Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Як Мурчик і Жучка теорію літератури вивчали

О. Ф. Олійник, учитель початкових класів, спеціаліст І категорії, ЗОШ І–ІІІ ст. № 35, м. Чернігів

Методичні рекомендації до уроків літературного читання у 4-му класі


Література — це мистецтво слова, що в художній формі відображає життя. Головним предметом зображення в літературі є людина, її життя, думки, переживання, взаємозв’язки з природою і суспільством.
 
Саме слово «література» походить від латинського слова litera. У давні часи літературою називали все написане чи надруковане на папері. Але з ХV–ХVІ ст. значення слова «література» набуло точнішого окреслення: почали розрізняти художню літературу (красне письменство), наукову, публіцистичну тощо.
 
У літературній творчості важливе значення має слово. Слово — це найголовніший виразник людської свідомості, поглядів, переживань.
 
Людина — істота суспільна: народжується в суспільстві, живе в суспільстві, завдяки суспільству і для суспільства. Водночас людина — істота індивідуальна: із неповторною зовнішністю, власним характером, психікою, світоглядом, симпатіями й антипатіями, схильностями і здібностями, можливостями і бажаннями. Уже від самого народження процес формування дитини ставить перед її вихователями (передусім батьками та вчителями) двоєдине завдання: підготувати її до життя в суспільстві, до вживання в соціум і побутування в ньому (соціалізація) та забезпечити формування її як неповторної й цінної для суспільства особистості (індивідуалізація).
 
Якщо взяти до уваги, що література — це чи не єдиний вид мистецтва, що викладають у нашій школі впродовж усього навчання, то серйозний підхід до її вивчення дасть можливість більш вільно орієнтуватись у розмаїтті мистецьких стилів, напрямів та тенденцій.
 
Шкільне викладання літератури частіше є таким, що урок літератури (а їхня кількість у навчальних планах, яка й так не була достатньою, постійно зменшується) за своїми педагогічними характеристиками, завданнями і результатами практично нічим не відрізняється від уроків історії, географії чи біології: та сама гонитва за кількістю знань — й ігнорування мистецької суті твору.
 
Одне із завдань уроків літературного читання: навчити початківця бачити у тексті твір мистецтва, його художню форму, його неповторність. Літературознавство для початківця — це повне сприйняття художнього твору.
 
Проблема в тому, що у початковій школі вивчення теорії літератури пов’язане з опрацюванням певних художніх творів. Тому літературознавчий матеріал міститься в підручниках на різних сторінках, там, де розглядають певний твір. Деякі поняття починають вивчати в одному класі, а продовжують глибше розглядати в наступних, що ускладнює повторення теорії літератури учнями четвертого класу.
 
Запропонований матеріал допоможе учневі початкової школи зрозуміти і запам’ятати визначення теорії літератури. Матеріал подано у формі діалогу між котиком і собачкою, що дає змогу перечитувати
його за особами.
 
Публікацію призначено для повторення теорії літератури, підготовки до ДПА у 4-му класі. Адресовано вчителям початкових класів і вихователям груп продовженого дня, учням 1–4-х класів, батькам.
 

Як Мурчик і Жучка теорію літератури вчили

У цій кімнаті все виконувало домашні завдання і готувалось до школи.
 
На ліжку лежала лялька і повторювала таблицю множення, великий плакат з якою висів над столом. На підвіконні сидів рудий кіт Мурчик і міркував — складав гарні речення про хмари. На килимку біля письмового столу лежала кольору шоколаду Жучка і прислухалася до того, що читала Катруся. Літературне читання — улюблений предмет цієї жвавої собачки.
 
Обговорювати теми занять ці тваринки люблять, коли Катрусі немає в кімнаті. Так вони граються у школу.
 

Частина 1. Народна та літературна творчість

— Мурчику,— підвелася Жучка,— поки ти спав, ми з Катрусею почали знайомитись з усною народною творчістю!
— Не спав я. Не було тут нікого! Ні з ким ви не знайомились...— ліниво потягнувся Мурчик.
— Ми читали! Уроки вчили. А ти проспав! Гав-гав!
— Так ти не гавкай, а розкажи мені. Няв...
— Література кожного народу пройшла два шляхи розвитку — усний і писемний (книжний).
 
Ще задовго до виникнення писемності люди складали пісні, розповідали казки, легенди, ще й інше... Автори цих творів невідомі. Вони передавалися від одного покоління до іншого, зазнаючи
змін. Ці твори і становлять розділ літератури, що називають усною народною творчістю, або фольклором.
— Жучко, я правильно зрозумів? Усе, що нам розповідає дідусь,— це усна народна творчість! Те, що Катруся з книжок читає, не народна творчість!? Няв!
— Гав! Не так! І читати, і розповідати можна і твори усної народної творчості, і літературні (їх ще авторськими називають).
Мурчикові щось не сподобалось:
— Так, Жучко! Як я, звичаний кіт, якого не беруть до школи, дізнаюсь, яку казку читає мені Катруся? Яка різниця між народною казкою та авторською? Говори вже, бо шерсть від нерозуміння дибки стає.
— Заспокойся. Слухай і згадуй. Ти ж постійно зазираєш у книжку, коли тобі читають.
— Так. Няв...
— Коли дідусь читав нам казку «Війна між псом і вовком», він назвав автора, того, хто написав цю казку. Пам’ятаєш?
— Няв!!! Іван Франко. І що?
— Ну от, Франко написав цю казку. Це означає, що казка має автора, відомо, хто її склав. Тобто...
— Ця казка авторська, бо ми знаємо її автора!? Няв!
— Так. Казка Івана Франка «Війна між псом і вовком» авторська, можна сказати — літературна, бо ми знаємо її автора. Мурчик-розумчик!
— А вчора дідусь читав нам казочку «Пан Коцький». Вона, Жучко, не літературна, бо про автора я в тій книжечці не бачив. Яка ж тоді?
— Народна, Мурчику, бо ніхто не пам’ятає, хто її склав, а просто люди одне одному розповідали. Такі казки теж у книжках друкують, але без автора — народні.
— Усе просто, Жучко. Казка має автора — авторська, ще говорять — літературна. Не має автора — народна. Няв?
— Гав!
 

