Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Свято мистецтва, або будні театрів. Мистецтво не повинно бути ні святковим, ні штучним

Ольга АДАМ 

Якось під Новий рік... серйозно занедужала одна Снігурка. Просто вона в результат! нескінченної низки новорічних спектаклів і ранків театру не зовсім розрахувала свої сили і, протанцювавніи шість вистав за день у незручних снігуроччиних чоботях, заробила собі важку хворобу ніг.


Свято мистецтва, або будні театрів. Мистецтво не повинно бути ні святковим, ні штучним

Ольга АДАМ

Только чувство способно задеть сердце.

Только сердце способно обогатить ум.

А. С. Пушкин

Якось під Новий рік... серйозно занедужала одна Снігурка. Просто вона в результат! нескінченної низки новорічних спектаклів і ранків театру не зовсім розрахувала свої сили і, протанцювавніи шість вистав за день у незручних снігуроччиних чоботях, заробила собі важку хворобу ніг.

Ні для кого не буде новиною, що новорічні й дитячі спектаклі перед каникулами і під час них стають серйозним випробуванням — як для акторів, так і для педагогів. Бути чи не бути, ходити чи не ходити з дітьми до сучасних театрів? Чи потрібний театр дітям і навпаки? Якщо потрібний, то навіщо і який? Як знайти свій театр і за яким принципом обирати вистави? Ці та інші питания так чи інакше завжди хвилювали педагогіворганізаторів і класних керівників, і ми вирішили не залишати їх без відповіді.

Пролог, або За лаштунками вибору

Нерідко в школі про театр згадують тоді, коли який - небудь моторний (чи навіть уже постійний) розповсюджувач квитків приносить їх і пропонує купити подешевше. Далі події розвиваються за знайомим сценарієм — вибір звичайно падає на стандартні «Лускунчика» або «Дванадцять місяців», які роками не сходять зі сцени і демонструються у зручні для вчителя час і день. Ні про режисера, ні про надзавдання спектаклю думати не прийнято. Буває й так, що вчителеві набридли ці збори грошей, це нервування в транспорті – гардеробі - буфеті - туалеті, і він зовсім відмовляється від таких спільних зустрічей із прекрасним, тим більше, що спектакль він уже не раз бачив, та й дітей доводиться «ласкаво» заспокоювати до самого виходу Діда Мороза. А дідусь уже своїми черговими загадками, іграми типу «поскубемо одне одного за щічки» та подарунками - віршиками хоч якось утримує їхню увагу, проте ненадовго. Яке вже тут прекрасне! Учитель тільки втрачає сили, а діти після таких «спектаклів» начебто з ланцюга зірвалися... Знайома картина?

А зараз і взагалі важко зрозуміти, куди й навіщо вести дітей, тому що від таких псевдовиховних заходів, зрозуміло, користі ніякої. Це в радянський час діти часто відвідували дитячі театри, та й, власне, репертуар цих осередків прекрасного будувався на основі шкільної програми. Учителеві був зручно — десятий клас іде на «Онєгіна», а п’ятий на «Лукомор’є» — просто й зрозуміло. Часто про ці спектаклі говорили так: «Постановка, звичайно, сіренька - бідненька, але вчить...». Але ж ми з вами знаємо — нудьга і посередність ані вчити, ані виховувати не можуть. Якщо вже говорити про театр, то по - справжньому запасти в душу, привернути увагу, змінити погляди може тільки яскрава художня удача. Запитується, навіщо вести дітей у театр, якщо яскраву художню удачу вони зараз скрізь знайдуть і на відео, і по телевізору, і на DVD, і в кіно, нарешті. Чим зараз їх можна вразити, якщо вони поголовно захоплені новинками науково - технічного прогресу? Але ви, напевно, і самі не раз говорили щось таке: «Ще двійко років, і наші діти книгу будуть сприймати як макулатуру, Достоєвського будуть знати в кращому випадку по серіалах, а Івана Франка будуть вважати засновником однойменного міста. Булгаков, Хвильовий, Тургенєв, Остап Вишня, Єсенін і Леся Українка стануть ледве чи не героями коміксів. А це — катастрофа!» (Висловлення на учительському форумі)

Можна сподіватися, що діти і по телевізору знайдуть щось розумне – корисне - добре, навчальне, розвиваюче, виховне. Наприклад, по буднях на каналі «1+1» о 10-й ранку демонструється цикл документальних фільмів про те, як великі письменники створювали свої шедеври. І знято досить професійно, і подається захоплююче, прямо - таки як детектив. Але в цей час діти в школі, а повтор чомусь о третій годині ночі. Найчастіше пізнавальні передачі показують у нерейтинговий час, та й самі діти дивляться зовсім інші програми, причому впливають вони на дитячий розум аж ніяк не развиваюче (докладніше про це ви можете прочитати в статті «Обережно, ТВ!»).

