Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Шкільно - новорічна ніч

Аліна БАСОВА

Можна сказати, що я потомствений педагог: моя мама пропрацювала 30 років у школі. Але я не буду говорити, що вирішила стати вчителем з пелюшок, оскільки в моїх жилах текла педагогічна кров. Просто пішла, як це не банально, «натоптаною стеленною», а знайшла, як мені зараз здається, саме свою дорогу. Я зрозуміла, що це — моє, тільки тоді, коли потрапила в школу, коли стала класним керівником 5В, коли на першому уроці зазирнула дітям в очі. А тепер, заглянувши в очі Його на нашому шкільно - новорічному вечорі, переконалася в цьому остаточно.


Шкільно - новорічна ніч

Говорятъ, що чоловіки, які вибирають собі за дружину вчительку, справді кохаютъ своїх супутниць.

Аліна БАСОВА

Можна сказати, що я потомствений педагог: моя мама пропрацювала 30 років у школі. Але я не буду говорити, що вирішила стати вчителем з пелюшок, оскільки в моїх жилах текла педагогічна кров. Просто пішла, як це не банально, «натоптаною стеленною», а знайшла, як мені зараз здається, саме свою дорогу. Я зрозуміла, що це — моє, тільки тоді, коли потрапила в школу, коли стала класним керівником 5В, коли на першому уроці зазирнула дітям в очі. А тепер, заглянувши в очі Його на нашому шкільно - новорічному вечорі, переконалася в цьому остаточно.

На часах уже двенадцать без пяти...» У голові увесь час крутилися ці рядки улюбленої новорічної пісні Людмили Гурченко. Ми сиділи за маленьким столом, на столі в усій красі були представлені мої старання (кулінарна майстерність у мене від мами). Мені в цей день як ніколи закортіло бути красивою: чорні штани — як завжди, адже саме вони приховували мої повненькі стегна, якими в мої 24 не варто було б пишатися, і легка літня кофточка (для того, щоб дійти до школи, довелося одягти ще дві),— легка і повітряна, у свято вона не сприймалася як безглуздий шик. І звичайно, спасибі Ользі, моїй гарній інститутській подрузі,— саме вона, що колись закінчила курси перукарів, утворила на моїй голові майже «Паризькі фонтани». Моя мама сказала, що я виглядаю, як німецька лялька з магазину «Лейпциг», а я так і не зрозуміла, добре це чи погано, але для мене головним було сподобатися Йому!

Він прикрасив наш стіл червоним шампанським і тортом у вигляді ялинки.

Ми сиділи мовчки і тільки дивилися одне одному в очі. А навколо... Ні, не троянди в келиху і не дами в пишному вбранні з ароматом запаморочливих парфумів, не маленький оркестр, який грав так, що всім закоханим здавалося, ніби вся музика звучить тільки для них двох. Навколо звична обстановка — парти, покриті на літніх канікулах лаком, чистенька дошка, новенька карта України і сніг за вікнами, на яких мерехтіли ажурні сніжинки, акуратно виготовлені 6В. Звичайно, мріялося на Новий рік піти до ресторану або зустрітися з гучною компанією інститутських друзів, але мені випало чергування по школі. Ні, не мені одній, а вдвох із нашим завучем Павлом Борисовичем. Але до нього син з невісткою приїхали, і він із усією коректністю відпросився в мене на дві години. Я теж тактовно запитала в Павла Борисовича, чи можна, щоб зі мною на Новий рік був Він. Павло Борисович якось дивно посміхнувся і сказав: «Звичайно, так!». Після цього я зрозуміла, що завуча не буде до самого ранку.

Але, зізнатися чесно, Павло Борисович у новорічний вечір мені потрібний був найменше.

Мені просто пояснили, що я молода, у мене родини немає, тож я нібито маю поступитися своїм колегам святковим вечором з родиною, з дітьми і ялинкою — от і повинна чергувати в новорічну ніч. Але мені було анітрішечки не шкода, тому що зі мною відзначати «шкільно-новорічний» вечір погодився Він. Я із задоволенням показувала Йому нашу школу, тільки-но відремонтований спортзал, мій кабінет і навіть показала, як під час уроку стою з указкою біля дошки, пояснюючи Велике переселення народів. Поскаржилася на свій 6В, розповіла смішні й курйозні історії. А Він увесь час мовчав, тільки посміхався і дивився прямо в очі. Я запитала: «Я виглядаю дивно? Тобі напевно зовсім не цікаво, адже школа — не музей, щоб її стільки розглядати. І переселення народів я якось, напевно, недоречно згадала, так?» А він підійшов, узяв мене за руку, пригорнув її до обличчя і, дивлячись прямо в очі, сказав: «Мені цікаво все, що пов’язано з тобою, і школа цікава, тому що вона нагадала мою школу, і ти з указкою нагадала мою вчительку, яку я дуже любив. І тебе я теж дуже люблю!» Потім Він поцілував мені руку, хоча мені взагалі ніколи до цього ніхто рук не цілував, і я навіть не уявляла, як це приємно.