Частина 2. Побудова казки

— І чому ви, собаки, не любите на підвіконні сидіти? Жучко, моє віконце стільки цікавого показує! От, буває, лежу тут, на сніг дивлюсь. А мені тепленько, хоч і близько холод, вітер. Бр-р -р...
— Не зручно нам, собакам, на вікна стрибати. А літати собаки, Мурчику, тільки у казках можуть. Там і вовки літають.
— Жучко, ми стільки казочок знаємо, а що таке казка? Як вигадується? Знаєш?
— Чула таке. Є про казки у Катрусі в книжках. Тільки я з килимка розповідатиму, мені тут зручніше.
— Будь ласка, я носиком до тебе повернусь і слухатиму.
— Казка — це захоплива розповідь про незвичайні, часом фантастичні події. Вигадка в казці пов’язана із життям людей, з їхніми мріями про ліпшу долю.
— Ти, Жучко, ніби про казку «Дідова дочка і золота яблунька» говориш. Зрозумів я, казка — це про вигадані події. От і від мене тобі казка. Я на своєму підвіконні, у блакитних хмарах, як у річці, рибалю іноді.
— Гав-гав-гав, Мурчику! Це нісенітниця. Казки свої особливості мають.
— Гавкаєш тут на мене. Вчи вже, не смійся.
— Казки мають особливу побудову. Якими словами частіше починаються казки, пам’ятаєш?
— Жучко, знаю: «Був собі...», «Жили колись... », «Не за горами високими, не за морями глибокими...». Так?
— Ще бува «У тридев’ятому царстві...». А буває, і закінчуються казки своєрідно: «От вам і казка, а мені бубликів в’язка».
— А мені, Жучко, подобається, коли казка так закінчується: «Живуть собі та хліб жують». Гарно ж! Є ще особливості?
— Казкам властива трикратність, Мурчику.
— Не було звіра такого у жодній казці! Чого лякаєш? — у котика хвостик затремтів.
— Трикратність — це коли у казці три битви героя зі змієм, три завдання, три загадки...
— А! Три брати, три сестри, три чарівні предмети! Я зрозумів. Ще, Жучко, що про казки знаєш?
— Складається казка із трьох частин. Має зачин, основну частину, кінцівку. І обов’язкова особливість казок, навіть найменшенької...
— Годують усіх! Правильно? — підстрибнув Мурчик.
— Ні! В усіх казках змагаються Добро і Зло...
— І Добро обов’язково перемагає! Знаю, няв, знаю!
— Гарний учень.
— Жучечко, зрозумів я. Казка — це незвичайні вигадані події. Має особливі слова. Трикратність. І Добро завжди перемагає. А тепер я з промінчиком пограюсь.
 

Частина 3. Види казок

Коли Жучка повернулася з прогулянки, Мурчик поважно походжав на кухні, високо тримаючи свого носика:
— Де ти, Жучко, ходиш? Ми з дідусем перевіряли, чи все Катруся про казки пам’ятає.
— На кухні дітям бутерброди дають, і собакам можна дати. Аж два! А ви, розумний дідусь і гарний кіт, свою дівчинку мучите,— відповіла Жучка.
Коту такі зауваження не сподобались:
— Можеш не слухати. Я буду Мурчик-розумчик, який усе про казки знає. А ти будеш Жучка-незнайка. Ня-у-у! Як приємно... Няу-у-у!
— Знаннями ділитися потрібно, Мурчику, бабуся завжди так каже. Я зараз лапи помию і слухатиму тебе. Влаштовуйся на дивані,— сказала Жучка і чкурнула до дідуся за допомогою — не вміє воду вмикати. Коли вмостилися на дивані, Мурчик повчав:
— Усі казки, Жучко, поділяють на три види.
— Що? Це ж чому?
— Жучко, не лякайся. Зараз зрозумієш,— гордовито продовжував Мурчик.— Ось як! Перший: казки про тварин.
— О! Мої улюблені! — замахала хвостиком Жучка.
— Яка ж ти учениця балакуча! — Мурчик почувався вчителем.— Слухай уважно! Другий вид — казки чарівні, ще кажуть — героїко-фантастичні. Третій вид — казки побутові.
— І як вони розрізняються? Хочеш бути вчителем, Мурчику, пояснюй. Гав-в-в...
— Стараюсь. У казках про тварин дійовими особами є тварини. Це котик, який є господарем у домі, лисичка-сестричка, що здебільшого хитрує та шкодить, вовки, яких називають і братиками, і сіроманцями. Розумієш, Жучко?
— Мурчику, казки про тварин я розумію. У них через образи тварин змальовуються риси характеру людей, їхня поведінка. От нас, собак, у ролі друзів показують! Правильно?
— Так! Це, Жучко, такі казки, як «Колобок», «Рукавичка»...
— А інші як відрізняти? Мурчику, кажи вже!
— Жучко, особливість чарівних казок — чарівний, фантастичний світ, у якому живуть і діють головні герої. Закони цього світу відрізняються від звичних, у ньому все не так, як насправді.
— Мурчику, у всіх казках не так, як у нас удома. Яка особливість чарівних?
— Ой, герої тут наділені надзвичайними здібностями — чи дивними знаннями й уміннями, чи силою надлюдською. У чарівних казках, Жучко, багато чарівних істот. Це Змій, Водяник, Баба-Яга.
— Мурчику, у цих казках важкі завдання? Випробування! Перетворення!
— Няв!
— Знаю! Це «Царівна-жаба», «Ох»... Так?
— Так. Слухай далі. Третій вид — побутові казки.
— Це як?
— Побутові казки відтворюють звичайне життя. У них описують щоденні клопоти людини, несправедливе ставлення багатіїв до бідних, розум та хитрість героїв. Наприклад, казка «Мудра дівчина».
— А казка «Про правду і кривду» теж побутова, Мурчику?
— Побутова. Нумо я назву казки нявкатиму, а ти вид казки визначай.
— Так... Хвоста зупиняю. Нявкай вже.
— Казка «Летючий корабель» яка?
— Гадаю, чарівна. Бо важке завдання: змусити літати корабель. І Водяник там є — це ж чарівна істота!
— Правильно. Яка казочка «Котик і Півник»?
— Це легко, Мурчику,— про тварин казочка, бо головні герої — тварини. А знаєш, яка казка «Солом’яний бичок»?
— Про тварин, Жучко. Головні ж герої — тварини. А «Язиката Хвеська»?
— Мурчику, це казка побутова. Бо вона про звичайну родину, без перетворень.
Стомлені такою діловою розмовою кіт і собачка згорнулися одним дружнім клубочком і поснули.
 

