Передплатну кампанію на 2019 рік розпочато!

Оформити передплату за пільговими цінами

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Теоретичні засади організації виховного процесу

В. І. Біленко, вихователь гуртожитку; Т. А. Бєлік, заступник директора з виховної роботи Харківського державного автомобільно-дорожнього коледжу, м. Харків

  • Суть і специфіка виховання
  • Чинники та рушійні сили процесу виховання
  • Етапи виховання
  • Результати виховного процесу
  • Список використаних джерел

СУТЬ І СПЕЦИФІКА ВИХОВАННЯ
У процесі підготовки молодого покоління до життя навчання та виховання становлять нерозривну єдність. Однак, як і дидактика, теорія виховання має свої характерні риси, зміст і методику. 
Завдання виховання в закладі освіти реалізують як у процесі навчання, праці, так і в цілеспрямованому впливі на вихованців у позаурочний час. Процес виховання — система виховних заходів, спрямованих  на формування всебічно та гармонійно розвиненої особистості.
У ньому органічно поєднані змістовий (сукупність виховних цілей) і процесуальний (процес педагогічної взаємодії учителя й учня) аспекти. На нашу думку, влучним є вислів класика української психології І. Костюка про те, що «виховання по своїй суті — це керівництво індивідуальним становленням людської особистості. Виховувати — це проектувати поступове становлення якостей майбутньої особистості та керувати здійсненням окреслених проектів». Щоб усвідомити суть процесу виховання, треба розуміти його не як випадковий набір педагогічних дій, а як певну систему.
 
Виховна система — це цілісний соціальний організм закладу освіти, організацію діяльності в якому А. Макаренко характеризує так: «Справжня суть виховної роботи... полягає зовсім не у ваших розмовах із дитиною, не у безпосередньому вашому впливові на дитину, а... в організації життя дитини».
 
Виховання є цілеспрямованим процесом. Наявність конкретної мети надає йому систематичності та послідовності, не допускає випадковості, епізодичності й хаотичності виховних заходів. Виховання формує внутрішній світ молодої людини, проникнути в який дуже складно. Тому воно вимагає таких методик, які давали б змогу не лише виявляти погляди, переконання та почуття вихованців, але й збагачувати їхню духовність, за потреби коригувати якості психіки. Процесу виховання властиве й розмаїття завдань і напрямів, їхня кількість невпинно зростає, що зумовлено динамічністю суспільно-економічного життя. Тому для процесу виховання характерна також неперервність. «Я продовжую ще вчитися, — писав К. Гельвецій, — моє виховання ще не завершене. Коли ж воно закінчиться? Коли я не буду більше здатним до нього: після моєї смерті. Все моє життя і є, власне, тривалим вихованням» [1, с. 55].
 
ЧИННИКИ ТА РУШІЙНІ СИЛИ ПРОЦЕСУ ВИХОВАННЯ
Зміст і методика процесу виховання залежать від об’єктивних та суб’єктивних чинників і рушійних сил.
До об’єктивних чинників належать суспільно-політичні, економічні процеси, що відбуваються в соціумі, події культурного життя, вплив природного середовища тощо. В сучасній Україні — це особливості розбудови держави загалом і системи освіти й виховання зокрема; утвердження в економіці ринкових засад; розвиток соціальної сфери; відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки; розширення меж спілкування з іноземними громадянами.
 
Суб’єктивні чинники — соціально-педагогічна діяльність сім’ї та громадських організацій; навчально-виховна робота працівників закладів освіти; вплив засобів масової інформації; заходи культурних, позашкільних установ, молодіжних об’єднань і діяльність церкви. Ефективність процесу виховання залежить від того, наскільки збігаються впливи організованої виховної діяльності й об’єктивних умов. Перебудова освітнього процесу за сучасних умов передбачає не лише створення умов для співпраці педагогів і учнів (студентів), але й залучення до неї інших виховних інституцій.
 