Я часто згадую, як уперше сказала Йому, що я вчителька. Власно, не я сама, а обставини розповіли все за мене. Під час нашого першого побачення. Ще тоді, весняним вечором, він наступив мені на ногу в метро, і стало не стільки боляче, скільки шкода нових замшевих черевиків, куплених спеціально до шкільного вечора 8-го Березня. Помітивши легкий жах на обличчі, Він швидко присів навпочіпки і заходився їх чистити, а мені стало так смішно. Я уявила, як це виглядає збоку — хлопець, виходячи з метро, побачив дівчину і взявся чистити їй черевики. Сміялися ми разом, нам чомусь стало так добре, і Він запросив мене до кафе. Там був досить затишний інтер’єр, пишні гірлянди квітів і великі вікна. Я лише встигла сказати, як мене звуть, як раптом на його обличчі відбилося легке здивування. Але ні — не від моїх слів. Він дивився кудись мені за спину. Я мимоволі обернулася

й дуже пошкодувала, що немає фотоапарата. Приблизно десять мордочок, притулившись до скла, розплющивши свої носи, як п’ятачки, махали мені рукою. Я розсміялася і, помахавши їм у відповідь, сказала: «Це мій 5В». Коли мої «малюки» переконалися, що це точно я, вони теж були здивовані, тому що уявити не могли, щоб їхня «класуха» увечері сиділа в кафе. Напевно, вони уявляли, як вечорами я в довгому халаті сиджу за столом з купою зошитів, і, можливо, дехто з них молився на мою утому, щоб я не помітила хоча б парочки помилок.

Він два роки по тому: Якби не це падіння курсу карбованця, то кінець року можна було б вважати успішним. Усе розмірено, віддані всі кредити й особисті борги. І ремонт у власній кухні: вона й так була красивою, однак я не уявляв, що хтось зможе в ній бути більшою «хазяйкою», ніж я сам. Мені просто на даний момент це не було потрібно, так я вважав до зустрічі з Нею у 2004 році.

Він подивився на них, на мене, а потім розсміявся. Перерахувавши їх по п’ятачках і прийнявши, очевидно, якесь рішення, Він, як я помітила краєм ока, під столом порахував свої гроші і, переконавшись, що все в порядку, запропонував усім піти за морозивом.

Я не знала, як на це реагувати, напевно, з педагогічної точки зору це неправильно, а з людської… Чесно, й досі не знаю. Мені просто добре в цей момент стало, і я якось відразу зрозуміла, що Він — це та людина, яка мені потрібна. Сказати правду, я боялася зізнатися йому, що я вчителька. У нашому суспільстві модно, щоб жінка була в бізнесі або політиці, або просто незалежна, сама по собі. Але тепер упевнена, що це не так, тому що Він, розповідаючи про мене своїм друзям, ледь не одразу ж говорить, що я вчитель. І як не дивно, з його вуст це звучить ще більш гордо, ніж з моїх.

Весело добігши до кіоска з морозивом, діти навперебій вибирали, кому — фруктове, а кому — пломбір, а мені було абсолютно все одно, але саме та порція пломбіру, що дісталася мені, і дотепер є для мене найсмачнішою у світі. Було вирішено разом проводити кожного додому. Ішли, сміялися, ласували морозивом — усе було так добре. Але тут Дмитрик Анісьєв (все-таки я не даремно говорила, що цікавість недобре пожартує з ним), візьми та й запитай: «А ви їй хто? Чоловік?» У цей момент я не знала, що робити,— краще було б провалитися крізь землю, а ще краще провалитися разом з Анісьєвим. А Він посміхнувся, так ніжно взяв мене за руки і сказав: «Майже!». У голові запаморочилося…

Він два роки по тому: Шкода, що ми не можемо піти ні до батьків, ні до друзів, наше загальне самопочуття (її — фізичне, а моє — моральне, тому що боюся більше, ніж Вона), не дозволяє нам цього. Вона увесь час клопочеться на кухні (до речі, вона готує краще, ніж її мама), смішна, з цим великим животиком вона нагадує автобус. Незабаром чекаємо дівчинку! Я довго думав, що подарувати їй на Новий рік, і придумав, напевно, дурницю. У той момент, коли я зрозумів, що саме ця дівчина — сенс усього мого життя, я згадав, що їй так не вистачало глобуса. Справді, розповідаючи про Велике переселення когось і кудись, їй би так підійшов глобус, майже так само, як її животик пасує їй зараз. Тим більше, що цей глобус буде символом нашої «шкільно-новорічної ночі» і навіть на її улюбленій роботі зрідка нагадуватиме їй про мене.