Частина 4. Жанр.

Віршована й п розова мова Жучка довго тупцювала сходами ґанку, бо цілий день Мурчика не було вдома. А куди йти шукати — невідомо: дощик усі сліди сховав. Здається, щось у квітах рухається...
— Іде! Де ж ти був, Мурчику? — зраділа Жучка.— Вся родина хвилюється.
— Пробачте! Я замислився. Сховався від дощу на дубі й не міг відповісти на одне питання. — Хто тебе там погодує, мабуть? Ніхто! І думати нема про що.
— От скажи. Чи все, що читає нам Катруся,— казки?
— Ні. І Катруся, і дідусь читають нам твори різних жанрів.
— Що? Поясни, що це ти гавкнула. Що таке «жанр»?
— Жанр — різновид твору. Різновиди і народних, і літературних творів. Це і казки, і вірші, й оповідання, і повісті, і ще там щось.
— Не розумію я так, Жучко! Ми з тобою різні, бо у нас хвости, вуха, вуса різні. А жанри як відрізняти?
— А жанри, як і ми з тобою, свої ознаки мають.
— Хвости?
— Слухай, жанрові ознаки — особливості літературного твору — такі, як: обсяг, кількість дійових осіб, форма — віршована чи прозова, наявність сюжету, кількість сюжетних ліній.
— Погано я щось тебе розумію, Жучко.
— Мурчику, я розповім тобі про прозові жанри фольклору.
— Цікаво, цікаво, Жучко. Ну, слово «прозові» я розумію. Прозова мова — це казочка написана так, як і ми говоримо. Це невіршованою мовою. Віршована мова — це коли казочка віршована,
вона тоді й стовпчиком написана. Там останні рядки співзвучні: цуценя — кошеня — ня-ня-ня. — І миші знають, що віршована мова і прозова ще довжиною рядків відрізняються. А співзвучність рядків у віршиках, Мурчику, називається «римою».
— Ой-ой, Жучко. Ти ж про жанри прозові знаєш? Розкажи вже, будь ласочка!
— Мурчику, а сходімо до бабусі на кухню. А потім я розповідатиму.
— Добре. У бабусі тепло, смачно... І безпечно, там і дощу не буває.
Мурчик увічливо пропустив Жучку першою — і вісім лапок почимчикували, тримаючи носики в напрямку запаху смачного пирога.
 

Частина 5. Прозові жанри усної народної творчості

Килимок на кухні вже не раз ставав у пригоді друзям. Після обіду, маючи важкі животики, Мурчик і Жучка часто залишалися на ньому відпочити. От і зараз вони повчали одне одного, сидячи на цьому килимку.
— Жучко, а ти багато жанрів знаєш?
— Чула я, як дідусь навчав Катрусю різних жанрів усної народної творчості. Ти про це?
— Ділися знаннями, Жучко. Я пам’ятаю, що усну народну творчість ще фольклором називають. А про жанри ані віршованих, ані прозових творів не знаю. Сідай отут, на килимку, і вчи мене.
— Говорив дідусь про прозові жанри фольклору. Про віршовані я не чула.
— Жучечко, ти вже вчи мене. Якими бувають жанри фольклору?
— Так, Мурчику. Прозові жанри усної народної творчості — це казки, легенди, міфи і перекази.
— Про казку я знаю, Жучко.
— А ну ж бо, пронявкай!
— Казка — це захоплива розповідь про незвичайні, часом фантастичні події. Вигадка в казці пов’язана з життям людей, з їхніми мріями про ліпшу долю. От!
— Правильно. Але ж не могли дорослі люди постійно вигадувати. Вони і про справжні події розповідали.
— Це ти, Жучко, вже про інший жанр говориш? Як називається?
— Переказ. Переказ — це усні народні сказання про визначні історичні події та героїв цих подій.
— Як же перекази від казок відрізнити?
— Головні ознаки переказів — це те, що в них не може бути казкових елементів і описані справжні події, Мурчику.
— Нам з тобою хтось читав перекази? Можеш назву згадати?
— Читала нам Катруся переказ «Про заснування Києва».
— Добре. А легенду нам читали? Що це таке?
— Легенда — це народне передання про видатну подію чи вчинок якої-небудь людини, в основі якого — диво, фантастичний образ або уявлення, яке сприймається як достовірне.
— Не так швидко, Жучко. Ти сама чуєш, що мені гавкаєш? Вчинки справжньої людини — це ж у переказах, а диво — це ж про казку.
— Правильно я кажу. Легенда ґрунтується на справжніх або можливих подіях, але й вигадка є в легенді.
— Ти заплутати мене хочеш?
— Часто легенди розповідають про походження рослин, тварин, птахів, їхніх назв.
— Зрозумів я! Дідусь розповідав «Дівчина-калина». Це легенда?
— Наш Мурчик — знов розумчик! На відміну від казки, переказ і легенда не мають звичних у казках зачинів і кінцівок, трикратності.
— І розповідається там звичайною мовою. А про міф що знаєш?
— Міф — це давні за походженням сказання про створення світу, про богів, різних фантастичних істот. Вони виникали як пояснення природних явищ. Пояснення того, кицюню, чого люди не розуміли і боялись.
— Жучко, знову ж про казки говориш. І люди боялись, і істоти фантастичні, і...
— Міфи відрізнялися від казок тим, що казки і за часів їхнього створення сприймалися як вигадка, а до міфів ставилися як до чогось справжнього. Нам дідусь читав міф «Русалки».
— Ти хочеш сказати, що дідусь вірив у те, що читав нам?
— Мурчику, послухай уважно. Міфи відрізнялися від казок тим, що казки і за часів їхнього створення сприймали як вигадку, а до міфів ставилися як до чогось справжнього.
— А-а-а! Жучко, ти мені нагавкай назви знайомих творів, а я спробую жанр визначити.
— «Як виникли Карпати» — це що?
— Це легенда. Бо Карпати — справжні гори. А вигадка у тексті — їхнє виникнення.
— «Берегиня»?
— Не складно. Це міф, бо пояснював вірування давніх людей.
— «Кривенька качечка»?
— Знаю, Жучечко. Казка! «Жили собі дід та баба...» — так вона починається.
— Мурчику, а «Козацьке житло» — це що?
— Переказ? Там же розповідь про справжнє все.
— Правильно!
— Няв! Я знаю жанри усної народної творчості. Казка! Міф! Переказ! Легенда!
— І чого ж ти нявкаєш, коли знаєш жанри тільки прозового фольклору? Віршованого ж не знаєш. І я не знаю.
— Як же ми тепер?
— Саме це сьогодні Катруся вчити починає. Іди до її кімнати. Слухай, запам’ятовуй.
— А тобі не цікаво?
— Ти, Мурчику, мене потім учитимеш. А я зараз маю подивитись, чому курчата галасують. Потрібно стежити за порядком у дворі.
 