 

Ольга Дроздова та Ірина Корикова у виставі «Три сестры» Московського театру «Современник»

А спектакль... Справжній сильний спектакль здатний відродити до життя такі почуття... Він може залишити в душі одне із найяскравіших вражень, надовго стати орієнтиром, дороговказною зіркою, вплинути на вибір майбутньої професії, змінити світогляд, відкрити горизонти для творчої самореалізації. I, якщо діти зайшли до глядацької зали, сповнені душевного тремтіння, а не прагнення поєднати «хліб і видовище» шляхом поїдання під час вистави морозива і чіпсів, а за лаштунками її величності Сцени з хвилюванням чекають свого виходу справжні професіонали, а не халтурники в дорогих костюмах, отже, ви зробили правильний вибір, отже, ходити в театр необхідно і, отже, сьогоднішній спектакль буде дійсно прологом до чарівного перетворення в дитячих душах. Чи це не свято?

Дідусь Лев і діти, або «Не бійся, я з тобою!»

До речі, про професіоналів. Мало хто знає, що Лев Дуров — це не просто капітан королівських мушкетерів або каратист із фільму «Не бійся, я з тобою!», а насамперед один із провідних акторів саме дитячого (!) театру.

У минулому, звичайно. Десять років життя віддано Центральному дитячому театру СРСР під керівництвом Анатолія Ефроса. Саме там Дуров здобув найбагатший досвід найглибшого входження в образ Реп’яха, закоханого в Петунію, серйозного ставлення до ролей Хмаринки, що поливає Кукурудзу, і молодого Огірка, що піднімає повстання на овочевій грядці, і, звичайно ж, безцінний досвід проведення головних ялинок країни в колонному залі Будинку Рад, у Кремлі й Будинку Уряду. Був навіть такий період в історії радянських зразково - показових свят, коли роль Діда Мороза за сценарієм виконував сам дідусь Ленін, якого теж грав Дуров. Саме Ілліч у кепці й краватці, замість бородатого персонажа народних казок, запалював вогні на ялинці, боровся з темними силами, дарував подарунки і нахвалював, хитро примружившись, дитинчат у костюмах зайчиків, що голосно читають про нього вірші...

Одного разу на ялинку здумалося прийти Микиті Хрущову. Він спізнювався, виставу затягували, а потім і зовсім почали заново. Утім, глава держави затримувався з поважної причини — вирішив заїхати за своєю першою вчителькою і показатися на святі разом із нею. Але діти ж цього не знали, і надзавдання перед акторами стояло дуже незвичайне: зіграти той же спектакль для тих же дітей так, щоб знову прибулий гість не помітив, що їм нудно, що вони стомлені і все це вже бачили, знають, грали і проходили. І, звичайно ж,— ось він, справжній професіоналізм — актори із завданням впоралися блискуче! За свідченнями різних історичних джерел, і Микита Сергійович, і його вчителька, і діти, що там були, дивилися спектакль із радістю, щиро сміялися, цілком перебуваючи під впливом акторських чарів.

«За роки свого існування театр  кілька разів змінив форму, не змінюючи змісту. Тобто театр пройшов кілька етапів у пошуках істини. Але що є істиною, як відомо, ніхто не знає, і, на мою думку, у спіх театру на всіх етапах існування полягає не в пошуках авангардової форми чи у деклараціях нового напрямку, а в усвідомленні необхідності руху. Межі пізнання немає. Обираючи методом театральну гру, театр фіксує виставою лише певний усвідомлений факт, що, у свою чергу, теж перевіряється грою. Театр Курбаса у Львові не робить різниці між репетицією, виставою, тренінгом. Усі ці речі — лише окремі сходинки у пізнанні науки та релігії театру». К. Сліпченко. «Кіно. Театр», Київ

Дуров, актор з великої букви, блискучий оповідач й узагалі філософ не любить опинятися поруч із театром, поки всередині йде спектакль. Знаете чому? Тому що під табличкою «Сьогодні в театрі» — порожнеча. Умер ще один спектакль... Щоб завтра народитися знову. Ненадовго. Усього на три години. Усе це, звичайно, повториться заново — буде інший вечір, інші глядачі, і все буде зовсім по - іншому. Лев Костянтинович точно помітив, що насправді спектакль — це не те, що відбувається на сцені, а те невловиме, емоційно насичене поле між акторами і глядачами, словом, те, що відбувається в душах... Кинута в зал зі сцени емоція летить і збільшується, помножена на кількість людей, які її пережили, і на якість її переживания, а потім повертасться на сцену. I, якщо там вона одержує продовження, доповнення або ж, наприклад, відкидається новою емоцією, то в залі створюється емоційне поле такої сили, що напевно туди навіть страшно сунути руку! I це не синдром юрби.

