Виховання за Курпатовим

В. Ф. Калошин,

м. Київ

Іноді нам здається, що ми робимо щось тільки тому, що це «потрібно», «інакше не можна», «немає іншого виходу». Але якщо придивитися, то виявиться, що всі ці наші дії (або бездіяльність) продиктовані нашими страхамивтратити, зіштовхнутися з новим, взяти на себе відповідальність. Ми служимо своєму страху, потураємо йому, а він тим часом стає тільки більшим, але ми не противимося цьому, а тільки виправдуємося.

А. Курпатов

Наші діти відповідають за все

В усіх нас були батьки, ми всі пережили те, що називається вихованням.

Всі ми добре памятаємо, що означає «пережити своє виховання». Наші батьки і дратувалися на нас, і лаяли, і називали різними негарними словами, і залякували, і карали. Все було. І от питання: цікаво, а ще тоді, у дитинстві, у вас ніколи не виникало відчуття, що батьки лають вас не тому, що вони стурбовані за ваше майбутнє, а з якихось інших, своїх, міркувань?


Виховання за Курпатовим

В. Ф. Калошин,

м. Київ

Іноді нам здається, що ми робимо щось тільки тому, що це «потрібно», «інакше не можна», «немає іншого виходу». Але якщо придивитися, то виявиться, що всі ці наші дії (або бездіяльність) продиктовані нашими страхамивтратити, зіштовхнутися з новим, взяти на себе відповідальність. Ми служимо своєму страху, потураємо йому, а він тим часом стає тільки більшим, але ми не противимося цьому, а тільки виправдуємося.

А. Курпатов

Наші діти відповідають за все

В усіх нас були батьки, ми всі пережили те, що називається вихованням.

Всі ми добре памятаємо, що означає «пережити своє виховання». Наші батьки і дратувалися на нас, і лаяли, і називали різними негарними словами, і залякували, і карали. Все було. І от питання: цікаво, а ще тоді, у дитинстві, у вас ніколи не виникало відчуття, що батьки лають вас не тому, що вони стурбовані за ваше майбутнє, а з якихось інших, своїх, міркувань?

Пригадайте мамине: «І що я твоєму батькові скажу?! Як я йому поясню, що в нього син (дочка) бездара?!». Або татове (після батьківських зборів): «Думаєш, мені це приємновислухувати, що ти накоїв! Чому я повинен за тебе червоніти перед іншими батьками?!». Або: «Чому не можна поводитися, як всі нормальні діти поводяться?! Це ж сором який! Ти ж ганьбиш сімю!». Можливі, втім, й інші варіанти, але загальний зміст цих батьківських пасів, зрозумілий читачеві.

Справді, це чудове «Що люди скажуть?!» переслідувало нас, приховано або явно, все дитинство. І адже за цією або подібною батьківською реплікою насправді не стоїть нічого, крім страху. Наші батьки боялися обвинувачень у тому, що вони «погані батьки», вони боялися, що про це їм скажуть наші вихователі, учителі, їхні власні батьки, просто які-небудь перехожі або бабусі, що сидять біля підїзду. Ця незручність, цей сором за нас, нашу неуспішність, «некультурність», запальність зводив їх з розуму. Вони дратувалися й карали.

А чи не так сильно в цей момент вони турбувалися про наше благо, як про власний страх і сором? Зрозуміло, цей страх усіляко камуфлювався нашими батьками (і в нас, як у батьків, він маскується в благопристойне одіяння). Можливо, більшість батьків із цим «бісом у собі» борються. Думаємо, нарешті, що багато батьків самі себе за це ненавидять, розуміючи, що раз за разом віддають власну дитину. І не можуть вибачити собі того, що їхня власна слабкість, їхня нездатність захистити і допомогти своїй дитині найчастіше обертаються агресією, спрямованою проти неї: «Боже, який же ти поганець! Як я тебе ненавиджу!», «Яке ж ти бридке, противне дівчисько!».

А що думати маляті, коли після походу в гості, де він випадково розбив щось чи якось інакше «знеславився», розчервоніла мама, стисши зуби й стисши кулаки, вживає «несиметричні оргвисновки», зганяючи на ньому всю пережиту нею незручність?