Частина 6. Віршовані жанри усної народної творчості

Жучка не любить, коли їй заважають спостерігати за подвір’ям з ґанку. Але Мурчик починає урок. Кіт гордовито задрав свого носика і почав розповідати шоколадній учениці все, що почув у кімнаті їхньої хазяйки, Катрусі.
— Існує багато жанрів усної народної творчості. Я поясню ті жанри, зразки яких тобі знайомі.
— Я собака, Мурчику, я мало що знаю. Чого ти не все розказуватимеш?
— Так дідусь нашій Катрусі говорив, а не я тобі. Тобто я рокажу тобі про ті твори, які Катруся нам уже читала.
— Ой, хоч так.
— Перший віршований жанр усної народної творчості ми з тобою почули ще зовсім маленькими.
— Гадаєш, Мурчику, я пам’ятаю, що там мені маленькій читали? Я тільки колискову про тебе пам’ятаю:
Ой, Котику, котику,
Мальований хвостику,
Не ходи кругом хати,
Не збуди нам дитяти.
Дитятко маленьке,
Спатоньки раденьке.
А-а-а...
— Жучко! Ти навіть не знаєш, яка ти розумна! Це ж такий вид усної народної творчості.
— Як це?
— Колискова пісня — це пісня, якою заспокоюють, присипляють, заколисують дитину.
— Її ще колисанкою називають. Так, Мурчику? Я і таку знаю:
Цить, дитино, не плач,
Принесе киця калач.
Вже недалечко — на мостику,
Несе калач на хвостику.
— А я ще щось, шоколадна наша, знаю.
— Що?
— Забавлянки — віршовані твори, якими дорослі забавляють малят. Ще дідусь говорив, що із забавлянками можна зарядку дитині робити. Згадала яку-небудь, Жучко?
Жучка рівненько стала, лапки по черзі піднімає і голосно промовляє:
Їде, їде пан, пан
На конику сам, сам.
А за паном хлоп, хлоп
На конику гоп, гоп.
— А я, Жучко, про Сороку-білобоку забавляночку люблю.
— А я, Мурчику, ось що ще знаю:
Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику
В новенькому горщику.
Та й поставим на вербі,
Щоби їли комарі.
— І що ж це ти римуєш тут?
— Закличка, Мурчику, це закличка. Знаєш?
— Заклички — короткі віршовані твори, пов’язані з вірою давніх людей у чарівну дію слова. У них звучать звертання до природних явищ, з метою вплинути на погоду, на довкілля.
— А ще щось розкажи.
— Ще, Жучко, є веснянки:
Вийди, вийди, сонечко,
На дідове полечко.
Там діти граються,
Тебе дожидаються.
— Схоже на закличку. Згоден?
— Веснянки — це давні пісеньки, що виконували під час свят на честь весни й початку польових робіт. Це теж звертання до природи, тому і схоже на закличку.
— Можу ще щось розповісти, Жучко.
— А я теж знаю, Мурчику, пісеньки, що співають тільки у певну пору року.
— Ти про колядки? Правильно.
— І про щедрівки, Мурчику! Тільки я не знаю, яка різниця між колядками і щедрівками. Розкажи.
— Колядки — це народні календарно-обрядові пісні, що виконують на різдвяні свята.
— А щедрівки?
— Щедрівки — це теж старовинні обрядові пісні. І виконують їх під Новий рік, обов’язково згадуючи «щедрий вечір». Зрозуміла?
— І колядки, і щедрівки — календарно-обрядові пісні, бо виконують у певні дні, особливі зимові свята.
— Я тобі, Жучко, заколядую зараз. Слухай:
Коляду для вас співаю,
Дай вам, Боже, урожаю,
Щедрих нив, садів квітучих,
Зірку в небі на Святвечір
Для дорослих і малечі.
Коляда моя лунає,
Увесь світ з Різдвом вітає!
— Мурчику, а я тобі защедрую:
Щедрий вечір, пане господарю,
Щасти, Боже, твоєму товару,
Твоєму товару, твоєму достатку,
Щоб ти не мав ніколи упадку,
Ні в коморі, ні на оборі!
— Гарно. Шкода, пригостити нічим.
— Люблю співати. Та не вірю, що дідусь тільки про пісні веселенькі розповідав. Ще ж щось повчальне у народній творчості має бути. Не розповідав дідусь?
— Жучко, нумо поспимо трошки, а потім згадуватиму розповідь дідуся далі. Я ж не справжній учитель. Я ж кіт. Я стомився. І ти поспи.
 

