Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Бандерівці проти кримінальників. Урок історії

Музиченко Ярослава


«Порядок» від «блатних»

Хтось вважає, що з розвалом Союзу принципи суспільного життя й керівництва на цих територіях перестали бути радянськими. Чи так це? Згадаймо основи цього пристрою. Для більшовицької влади «соціально близькими» вважалися керовані кримінальники, а мислячі «політичні» — лютими ворогами.

Більше того, країну очолили кримінальники, які для виправдання своїх грабежів день у день переконували маси, що ті, хто хоче вирватися з-під їхньої «батьківської» влади, — це бандити, зоологічні садисти, які прагнуть «вбивати мирних жителів» виключно для особистого задоволення, або ж — за завданням Заходу. І їх треба ізолювати і знищувати, оскільки реально ж «заважають жити красиво».

«Мала зона», тобто система ГУЛАГу, була своєрідною моделлю СРСР, званою в середовищі політв’язнів «великою зоною». У цій «великій зоні» за допомогою показових судових процесів і пропаганди в ЗМІ величезні маси населення нацьковували на «ворожі» особи, групи і народи. А тим часом відверті кримінальники привласнювали квартири, майно, наукові розробки, ідеї та художні твори «ворогів». А в «маленькій ділянці» побутових злочинців, які відчували себе патріотами, привчали вважати політичних в’язнів «фашистами».

Звичайно ж, їм дозволяли відбирати у «недолюдей» нечасті посилки, змушувати їх працювати замість себе, знущатися і калічити їх. «Це була свідома політика ГУЛАГу, щоб створити привід для жорстокої розправи з політичними», — згадує політв’язень, свідок Кенгірського повстання Руфь Тамарина. За спогадами політв’язнів, «блатні», заохочувані безкарністю, ставали прямо-таки садистами. Концтабірне керівництво досить майстерно використовувало такий контингент для підтримки «порядку».

Кримінальна «закваска»

«Мене завжди вражали розповіді колишніх політв’язнів ГУЛАГу про те, як на табпункт приходить етап — 5–10 тис. осіб, переважно засуджених «ні за що». Це були прості люди, які звикли комусь підкорятися, виконувати чиїсь накази.

До того ж табпункту привозять групу з 15–30 кримінальників. І за тиждень–два на табпункту встановлюється режим кримінальників, — розповідає кандидат філософських наук, доцент Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Галина Дичковська, дочка відомого діяча визвольного руху Ореста Дичковського. — Це жахливе співвідношення: 15 кримінальників керують п’ятьма тисячами покірних людей».

Але коли масово почали прибувати бандерівці, і їх теж було 15–50 осіб на табір, кримінальники стикалися з тим, що бандерівці теж хотіли встановити свої правила. До бандерівців приєдналися колишні радянські військові, які після 1945 року опинилися на зоні або за полон, або за «вихваляння іноземної техніки». А також «лісові брати» — литовці і мусульмани, яких було зовсім мало.

Люди швидко організовувалися і вже 1947 року встановлювали свою владу в таборах. І тоді кримінальники потрапляли вже під владу політичних. Часом вони просили перевести їх до іншого місця. Незабаром табірне керівництво почало розділяти табори для політичних і для «побутовців».

«Табір був для кримінальників життям, будинком, нормальним модусом буття. Тоді як для більшості «чортів», «фраєрів», згодом — «мужиків», тобто простих людей, табір був аномальним середовищем, у якому вони не жили, а виживали, — пише про цю ситуацію у своєму блозі політолог Андрій Круглашов. — Ось і чіплялися за життя, як могли. Дуже вже боялися смерті». Він зазначає, що секрет здатності протистояти — у солідарності, колективному забезпеченні безпеки. Солідарність та єдність привнесли українські волелюби.

Бандерівська наука

«Такий молоденький хлопець, міцненький, злодії таких беруть в оборот». А інший каже: «Не бійся, там бандерівці силу мають: організація, служба безпеки. Вони візьмуть його під своє крило», — випадково почув розмову професорів-політв’язнів на пересильному пункті Григорій Герчак (учасник визвольного руху, нині відомий художник).