При цьому сама собі вона все пояснює правильно: «Я роблю це для нього, щоб він зрозумів. Мені й самій не хочеться, але повин­на ж я його виховувати. Що з нього інакше виросте?».

Але невже ж вона сама собі вірить, коли говорить таке? Невже ж їй самій незрозуміло, що це просто банальна спроба виправдатися? Запитаєте: за що? За служіння своєму страху і як служіння йому: з одного боку, вона боїться оскандалитися; з іншого боку, визнати, що саме карає а зовсім не виховує свою дитину. На догоду своєму страху (і в цьому значеннідля себе) вона спускає всіх собак на своє маля. Думки «Ти погана мати! Твоя дитинаіродось що керує нею, а зовсім не занепокоєння, не піклування про своє чадо.

Мав рацію Джек Лондон, говорячи, що людині небезпечно бачити себе в істинному світлі: жити тоді стає неможливо.

А потім доросла «дитина» неодноразово повторюватиме: «Я думаю, що мої батьки ніколи мене не любили». А от спогад однієї дорослої «дитини». Коли він був ще маленьким хлопчиком, до них додому часто приходили гості. Мама завжди виглядала жалісною господаркою й турботливою матірю. Вона щебетала, немов світанкова птаха: «Миколко», «любий», «дорогий», «рідний». Але коли гості йшли, її обличчя ставало камяним, вона з ненавистю і презирством дивилася на свого сина і, бувало, вдаривши його по обличчю, говорила жахливу фразу: «Як я тебе ненавиджу, виродок! Тебе із твоїм виродочним батьківським обличчям!».

Звичайно ж, на загальному тлі ця реальна ситуація виглядає трохи перебільшеною, але багато дітей відчувають щось схоже. У деяких ці підсвідомі відчуття трансформуються в почуття, що вони не відповідають батьківським очікуванням; в іншиху відчуття, що батьки їх не люблять або що вони їм у тягар. Треті розуміють, що батьки турбуються більше про збереження свого обличчя, ніж про дитяче благо. Четверті намагаються провокувати своїх батьківвибити, витребувати з них жалість, простої уваги чи (це вже, звичайно, щось позамежне) щирої турботи.

Майбутнє дітей, що виховуються в таких умовах, незавидне. Дитина почуває цю нещирість, і їй, звичайно, не зрозуміти тих мук, тих внутрішніх сумлінь, які найчастіше переживають в цей час її батьки. Хтось із таких дітей пускається в усі тяжкіпє, колеться, бродяжить. У неї немає відчуття, що вона комусь дорога, і вона сама собі перестає бути потрібною. В інших випадках людина просто замикається, таїть проблему в собі й сама поступово стає лукавою: егоїстом, що не здатний служити собі, тобто людиною, що служить чому завгодносвоєму страху, своїй ненависті, своїй безвихідності, але тільки не собі самій.

Все це, звичайно, зовсім не означає, що ми не повинні виховувати своїх дітей. Навпаки, нам би слід було б робити це як треба. Тільки треба почати з визнання: ми робимо це для себе. Це нам треба, щоб наші діти були щасливими, вихованими, освіченими, люблячими й турботливими. І якби ми подумали таким чином, то змогли б знайти зі своєю дитиною спільну мову, а головнене стали б робити того, чого потім ніколи не зможемо собі вибачити,— зрадництва.

Служачи своєму страху, своєму сорому, своєму роздратуванню, ми служимо їм, а не собі, але те, що ми робимо, ми робимо для себе. Зрозуміло, ми досягли успіху в маніпуляціях і самовиправданнях, ми знаємо, як викрутитися, але хіба це полегшує нашу долю, хіба наші діти будуть любити нас за ці викрутаси більше! А кому, врешті-решт, потрібно, щоб його любили його діти? Нашому страху, сорому й гніву? Ні, це потрібно нам! Але кого ми слухаємо, кому довіряємо, кому підкоряємося? Хто наш хазяїн?!

Нам хочеться бути «гарними». Але «гарний» чи «поганий» — це оцінка, і тільки «щасливий», «радісний» — це стан. Ми немов би вислужуємося перед кимось замість того, щоб жити. У результаті наші вищі досягненняце дурості й гидоти. І ми виправдуємося, знаходячи пояснення «чому» і «тому що» своїй дурості й гидотам. Ми відшукуємо тих, заради кого ми їх нібито робимо, і вішаємо на них всіх собак, оскільки нам самим їх уже, здається, не витримати.