Частина 7. Жанри усної народної творчості (продовження)

Наш Мурчик — добрий кіт, але чекати не вміє:
— Чого ти спиш довго так? Я няврок починаю! Жучко, чуєш?
Жучка простягла передні лапки, прогнула спинку. Прокинулась:
— Чую, нявчителю. Прокидаюсь.
— Не нявчитель, а учитель! Жучко, вчитися вже час!
— Тоді й не няврок, а урок!
— Добре. Слухай далі про усну народну творчість. Про те, як вона навчає.
— Мурчику, ти якийсь дорослий зараз.
— Дідусь так говорив.
— І віршики можуть навчати?
— Так! Скоромовки призначені для відпрацювання в дітей чіткої вимови. А загадки змушують подумати. Для мене, Жучко, загадка — це майже задача. Важко мені з ними.
— А я загадки люблю. Загадка — прихований опис предмета, явища, істоти, що треба розгадати.
— Знаю, загадувати ти любиш. А відгадай:
Живе без тіла,
Говорить без язика,
Ніхто його не бачить,
Тільки чує.
— А воно велике чи маленьке? Допоможи, Мурчику, будь ласка!
— Не знаю, Жучко. Може бути легеньке, а може бути сильне. Ти не любиш, коли ця відгадка з твоїми вухами грається.
— Вітер. Правильно?
— Правильно. Я ще загадаю. Добре?!
— Так!
— Часто вмивається, а рушником не витирається.
— Це ж ти, Мурчику. Ти постійно язичком умиваєшся, а ніколи не витираєшся.
— Жучко, а є ще такі загадки, літературні вони, у яких автор сам пише відгадки.
— Знаю. Бабуся читала загадки Леоніда Глібова. Я про муху запам’ятала:
Між людьми, як пташка, в’ється,
У людей і їсть, і п’є;
Ходить старець, просить, гнеться,
А у неї всюди є
— Це акровірш — вірш, написаний так, що початкові букви рядків, прочитані згори вниз, утворюють слово або словосполучення, найчастіше — це загадка.
— Цікаво як! А про скоромовку розкажи.
— Скоромовка — це невеликий народний твір, ознакою якого є сполучення важких для вимови слів і словосполучень.
— Я бачила, як дідусь з Катрусею скоромовку вчили, змагалися. Потрібно було правильно вимовляти всі звуки і говорити дуже швидко. Дідусь виграв. Я такого не вигавкаю. Ти, Мурчику, можеш?
— Летіла лелека та заклекотіла до своїх лелеченят.
— Слухай ще! Я, Мурчику, лічилочки знаю.
— А я такого не чув.
— Лічилка — жанр ігрового фольклору, невеликий віршик, призначений для розподілу ролей між учасниками гри або для обрання ведучого. Ось: Їхал карета, Дзвоном дзвонить.
Вийшла пані,
Лічить коні:
Раз, два, три,
Вийди ти.
— Цікаво як! А ще ігровий фольклор знаєш? Жучечко, розкажи! Будь ласочка!
— Хоровод — це колективний рух по колу, що супроводжується піснею.
— Це коли ялинка зі скляними кульками у великій кімнаті стоїть і біля неї пісеньки співають. Так?
— Так, Мурчику, але є ще ігри-пісні, які співають і хороводи водять без ялинки.
— Згадав. Катруся з подружками співали «Подоляночку». А ще розкажеш?
— Більш за все я люблю мирилки.
— Горе мені, рудому, я і такого не знаю.
— Мирилки — це короткі віршовані твори, які діти промовляють на знак примирення після суперечки. Вчи, тобі мирилки згодяться!
Ти не плач, не плач, не плач
І скоріш мені пробач,
І на мене ти не сердься,
Бо у тебе добре серце.
Будемо завжди дружити,
Інших будемо мирити!
— Жучко, а Катруся з Оленкою так мирились:
Дай скоріш мізинчик свій,
Зачепи його за мій.
Мізин-мізин-мізинець —
Помирив нас, молодець!
— Усе, Мурчику, поспішаю.
— Це куди вже?
— Он бабуся до Катрусі в кімнату пішла. Вона має нашій школярці про приказки і прислів’я розказувати. Побіжу я. Дуже послухати хочу.
 

Частина 8. Влучні вислови

Свого друга собачка шоколадного кольору шукала не довго. Рудий клубочок нявкав на кухні.
— Мурчику, ти там, де смачніше!
— Знаєш, Жучко, кухню, мабуть, хтось дуже розумний вигадав...
— І що ж наснилось нашому коту, що він про розумних заговорив? Це ж не палац якийсь, а звичайна кухня. Вони у кожному будинку є. У сусідської Жулі є, я була там.
— А ти замислювалась: яке ж це гарне місце! Тут тепло! Тут смачно! Тут найдобріша людина господарює!
— Гав! Ба-бу-ся!!!
— Жучко, я не вмію готувати. Хочеш їсти — чекай бабусю. Не маю я такого хисту.
— Ти фразеологізми, Мурчику, знаєш? «Не маєш хисту», — кажеш.
— Я чув: так тато говорив, коли Катруся не змогла кашу зварити.
— Це фразеологізм, Мурчику. Бабуся щойно Катрусю вчила. Я ж бігла тобі все розповісти.
— Няв! Про фразеологізми розкажеш?
— Фразеологізм — це стійке (стале) поєднання слів, що потрібно розуміти як одне ціле, його можна легко замінити одним словом. Не маєш хисту — не розумієш. А про нас з тобою дідусь теж фразеологізмом говорив, ніби нас водою не розлити.
— Знаю. Водою не розлити — міцно дружити. Так, Жучечко?
— Так. Далеко ти підеш, Мурчику!
— Чого це я з кухні піду? Не піду далеко нікуди, і близько нікуди не піду.
— Це фразеологізм. Далеко піти — це досягнути успіхів.
— Жучко, вчи мене, що ще знаєш. Бо соромно постійно задніх пасти.
— Розумію, Мурчику, пасти задніх — це відставати в чомусь.
— Бабуся ще про щось говорила?
— Прислів’я — стислий і влучний народний вислів з висновком повчального характеру. Приказка — стислий образний народний вислів, близький до прислів’я, але без повчального змісту. Наприклад, заздрісний від чужого щастя сохне; вдача гаряча, а розум миші з’їли; одного тіста книш; який кінь тягне, на того й кладуть.
— Жучко, я не зрозумів. І прислів’я, і приказка
— стислі народні вислови. А розрізняти їх як?
— Прислів’я є ритмічно побудованим реченням, має висновок. Приказка, на відміну від прислів’я, не передає закінченої думки, не має повчального характеру. Доволі часто приказка є фрагментом (частинкою) прислів’я.
— Говори, Жучко, народні вислови. Я їх визначатиму.
— Будь ласка. Світ не без добрих людей.
— Приказка. Не має повчання.
— Чужими руками жар загрібати.
— Теж приказка!
— Не женися за двома зайцями, бо й одного не піймаєш.
— А це вже прислів’я. І повчальний висновок має, і з двох частинок складається.
— Ну, Мурчику, молодець. Будуть з тебе люди.
— Ух! Наша Жучка фразеологізмами говорить. Як дідусь!
— Головне, що ти мене розумієш. Мурчику! Я на ґанок. Як бабуся на кухню прийде — поклич мене!
— Няв... Так і зроблю!
 