Утім, бандерівська наука виявилася суворою. Одного разу в їдальні на місце Григорія сів «блатний». Він не хотів сваритися, узяв свою пайку і відійшов. Це побачили воїни УПА. Один з них, «кум Слива» з Волині, підходить: «Григорію, як ти дозволив, щоб тебе так… ти ж політичний, наш. Ми з тобою тоді говорити не будемо». Довелося стиснути кулаки та йти до «блатного». Той ударив Григорія, а він з підлоги застосував прийом, якого навчився в лісі. Хам покотився, а його «колеги» ножі дістають! «І наші вже й тут б’ються, — згадує Герчак. — Як чеченці. Хоч ріж їх — не поступляться».

Єврейський письменник, колишній політв’язень Анатолій Радигін писав у спогадах, що серед табірного натовпу виділялися дві категорії — кримінальники (сутулі, погляд з-під лоба) і колишні воїни і командири УПА, оунівці і безпартійні українські патріоти. «Коли раптом в цій колупатій масі з’являвся чоловік підтягнутий та акуратний, спокійний і мовчазний, поголений, у чистій сорочці і начищеному взутті, у дбайливо пригладженому арештантському одязі, можна було майже безпомилково вгадати його національність, партійність і прапор, під яким він воював», — відзначав Радигін.

Для них планували смерть

Для бандерівців у «трудових таборах» планували не «виправлення», а знищення. У таборах провокували на виступ — і «карали».У вересні 1952 року 1200 протестувальниківповезли етапом до Норильська. Перед тим як етап прибув до місцевого Горлаг, адміністрація табору роздала місцевим злочинцям ножі і запевнила, що «їдуть бандерівські головорізи, які тут усіх знищать». Передбачалося, щополітв’язні розлютяться і їх буде за що «покарати». Утім, провокація провалилася.

Наприкінці березня 1953 року постсталінський уряд оголосив амністію для дрібнихкримінальників. А політв’язнів почали середбілого дня розстрілювати. Відчувши смертельну загрозу, бандерівці повстали. «Варто було лише згадати що ми ставили свої груди під кулемети, коли виступали проти організованої чекістської зграї в західних областях України, — розповідав один з керівників Норильського повстання Данила Шумук. — Як же ми можемо терпіти, щоб над нами тут так знущалися ті, хто служив у гестапо, а тепер — НКВС?». Оголосили страйк. Як згадує один із лідерів повстання Євген Грицяк, тих? хто боявся за своє життя, він переконував: «Ми тому і повстали, щоб припинити розстріли». Однак люди все ж таки побоювалисятабірного начальства і знову поверталися дороботи. Тоді Грицяк на компресорній станції перекрив електроживлення молотків. Аледзвінки в бараках продовжували повідомляти про вихід на роботу, і чимало в’язнів зазвичкою вибігали на цей звук. Грицяк доручив одному з «політичних» знешкодити систему сигнальних електродротів. «Так стихійне обурення перетворилося на організованийвиступ», — пише пан Євген у книзі спогадів.

Опір заради життя

Хоча Норильське та аналогічні повстанняв ГУЛАГу придушили, але в результаті булизвільнені до 70 % політв’язнів. «Внаслідокпротистояння загинули в таборі 156 осіб. А зароки його існування з привезених до Норильська лише за вироком до каторжних робіт загинуло понад 20 тисяч, — каже учасник повстання Степан Семенюк. — Ми зважилисяі перемогли — політично і морально».

Опубліковано в газеті «Україна молода».

Переклад: «Аргумент» http://argumentua.com/stati/banderovtsy-protiv-ugolovnikov-urok-istorii

 

Сподобалась тема?
Бажаєте отримувати сучасні педагогічні матеріали вчасно та легко?

Найкращий спосіб бути поінформованим про освітні новини та мати завжди поряд актуальні та сучасні розробки уроків — передплатити журнал!

Інструкція, як оформити передплату на http://osnova.com.ua/help/8/

 

Dounload PDF

Відгуки читачів