Кожний винесе лише свої, індивідуальні враження і почуття. Ніхто ніколи вам точно не розповість, що ж насправді там відбувалося, ніяка відеокамера не передасть того, що кожен відчув у театральній залі. Тому що для кожного — був свій спектакль.

«...Я люблю працювати з драматургією великих письменників. Вони тому й великі, що володіють містичним знаниям. I їх драматургія — сотня відкритих вікон...Театр мае повернути режисерів - педагогів, бо театр — це значно ширший процес, ніж постановка вистав...» Толовний режисер Яьвівського театру імені Леся Курбаса Володимир Кучинський. «Культура та життя», Київ

 «Спектаклі вмирають. Але з їхньою смертю у кожній людині, що йде зі спектаклю,— говорить Лев Дуров, — повинне народитися щось нове: піднесене, протестуюче, любляче або те, що ненавидить. I в цьому народженні — надія театру. У цьому народженні — його сенс».

Уявімо, ви вже вирішили все - таки піти з дітьми в театр, але в який? I як вибрати спектакль, який варто подивитися?

У Росії, за результатами соціологічних досліджень, 34,8 % учителів за рік не були в театрі жодного разу, а 25,9 % були протягом року один раз. В Україні ситуація з відвідуванням театрів учителями дещо подібна. За вітчизняними статистичними даними, лигпе 1015 % населения кожного з міст України є постійними гостями Мельпомени, але скільки з них учителів ніхто не рахував. У чому ж причина? Про нестачу часу говорити не будемо. Хто хоче, той знайде час і для театру.

Може, театрів в Україні мало? Ті самі дослідження говорять про те, що, виявляється, більшість людей перебувають у полоні омани. Середньостатистичний глядач звик вважати, що справжні театри з улюбленими радянськими акторами — далеко, десь поза зоною доступу, у Москві чи Петербурзі, а можливо, й узагалі вже перестали існувати. Hi, існувати вони не перестали. Для довідки скажемо, що для справжніх гурманів театру, або театроманів, назви столичних театрів міцно пов’язані з визначними іменами. «Ленком» — це Дуров, Захаров, Янковський і Збруєв, «Современник» — це Галина Волчек, «Театр на Малой Бронной» — Юрій Соломін, театр імені Товстоногого — Аліса Фрейндліх і так далі. Свої спектаклі вони не вивозять — дорого везти трупу, декорації, реквізит... До нас вони потрапляють тільки в рамках так званої антрепризи — тимчасово існуючому спектаклі, поки вони не сильно застосовані в репертуарі стаціонарного театру. Квитки коштують неймовірно дорого, а задоволення не завжди є аналогічним за розмірами витратам.

А от те, що спектаклі українського стаціонарного репертуарного театру анітрохи не гірші, а можливо, й кращі — про це напевно знають тільки ті самі 1015 % населення. Та й зоряний акторський склад часом просто заважає сприймати нову постановку. Люди все одно йдуть не на привезений спектакль, а на все ту ж всенародно улюблену «мимру» чи «Констанцію». Лихо (а може, не зовсім і лихо) наших українських акторів у тому, що з ними в головній ролі ніхто не знімав «Кавказскую пленницу», «Тихий Дон» чи «Семнадцать мгновений весни». І не треба! У нас є чудові актори, просто ні ви, ні ваші діти ще не знаєте про них.

«Мені здається, дуже важлива місія театру сьогодні, театру взагалі и нашого особливо  у щирості, в тому, щоб він шукав і знаходив шляхи до серця глядача і прагнув будити в нім найкращі якості, протистояв би нашестю всього того жорсткого, раціонального, прагматичного, холодного, байдужого і порожнього, що привносить у життя рух України до ринку».

