Передплатну кампанію на 2019 рік розпочато!

Оформити передплату за пільговими цінами

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Бандерівці проти кримінальників. Урок історії

Музиченко Ярослава


«Порядок» від «блатних»

Хтось вважає, що з розвалом Союзу принципи суспільного життя й керівництва на цих територіях перестали бути радянськими. Чи так це? Згадаймо основи цього пристрою. Для більшовицької влади «соціально близькими» вважалися керовані кримінальники, а мислячі «політичні» — лютими ворогами.

Більше того, країну очолили кримінальники, які для виправдання своїх грабежів день у день переконували маси, що ті, хто хоче вирватися з-під їхньої «батьківської» влади, — це бандити, зоологічні садисти, які прагнуть «вбивати мирних жителів» виключно для особистого задоволення, або ж — за завданням Заходу. І їх треба ізолювати і знищувати, оскільки реально ж «заважають жити красиво».

«Мала зона», тобто система ГУЛАГу, була своєрідною моделлю СРСР, званою в середовищі політв’язнів «великою зоною». У цій «великій зоні» за допомогою показових судових процесів і пропаганди в ЗМІ величезні маси населення нацьковували на «ворожі» особи, групи і народи. А тим часом відверті кримінальники привласнювали квартири, майно, наукові розробки, ідеї та художні твори «ворогів». А в «маленькій ділянці» побутових злочинців, які відчували себе патріотами, привчали вважати політичних в’язнів «фашистами».

Звичайно ж, їм дозволяли відбирати у «недолюдей» нечасті посилки, змушувати їх працювати замість себе, знущатися і калічити їх. «Це була свідома політика ГУЛАГу, щоб створити привід для жорстокої розправи з політичними», — згадує політв’язень, свідок Кенгірського повстання Руфь Тамарина. За спогадами політв’язнів, «блатні», заохочувані безкарністю, ставали прямо-таки садистами. Концтабірне керівництво досить майстерно використовувало такий контингент для підтримки «порядку».

Кримінальна «закваска»

«Мене завжди вражали розповіді колишніх політв’язнів ГУЛАГу про те, як на табпункт приходить етап — 5–10 тис. осіб, переважно засуджених «ні за що». Це були прості люди, які звикли комусь підкорятися, виконувати чиїсь накази.

До того ж табпункту привозять групу з 15–30 кримінальників. І за тиждень–два на табпункту встановлюється режим кримінальників, — розповідає кандидат філософських наук, доцент Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Галина Дичковська, дочка відомого діяча визвольного руху Ореста Дичковського. — Це жахливе співвідношення: 15 кримінальників керують п’ятьма тисячами покірних людей».

Але коли масово почали прибувати бандерівці, і їх теж було 15–50 осіб на табір, кримінальники стикалися з тим, що бандерівці теж хотіли встановити свої правила. До бандерівців приєдналися колишні радянські військові, які після 1945 року опинилися на зоні або за полон, або за «вихваляння іноземної техніки». А також «лісові брати» — литовці і мусульмани, яких було зовсім мало.

Люди швидко організовувалися і вже 1947 року встановлювали свою владу в таборах. І тоді кримінальники потрапляли вже під владу політичних. Часом вони просили перевести їх до іншого місця. Незабаром табірне керівництво почало розділяти табори для політичних і для «побутовців».

«Табір був для кримінальників життям, будинком, нормальним модусом буття. Тоді як для більшості «чортів», «фраєрів», згодом — «мужиків», тобто простих людей, табір був аномальним середовищем, у якому вони не жили, а виживали, — пише про цю ситуацію у своєму блозі політолог Андрій Круглашов. — Ось і чіплялися за життя, як могли. Дуже вже боялися смерті». Він зазначає, що секрет здатності протистояти — у солідарності, колективному забезпеченні безпеки. Солідарність та єдність привнесли українські волелюби.

Бандерівська наука

«Такий молоденький хлопець, міцненький, злодії таких беруть в оборот». А інший каже: «Не бійся, там бандерівці силу мають: організація, служба безпеки. Вони візьмуть його під своє крило», — випадково почув розмову професорів-політв’язнів на пересильному пункті Григорій Герчак (учасник визвольного руху, нині відомий художник).