Частина 9. Жанри прозових літературних творів

— Мурчику, ми вже стільки про усну народну творчість знаємо. А літературні твори теж, мабуть, різних жанрів бувають. Авторські твори, як їх ще називають, не в одному же жанрі створені. Як ти ваважаєш?
— Звісно, не в одному. Чув я про це. Сядьмо на татовому кріслі і поговорімо.
— Не зручно мені тут сидіти, котику.
— Жучко! Це найзручніше крісло в кімнаті. Тут і бабусі зручно.
— Мені сидіти не зручно, Мурчику. Я тут ляжу і слухатиму. Мені так зручно.
— А хвіст твій звисає з крісла. Смикнути?
— Не чіпай! Хвосту подобається звисати. Говори вже про жанри літературних творів.
— Є такі жанри, Жучко, що бувають і серед народних, і серед авторських творів.
— Правда?
— А ти забула, що казки бувать і народні, й авторські?
— Правда, Мурчику. Бувають.
— І загадки, і скоромовки, і лічилки, і пісні, і ще... Забув. Багато чого там буває і народним, і авторським.
— Це все? Навіщо я на кріслі вмощувалась? Нічого нового.
— Розповім я тобі, Жучечко, і нове дещо.
— Кажи!
— Оповідання — невеликий за обсягом прозовий твір про один випадок із життя героя.
— В оповіданні тільки про одного героя пишуть? Не чула я таких творів...
— Ні. В оповіданнях може бути декілька героїв, не багато. Але описано тільки одну подію з їхнього життя.
— «Ласочка» Григора Тютюнника, думаю, оповідання. Бо дійові особи там тільки рибалка Арсен, лисичка Ласочка та її лисенятко. І розповідається тільки про те, як вони рибку ловили.
— Правильно. Розумна ти собачка.
— А коли більше подій... Коли автор і про полювання лисички розповів би, і про гру лисенятка з тваринками лісу, і про друзів рибалки? Це тоді вже не оповідання?
— Ні. То вже повість, Жучко.
— Як це?
— Повість — це прозовий літературний твір, у якому досить широко змальовано життя одного чи кількох героїв протягом досить тривалого часу.
— А нам з тобою коли-небудь читали повість? — не могла згадати Жучка.
— Ти ж так уважно слухала її,— почав нагадувати Мурчик.— Заздрила тваринам, що у школі навчались. Забула? Згадуй!
— Ти хочеш пронявкати, що «Незвичайні пригоди у лісовій школі» Всеволода Нестайка — повість?
— Це так і є, Жучко.
— Мурчику, а нумо я спатиму, а ти мені про книжки розказуй. Може, твоя розповідь мені насниться.
— Ні, Жучко, я на підвіконні відпочивати люблю. Бувай!
 