Михайло Резнікович, художній керівник Київського національного академічного театру руської драми ім. Лесі Українки. Газета «День», Київ

Особливою яскравістю відрізняються молодіжні, студійні театри, театри танцю — їхні постановки із сучасною музикою, сильною режисурою, з їхньою молодістю й енергією забезпечать вам вражаючі почуття. У київському театрі Лесі Українки тільки цього року поставлено три прем’єри, які необхідно подивитися школярам: «Дон Кіхот», «Йду за край» — за мотивами віршів, листів і щоденників Василя Стуса і «Маскарад» Лермонтова, не кажучи вже про п’єси за Толстим, Островським, Тургенєвим, Франком й Уайльдом, що перебувають у постійному репертуарі театру. Театром керує яскрава індивідуальність, людина великої душі, чудовий режисер  Михайло Резнікович. До речі, у ньому ж грає Ольга Сумська. По всій Україні є прекрасні режисери, молоді, талановиті трупи. Чудовий і досить відомий навіть за межами України Вінницький музично - драматичний театр, знаменитий театр ляльок «Золотий ключик» того ж міста. Славетні Кіровоградський театр Кропивницького і Львівський імені Курбаса, Луганський академічний й Одеський театр імені Водяного. Шкода, що рамки однієї статті не дозволяють не те що розповісти про всі театри, усіх неможливо навіть перелічити — журналу не вистачить, однак хоча б зупинитися на особливостях трупи, історії або репертуарі двох - трьох театрів. До речі, в наших наступних номерах ми будемо по черзі розповідати про життя за лаштунками кожного з театрів і докладно зупинятися саме на тих спектаклях, що були б корисні й цікаві саме школярам.

А поки під час вибору спектаклю для культпоходу з класом ми можемо порадити вивчити всю інформацію в пресі, яка тільки надається в ЗМІ вашого міста про ваші театри, а потім відвідати самому обраний спектакль. Зазвичай уже одного тільки вивчення театральної афіші на майбутній місяць буває достатньо для того, щоб визначитися з вибором — відчути загальний стиль театру. А після одного відвідування спектаклю — улаштуйте собі таке свято в красивому вбранні в товаристві інститутських подруг чи знайомих — ви безпомилково визначите, чи знають актори, в ім’я чого вони вийшли на сцену. І якщо в цьому театрі не просто вивчили текст і надягли костюми, не скотилися до модних шоу - програм, до фішок і штучок банального кітчу, до бездуховного мистецтва, якщо це дійсно професійний театр,— ви зазнаєте катарсису, відчуєте дух театру, побачите не просто дійство, а священнодійство справжнього мистецтва. Повірте, наші театри дійсно пишаються своєю історією й дорожать своїм добрим ім’ям, своєю репутацією в рідному місті. У наших театрах настав більш - менш визначений стабільний фінансовий період, що сприяє творчій обстановці, і вони, нарешті, готові виконувати свої функції з метою виховання покоління. (Це покоління двадцятилітніх, як говорять соціологи, трохи загублене — державі було не до театрів, шкіл і бібліотек, коли вони росли.) Тепер же нинішнім десяти - чотирнадцятирічним уже є куди йти на зустрічі з мистецтвом.

 

Вистава «Трудные люди» Московського театру «Современник»

 

Львівський театр імені Леся Курбаса, вистава «Садок... Вишневий» за Антоном Чеховим

 

Вінницький обласний театр ляльок «Золотий ключик». Вистава «Ковбойська історія» (для 7 – 12-річних)

 

Вистава «Королевские игры» Харківського театру «Мадригал»

 

І деякі з них (на жаль, поки їх небагато) уже встигли перетворитися у вдячних глядачів та із задоволенням йдуть назустріч святу, з радістю мружаться від софітів, бачать посмішки акторів і дуже емоційно, із захопленням аплодують стоячи!

 

ШПИЛЬКА

На урок фізкультури Рома не приніс лижі. Разом із класом він підійшов до трампліна, але стояв осторонь. Учитель фізкультури побачив, що Рома не займається, і запитав його:

  А ти чому не на уроці?

  А я поряд з уроком! — радісно відповів Рома.

На уроці української мови нам дали завдання придумати оголошення. Коли вчителька викликала Юру, він прочитав:

  Оголошення. Дорогі мешканці! Гарячої води не буде до тридцять першого грудня включно. Від щирого серця поздоровляємо вас з Новим роком. Адміністрація.

Учитель малювання сказав:

Діти! Тема сьогоднішнього малюнка - «Новорічні подарунки».

Усі узяли олівці й стали старанно малювати.

Через деякий час учитель подивився на Діму й побачив, що той нічого не робить.

Ти чому не малюєш? — запитав учитель.

— А я вже намалював! — відповів Діма й показав свій малюнок.

На весь аркуш паперу був намальований... великий сірий мішок!

Олю, чому ти слово «Дружок» написала з великої букви?

Тому що це ім’я клички!

Придумайте речення із сполученням «і».

— Хлоп’ята пішли в похід і узяли з собою швабру.

Ким був давньогрецький бог Діоніс? — Виноградником!

 

Відгуки читачів