Утім, бандерівська наука виявилася суворою. Одного разу в їдальні на місце Григорія сів «блатний». Він не хотів сваритися, узяв свою пайку і відійшов. Це побачили воїни УПА. Один з них, «кум Слива» з Волині, підходить: «Григорію, як ти дозволив, щоб тебе так… ти ж політичний, наш. Ми з тобою тоді говорити не будемо». Довелося стиснути кулаки та йти до «блатного». Той ударив Григорія, а він з підлоги застосував прийом, якого навчився в лісі. Хам покотився, а його «колеги» ножі дістають! «І наші вже й тут б’ються, — згадує Герчак. — Як чеченці. Хоч ріж їх — не поступляться».

Єврейський письменник, колишній політв’язень Анатолій Радигін писав у спогадах, що серед табірного натовпу виділялися дві категорії — кримінальники (сутулі, погляд з-під лоба) і колишні воїни і командири УПА, оунівці і безпартійні українські патріоти. «Коли раптом в цій колупатій масі з’являвся чоловік підтягнутий та акуратний, спокійний і мовчазний, поголений, у чистій сорочці і начищеному взутті, у дбайливо пригладженому арештантському одязі, можна було майже безпомилково вгадати його національність, партійність і прапор, під яким він воював», — відзначав Радигін.

Для них планували смерть

Для бандерівців у «трудових таборах» планували не «виправлення», а знищення. У таборах провокували на виступ — і «карали».У вересні 1952 року 1200 протестувальниківповезли етапом до Норильська. Перед тим як етап прибув до місцевого Горлаг, адміністрація табору роздала місцевим злочинцям ножі і запевнила, що «їдуть бандерівські головорізи, які тут усіх знищать». Передбачалося, щополітв’язні розлютяться і їх буде за що «покарати». Утім, провокація провалилася.

Наприкінці березня 1953 року постсталінський уряд оголосив амністію для дрібнихкримінальників. А політв’язнів почали середбілого дня розстрілювати. Відчувши смертельну загрозу, бандерівці повстали. «Варто було лише згадати що ми ставили свої груди під кулемети, коли виступали проти організованої чекістської зграї в західних областях України, — розповідав один з керівників Норильського повстання Данила Шумук. — Як же ми можемо терпіти, щоб над нами тут так знущалися ті, хто служив у гестапо, а тепер — НКВС?». Оголосили страйк. Як згадує один із лідерів повстання Євген Грицяк, тих? хто боявся за своє життя, він переконував: «Ми тому і повстали, щоб припинити розстріли». Однак люди все ж таки побоювалисятабірного начальства і знову поверталися дороботи. Тоді Грицяк на компресорній станції перекрив електроживлення молотків. Аледзвінки в бараках продовжували повідомляти про вихід на роботу, і чимало в’язнів зазвичкою вибігали на цей звук. Грицяк доручив одному з «політичних» знешкодити систему сигнальних електродротів. «Так стихійне обурення перетворилося на організованийвиступ», — пише пан Євген у книзі спогадів.

Опір заради життя

Хоча Норильське та аналогічні повстанняв ГУЛАГу придушили, але в результаті булизвільнені до 70 % політв’язнів. «Внаслідокпротистояння загинули в таборі 156 осіб. А зароки його існування з привезених до Норильська лише за вироком до каторжних робіт загинуло понад 20 тисяч, — каже учасник повстання Степан Семенюк. — Ми зважилисяі перемогли — політично і морально».

Опубліковано в газеті «Україна молода».

Переклад: «Аргумент» http://argumentua.com/stati/banderovtsy-protiv-ugolovnikov-urok-istorii

 

Сподобалась тема?
Бажаєте отримувати сучасні педагогічні матеріали вчасно та легко?

Найкращий спосіб бути поінформованим про освітні новини та мати завжди поряд актуальні та сучасні розробки уроків — передплатити журнал!

Інструкція, як оформити передплату на http://osnova.com.ua/help/8/

 

Dounload PDF

Відгуки читачів