Рушійними силами процесу виховання є сукупність внутрішніх і зовнішніх суперечностей, розв’язання яких сприяє просуванню до нової мети.
До внутрішніх належать такі суперечності:
  • між соціально важливими завданнями, які потрібно виконати вихованцю, і факторами, що заважають його зусиллям;
  • між зовнішніми впливами та внутрішніми прагненнями вихованця (вимагає побудови виховного процесу, щоб зміст і форми його реалізації не викликали спротиву в молодої людини).
Зовнішні суперечності виявляються у невідповідності між:
  • виховними впливами сім’ї та закладу освіти (порушення єдності цих впливів негативно позначається на формуванні особистості вихованця);
  • організованим виховним процесом закладу освіти та стихійним впливом на вихованців навколишнього середовища (вимагає подолання негативного впливу девіантних підліткових груп, низькоякісних телепередач тощо);
  • різними вимогами вихователів (унаслідок цього у вихованців формується ситуативна поведінка, безпринципність);
  • деякими вихованцями, які мають досвід негативної поведінки, та педагогами, однокласниками (однокурсниками), батьками.
Попри те що зовнішні суперечності не є універсальними, обов’язковими для всіх ситуацій, применшувати їх дезорганізувальний вплив не варто. Тому завжди важливо передбачати їх, уживати превентивних заходів, а за необхідності й протидіяти їм.
 
ЕТАПИ ВИХОВАННЯ
Процес виховання передбачає певну послідовність етапів, знання особливостей яких дає вихователю змогу спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику проведення.
Таких етапів М. Фіцула виокремлює чотири:
  1. визначення сукупності рис і якостей особистості, які слід сформувати у вихованця (ідеал). Коли йдеться про виховання колективу класу (групи), то мають на увазі досягнення результатів, які б відповідали еталону, виробленому на підставі мети виховання, поставленої суспільством перед закладом освіти;
  2. вивчення індивідуальних особливостей вихованця або колективу, його позитивних рис, недоліків у характері та поведінці, визначення рис, які ще не сформовано або перебувають у зародку. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. З огляду на це планують виховну роботу, ознайомлюють вихованця (колектив) із запланованим і досягають прийняття пропонованого взірця для наслідування;
  3. реалізація програми виховання шляхом залучення вихованців до різних видів діяльності, участь у яких сприяє формуванню досвіду поведінки відповідно до ідеалу;
  4. самостійна робота учня (студента) над собою. Початок такої роботи свідчить про досягнення мети цього етапу.
Усі етапи процесу виховання потребують умілого педагогічного управління. Воно передбачає передусім визначення змісту виховної роботи згідно з вимогами суспільства до рівня вихованості
молодого покоління. Реалізація змісту виховання можлива за умови, що форми, методи та прийоми виховної роботи імпонуватимуть тим, на кого її спрямовано. Із цією метою використовують виховні можливості сім’ї, громадськості, культурно-освітніх установ, засобів масової інформації. Не менш важлива й відповідна організація колективного й індивідуального життя та діяльності вихованців, створення умов для збагачення їхнього досвіду. Неабияку роль відіграють гармонійні демократичні відносини між вихованцями та вихователями.
 
Невід’ємними аспектами виховання є постійне вивчення його результатів, наявного рівня вихованості молодих людей і колективу, виховних можливостей педагогічного колективу та громадськості й коригування змісту і методики виховного процесу з метою її удосконалення.
 
Управління виховним процесом слід спрямовувати на розвиток самостійності, ініціативи вихованців. Цього досягають за умови, що педагоги спрямовують їх на самостійний пошук цікавих видів діяльності та створення для них сприятливих умов. Вихователь має бути мудрим старшим другом і наставником молодої людини, але на умовах співпраці з нею, яка передбачає, що його виховний вплив доповнюватиметься її роботою над собою — самовихованням. Виховання і самовиховання є двома взаємопов’язаними аспектами процесу формування особистості.
 
Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблення в себе позитивних рис і подолання негативних.
Примітивна потреба в самовихованні виявляється в дошкільному та молодшому шкільному віці, усвідомлювана — в підлітковому, що є наслідком певного рівня свідомості. Результативність самовиховання засвідчують реальна поведінка та вчинки людини. Перевиховання здійснюють у процесі навчально-виховної роботи закладу освіти. Педагог має використати при цьому всі можливі важелі впливу: залучити колектив, батьків, громадськість. Можна використовувати і загальнопедагогічні методи виховання, із урахуванням специфіки таких людей, їхнього ставлення до виховних впливів і до власного виправлення.
При цьому слід враховувати такі чинники:
  • переорієнтація помилкових поглядів і переко нань вихованця залежить від рівня розвитку свідомості: якщо людина не може зрозуміти сутності суджень педагога, її складно переконати;
  • знання педагогом помилкових поглядів і переконань вихованця дає змогу якісно аргументувати свої докази;
  • переконуючи вихованця, треба прагнути, щоб він не лише зрозумів педагога, але й погодився з ним;
  • швидкість зміни помилкових поглядів і переконань визначає їх стійкість, тому життя і діяльність вихованця слід організувати так, щоб помилкова орієнтація не зміцнювалась, а зникала;
  • під час пропонування вихованцеві нової програми життя й діяльності, слід розкрити і шляхи її досягнення, стимулювати та зміцнювати інтерес до неї;
  • у процесі переконання важливо впливати не лише на розум вихованця, але й на його емоційну сферу;
  • переконанням вихованця треба враховувати його настрій, настрій колективу, не пропускати тих психологічних моментів, коли він відвертий, схильний сприймати настанови педагога;
  • успіх переконування залежить від упевненості у власній правоті педагога, від віри в корисність своєї праці, витримки, такту, вміння слухати аргументи, аналізувати їх, знаходити правильні рішення.
РЕЗУЛЬТАТИ ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ
Процеси та результати виховання, самовиховання і перевиховання тісно пов’язані між собою й часто переплітаються.
Результати виховної роботи визначені вихованістю кожного індивіда зокрема й колективу загалом. Вихованість — показник ефективності та якості навчально-виховного процесу. Залежно від рівня вихованості учнів (студентів) педагогу доцільно їх умовно розподілити на декілька груп.
 
Дуже низький рівень вихованості характеризує негативний досвід поведінки вихованців, яка з труднощами виправляється під педагогічним впливом. Самоорганізації та саморегуляції немає. Низький рівень вихованості — слабко виявляється позитивний, ще нестійкий досвід поведінки, трапляються зриви. Поведінку здебільшого регулюють вимоги старших (керівництва) й інші зовнішні стимули. Самоорганізація та саморегуляція інтуїтивні. Середньому рівню вихованості властива стійка позитивна поведінка, наявність регуляції й саморегуляції, організації та самоорганізації. Активної позиції щодо діяльності та поведінки однокласників (одногрупників) ще немає.
 
Свідченням високого рівня вихованості є наявний стійкий позитивний досвід поведінки, активна позиція, саморегуляція, прагнення організовувати та регулювати діяльність, поведінку інших людей. Як підсумок вищесказаного можемо визначити критерії вихованості студента. Рівень вихованості можна оцінити за ставленням до навколишньої дійсності, до суспільства. Опис рівня вихованості не передбачає вичерпного переліку його критеріїв, оскільки кожна особистість багатогранна, й для її завершеної характеристики потрібно використати десятки або й сотні ознак.
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Педагогічна майстерність : підручник / І. А. Зязюн, Л. В. Крамущенко, І. Ф. Кривонос [та ін.]; за ред. І. А. Зязюна ; 2-ге вид., допов і переробл. — Київ : Вища школа, 2004. — 422 с.
 
 

Сподобалась тема?
Бажаєте отримувати сучасні педагогічні матеріали вчасно та легко?

Найкращий спосіб бути поінформованим про освітні новини та мати завжди поряд актуальні та сучасні розробки уроків — передплатити журнал!

Інструкція, як оформити передплату на http://osnova.com.ua/help/8/

Dounload PDF

Відгуки читачів