Останнім, кого ми провели, була я. А потім ми довго стояли біля під’їзду, і я із захватом розповідала про кожного зі свого 5В. І, що дивно, чомусь хотілося говорити тільки про гарне, про смішні історії і різні дитячі витівки. Не було бажання розповідати ні про одну скандальну матусю, ні про крадіжку Гордієнка (адже саме він залишив мене без зарплати), ні про нові штани, від яких так і не відіпралася жуйка Пархоменка. Про все це я не згадувала, хотілося розповідати тільки смішне й цікаве. А він усе уважно слухав, а потім так ласкаво сказав: «Мені так приємно, коли ти кожного з них називаєш «мій Степанов», «мій Курчатов», «мій Дьомкін». Як би мені хотілося, щоб я теж був твій». Я нічого не відповіла, а продовжувала говорити те, що було заплановано в моїй голові. Розповідала, як вступила до інституту, як почала працювати в школі і як усі сусіди, знайомі й друзі, дізнаючись, що закінчила історичний, намагалися перевірити мене: «Як звали коня Александра Македонського?» або «Як прізвисько Сталіна?». Інколи навіть траплялися питання просто із серії «А скільки парашутистів було демобілізовано в 1942 році?». І хотілося всім пояснити, що я не енциклопедія, а лише фахівець, який апелює фактами і намагається за допомогою розумних методик передати свої знання іншим. Нерозумно було говорити їм, що «не важливо знати, важливо вміти знайти, де про це дізнатися», але моїм знайомим, як на мене, навіть пояснювати не треба було. А навіщо? Спочатку я подумала, що він просто галантний і коректний, тому не перебиває мене і не ставить мені дурних запитань, а потім виявилося, що він дійсно розумний. Він настільки зацікавився мною, що йому була цікава кожна дрібниця, у якій він міг побачити мене. Але це я зрозумію небагато пізніше, а тоді мені просто дуже хотілося в це вірити.

От і залишилася хвилина до Нового року. Я згадала, що потрібно на папірці написати бажання, спалити написане й кинути у келих із шампанським — тоді все збудеться. Але поки я за звичкою акуратно виводила на папері те, чого хочу, хвилинка пройшла. І я швидко стала перебирати в пам’яті, що ж загадати. Звичайно, я дужедуже хотіла, щоб ці очі, які так уважно увесь час дивляться на мене, продовжували так само дивитися й отак посміхатися усе життя. Я люблю Його настільки, що мені нічого більше не потрібно. Але тут я озирнулася навколо й відразу загадала: «Щоб усе було, як є!» Щоб Він, коханий, красивий, люблячий, був таким, як є, і завжди поруч. Щоб цей клас, гучний, а іноді тихий, спокійний, а головне — затишний, теж залишався таким, як є. І щоб ці сніжинки на склі, як мій 6В, різні, красиві, не схожі одна на одну, і всі різні — теж були! Нехай усе буде, як є! Головне — не втратити ці почуття!

«Нехай усе буде, як є»,— сказала я вголос, і навіть захотілося чи то сміятися, чи то плакати, але певно, що і те й інше — від щастя. І тут з динаміків старого телевізора, який ми даремно принесли з учительської, тому що так і не домоглися від нього ні звуку, ні зображення, зазвучали рядки тієї самої пісні, що крутилася в голові: «Новый год настает! С Новым годом! С новым счастьем!»

 

НОВИЙ  РІК  У  РІЗНИХ  КРАЇНАХ

ü          У В’єтнамі є такий звичай: не сідати за новорічний стіл без букета квітів. Особливу перевагу в'єтнамці надають нарцисам.

ü          В Японії оголошують про прихід Нового року 108-ма ударами гонга.

ü          В Індії за кілька хвилин до Нового року посипають одне одному голови чаєм урожаю року, що минає.

ü          У Франції на знак особливої уваги до господарів гості приносять як новорічний подарунок товсте поліно.

Відгуки читачів