Частина 10. Гумористичні твори

Ґанок улітку! Тут так подобається Жучці. Таке відчуття, ніби ти і на подвір’ї, і вдома одночасно. Звідси видно, чи не ображає хто курчат. І добре чути, коли бабуся кличе на кухню. Жучка ніколи не розуміла Мурчика, якому подобається підвіконня.
— Мурчику, нумо на ґанку пограємось. Я буду вчителем,— запропонувала Жучка.— Про що ти хочеш дізнатись?
— Хочу, вчителько, про щось веселе дізнатись. Сміятися хочу!
— А я чула таке! Тато Катрусі таке якось пояснював.
— Не вірю.
— Мурчику, це було декілька днів тому на моєму ґанку. Частіше б тут бував — і ти б знав.
— Невже? Тоді, Жучко, вчи мене. Бо вусам моїм соромно, що я чогось не знаю.
— Тато говорив, що в літературі смішне називають гумором.
— Що? Як?
— Гумор — це доброзичливе висміювання рис характеру персонажа або явищ життя з метою вказати на недоліки або виправити їх.
— І де таке, Жучко, буває?
— У гумористичних творах! У фольклорі гумор можна побачити в прислів’ях, приказках, казках, анекдотах, піснях. Письменники використовують гумор у байках, гуморесках, в оповіданнях, повістях, віршах.
— Ага. Де хочуть, там і використовують. Тільки я не все, про що ти сказала, розумію.
— Пояснюю. Анекдот — це коротке гумористичне оповідання з несподіваною, дотепною кінцівкою.
— Знаю! Знаю! Це зовсім маленьке оповіданнячко. Жучко, я знаю анекдот про Петрика.
— Розкажи!
— Учитель каже: «Петрику, покажи на карті Чорне море». А Петрик дивиться на карту і говорить: «Щось я такого не бачу, на цій карті всі моря лише блакитні».
— Шкода нерозумного Петрика. Так мало знає, що аж в анекдоти потрапив.
— Жучко, а слово «гумореска» поясниш?
— Гумореска — це невеликий за обсягом віршований або прозовий твір, у якому висміюють окремі риси характеру персонажа. Висміювання в гуморесці щире, доброзичливе.
— Гумореску Павла Глазового «Івасик» я напам’ять знаю.
— Не забув ще, Мурчику? Дідусь уже давненько вчив нас. Розкажи!
Батько дивиться у зошит.
— Двійка, двійка... стид і срам!
Я, їй-право, побоявся б
Показать таке батькам.—
А Івасик-першокласник
Перед ним стоїть, як туз.
— А чого,— пита,— боятись?
Я тобі не боягуз.
— Дивний цей Івасик. Батько йому про сором від такої оцінки, а він себе героєм уважає...
— Жучко, а ти ще про байку щось говорила?..
— Слухай. Байка — невеликий, здебільшого віршований повчально-гумористичний чи сатиричний твір алегоричного змісту. Алегоричний, бо у цьому творі, Мурчику, людське життя відтворюється в образах тварин, рослин і речей.
— Знаю. Байка складається з двох частин: самої розповіді та моралі (так у байках повчальна частина називається).
— У байці Леоніда Глібова «Зозуля і півень» мораль у кінці твору. Коли байкар (автор байки) пояснює, чому зозуля й півень вихваляли одне одного.
— Жучко, ти сказала, що байки можуть бути гумористичним твором або сатиричним. Це як?
— Сатира — особливий спосіб художнього відображення дійсності, що полягає в різкому осміюванні негативного.
— Сатиричний твір найобразливіший, я правильно зрозумів?
— Так. А ще є іронія. Іронія — це прихована насмішка, що передає критичне ставлення до того, кому адресований вислів чи кого схарактеризовано у творі.
— Пам’ятаєш, Жучко, я якось не помітив, що кватирка на моєму вікні зачинена, і стрибнув. Боляче забився об скло. А Катруся потім говорила про мене на кухні — і всі сміялися. Вона розповідала з гумором, іронією чи сатирою?
— Це точно не сатира. Бо тоді б усі ображали тебе, вважаючи дурником, що стрибає у зачинене вікно. Такого, Мурчику, не було.
— Так. Не сатира.
— Гадаю, і не іронія. Вона ж не глузувала з тебе. Катруся сказала за вечерею, що після того стрибка у тебе шерсть дивно стирчала, ніби не тільки ти, але й твоя шубка дивувалась зачиненій кватирці. Тебе ж ніхто не ображав.
— Яка ж ти, Жучко, уважна. І пам’ятаєш усе. Дійсно, мене тоді навіть тато на руки узяв. А він рідко це робить. То гумор був. Я впевнений. Бо їхній сміх мене не образив.
— От і добре. Час іти на кухню, друже. Бабуся вже тарілки на стіл ставить. Чуєш?
— Побігли вже! Хто перший?
 

Частина 11. Типи текстів

Рудий хвіст нетерпляче походжав на паркані. То Мурчик виглядав Жучку, яка поверталась від сусідської Жулі. Щойно подружка підійшла до хвіртки, кіт почав мурчати:
— Де ти була, Жучко? Чому так довго? Я ж чекаю!
— У Жулі була. Обнюхували новий килимок що їй подарували. Чого ти хвилюєшся?
— Килимок! Новий! У Катрусі якесь дивне домашнє завдання.
 
 
— Нас намалювати?
— Ні. Твір написати! А як його пишуть?
— Знаєш, Мурчику, тексти-твори бувають трьох типів.
— Знову я чогось не знаю. Сумно. Соромно.
— Можуть бути тексти-описи, тексти-розповіді або тексти-міркування.
— Яка між ними різниця?
— Мурчику, он біля тебе комашка гарна сидить. Бачиш?
— Бачу. Сонечко. Воно про тексти мені розкаже?
— Я про сонечко тобі трьома текстами розповім.
— Різними? Описом, розповіддю і міркуванням? Я зможу їх розрізнити?
— Котику, я кігтиком тобі на стежці схему надряпаю. Кожен текст відповідає на певне питання. Спробуєш слухати і впізнавати тексти? Ось схема!
 
 
— Спробую. Жучко, говори повільно.
— Ось мій перший текст. Розміри сонечок невеликі, завдовжки не більше 1 см. Забарвлення дуже яскраве — червоне з чорними крапками. Ще серед сонечок зустрічаються
помаранчеві та жовті види, з крапками не тільки чорного, але й білого кольору.
— Так, я маю визначити тип тексту...
— І що ти скажеш?
— Опис! Бо твій текст є відповіддю на питання «яке сонечко?». Це перший стовпчик твоєї схеми.
— Так. Опис — це висловлювання про певні ознаки, властивості предмета чи явища. В описі перелічено головні, суттєві ознаки предмета.
— Нумо другий текст!
Сонечко — хижак. Воно залюбки поїдає попелиць, які псують квіти і городину. Ось що робить комашка, щоб мати їжу. Сонечко обстежує рослину, добираючись до вершечка кожної стеблини. Не знайшовши там попелиць, спускається вниз і шукає на іншому стеблі. 
— Уважаю, що це розповідь. Бо ти розповідаєш про те, що робить сонечко. Це другий стовпчик твоєї схеми.
— Правильно. Розповідь — це повідомлення про якісь дії.
— І твій третій текст...
Схоже, сонечко не ховається від ворогів. Не боїться, що пташки його можуть з’їсти. Сонечко у разі нападу на нього реагує мимовільним виділенням їдкої жовтогарячої рідини з неприємним запахом. Це не подобається жодній пташці. Отже, під час зустрічі сонечка і пташки боятися потрібно пташці.
— Це міркування. Третій стовпчик твоєї схеми. Бо ти говорила, чому сонечко не ховається.
— Міркування (або роздум) — це висловлювання про причини якостей, ознак, подій.
— Які різні тексти, Жучко.
— А будуються вони дуже схоже. Усі мають ВСТУП, ОСНОВНУ ЧАСТИНУ, ВИСНОВОК. Тільки у міркуванні вступ — це твоя думка, основна частина — докази твоєї думки, а висновок часто починається словом «отже».
— Знаючи це, ми можемо писати твір? Так?
— Котику, маленький, ти повинен продумати тему, ідею твору.
— Тему?
— Тема — це основне питання, яке висвітлює письменник у творі.
— Це тема, Жучко, часто у назві твору? Правда?
— Так. Є ще ідея, Мурчику. Ідея — це узагальнювальна, центральна думка твору, те, що хотів сказати автор. Ідея і тема завжди нерозривно пов’язані.
— Ходімо, дізнаємось, який текст потрібно написати нашій Катрусі.
— Стій! Мурчику, ти будеш диктувати свої котячі думки?
— Жучко, ти ж сама розумним мене називала. І думки у мене гарні.
— Хоча, Мурчику, якщо Катрусі потрібно написати есе...
— До твору щось ще?
— Не чуєш? Есе! Есе — прозаїчне висловлювання, що характеризується вільним, не обов’язково вичерпним, але виразно індивідуальним розумінням теми. Це коли ти тільки свої думки пишеш.
— І ти гадаєш, Жучко, я своїми думками есе написати можу?
— Упевнена! В есе ж головне — особливість. Індивідуальність! А хто ж з однокласників Катрусі може котячими думками похизуватись? Особливий твір буде.
— Годі глузувати! Розумію, що не зможу Катрусі допомогти. Не навчений...
— Чого ж біжиш до кімнати? Не допоможеш же.
— Хоч послухаю. Бабуся говорила, що потрібно використовувати ще тропи якісь. Ти про таке чула?
— Чула. На ґанку потім розповім.
 

Частина 12. Літературні тропи

— Схоже, Жучко, я розумію, чому ти любиш ґанок. Гарно тут!
— Тут дуже гарно! Влаштовуйся!
— Ти обіцяла про тропи розповісти. Я уважно тебе слухаю.
— Тропи — це слова та вислови, використані в переносному значенні. Це коли ознака одного предмета переноситься на інший. Вони різні бувають.
— Пояснюй повільно. А я буду слухати.
— Порівняння — це художній вислів, у якому один предмет чи явище зіставляється з іншим, чимось на нього схожим. В Оксани Іваненко є таке речення з порівнянням «Отара ягнят, як біла хмарка, що впала на зелені луки».
— Цікаво, цікаво...
— Епітет — це художнє означення, що виділяє в зображуваному якусь характерну рису чи ознаку. Від звичайних означень різниться переносним значенням, що надає вислову емоційності.
— Ой. Жучечко! Не розумію я.
— Послухай, як гарно: битий шлях, білий світ, береза плакуча...
— Дай, Жучко, я сам скажу! Красна дівчина, ясний місяць... Правильно?
— Розумник! Який розумний у нас кіт.
— Ще щось новеньке розкажеш?
— Метафора — це слово чи словосполучення, яке розкриває особливість одного явища чи предмета через особливості ознак іншого явища чи предмета.
— Е-е-е-й! Не розумію тебе.
— Мурчику, послухай. Задню частину літака називають хвостом, але не тому, що літак маше ним, коли бачить пілота, як ми з тобою перед бабусею.
— Це через схожість з хвостом птаха! Хвіст літака, кажуть, ще й працює у польоті, як хвіст птаха.
— Правильно. А чорна думка? Можеш пояснити?
— Це теж метафора. Бо автор мав на увазі злу думку, погану. Жучко, правильно?
— Правильно. Ще метафора має різновиди.
— Як же я своєю пухнастою голівонькою все зрозумію?!
— Мурчику, послухай. Уособлення — вид метафори, у якому ознаки живої істоти переносяться на неживий предмет чи явище.
— Зачекай. Моїй голівоньці повільно передати потрібно. Уособлення — це коли автор твору неживому предмету надає риси живої істоти. Жучко, дідусь це твоє уособлення щоранку використовує, коли нагадує бабусі, що його чашка любить чай з малиновим варенням. Чашка нічого не любить. Це дідусь зі своєї чашки любить чайку попити. А ти сама скажеш уособлення?
— Будь ласка! Радіє земля, ліс дрімає, сонечко усміхається.
— Усе? Тропи скінчились?
— Є ще алегорія, Мурчику.
— Десь чув я про неї.
— Алегорія — це інакомовне відображення чогось. Алегорія — найважливіша ознака байки, де в образах тварин, рослин, предметів, явищ природи змальовуються люди.
— Знаю, Жучко. Без алегорії байка перетворилася б на казку чи оповідання. Коли автор байки зображує боязливу людину — то показує її зайчиком, хитру — лисичкою, уперту — осликом.
— Про інші тропи не розповім тобі, Мурчику. Я нічого більше не чула. Пробач.
— Не вибачайся. Пізніше про них дізнаємось. А зараз ходімо до Катрусі, допоможемо твір писати.
— Як вона з тобою писатиме? Ви ж на різних мовах говорите! Ти кіт, а вона людське дитинча. Згадай!
— Жучко, Катруся за нашими мордами та хвостами розуміє, що нам подобається. Буду вказувати на гарні речення. Вона ж свою чернетку нам читатиме!
— Дійсно! Побігли!
 

Сподобалась тема?
Бажаєте отримувати сучасні педагогічні матеріали вчасно та легко?

Найкращий спосіб бути поінформованим про освітні новини та мати завжди поряд актуальні та сучасні розробки уроків — передплатити журнал!

Інструкція, як оформити передплату на http://osnova.com.ua/help/8/

 
 
Dounload PDF

Відгуки читачів

  • Галина патяк

    06 лютого 2019

    Дякую за матеріал.

    Адміністратор:
    Доброго дня, Галино!
    Дякуємо за позитивний відгук і увагу до наших видань. Бажаємо успіхів в роботі та навчанні!