Якби ми знайшли в собі сили зізнатися: усе, що я роблю, я роблю для себе, то ми б не стали робити ні дурощів, ні гидот, тому що ніхто з нас у цьому не зацікавлений. Ми б шукали пояснень, а знаходили б рішення.

Ми б не ставили провину невинним, а почували б власну відповідальність за власні вчинки. Адже в будь-якому разі ніякі виправдання, ніякі пояснення не звільняють нас від цієї відповідальності. Всі наслідки наших помилок посиплються на нашу голову.

Тому давайте почнемо проявляти альтруїзм щодо власних дітей. Чого б ви хотіли побажати своїм дітям? Оголошуємо приблизний список: по-перше, хочеться, щоб вони були здоровими й субєктивно щасливими (тобто хвороби й психологічні проблемигеть!); по-друге, хочеться, щоб наші дітки були культурними й освіченими, привчилися до порядку й розуміння багатьох «важливих речей»; по-третє, хочеться, щоб у них склалося професійне життятобто щоб справа, якою вони будуть займатися (або займаються), була б їм цікавою і одночасно приносила гарний заробіток; по-четверте, нам не байдуже і їхнє «особисте життя» — власне особисте і, звісно, сімейне.

Тепер повернемося до питання і вслухаємося у його формулювання: «Чого б ми хотіли побажати своїм дітям?». Іншими словами, ми відповідали на запитання про те, що потрібно нам. Не нашим дітям, а нам. Ще разне їм, а нам! Їм це, звичайно, теж потрібно, але вони-то цього не розуміють (чи розуміють досить скромно, у міру своїх дитячих можливостей), а тому й не відчувають відповідної потреби, простіше кажучине хочуть. А ми саме хочемо, це наше усвідомлене, відчуте й сильне бажання. То що, може, нам особисто воно й не потрібно, але ми хочемо; їм же, навпаки, потрібно особисто, але вони не хочуть.

Ми чудово розуміємо, що не бачити нам щастя, якщо наші діти хворітимуть, страждатимуть від психологічних проблем, не одержать належної освіти, не навчаться відрізняти «важливе» від «неважливого», а крім того, не відбудуться ні в особистому, ні в професійному плані. А ми ж хочемо бути щасливими... Тому немає нічого дивного в тому, що у всій цій історії зацікавлена сторонаце ми, батьки. А от чи зрозуміють наші діти наші вчинки чи ніце ще невідомо.

По суті, ми просимо їхнаших дітейробити багато незрозумілих для них речей.

Щоб бути вихованими, освіченими, соціально підкованими, здоровими тощо, потрібно зробити над собою купу зусиль, потрібно терпіти, проявляти старання й силу волі. То що, якщо наші діти йдуть на це, то не тому, що їм цього хочеться, а тому, що вони нас люблять, бачать, як ми цього хочемо, і роблять все це для нас. Якщо ж ми цього не розуміємо, то велика ймовірність, що незабаром наші чада пошлють нас із нашими благими побажаннями куди подалі.

Але чи не так ми міркуємо, коли займаємося вихованням своїх дітей, турботою про їхнє здоровя й психологічне благополуччя, освіту? На жаль, ні. Ми думаємо, що це не вони нам, а ми їм робимо послугу. Нам здається, що ми для них стараємося, уступаємо їхнім бажанням (тобто погоджуємося на те, що їх порадує), думаємо про їхнє майбутнє, турбуємося про те, щоб вони «були щасливими». Ми, навіть караючи дітей, продовжуємо перебувати у святій і безневинній впевненості: «Все це я роблю тільки заради тебе!». (Цікаво, ви б хотіли, щоб вас заради вас самих карали?) Загалом, нам здається, що ми приносимо якусь жертву, а тому, природно, повинні бути «винагороджені». Підсвідомо за виконані нами «подвиги» ми чекаємо від своїх дітей розуміння й подяки. З огляду на ж описане розташування сил це принаймні дивно.

І от ваше чадоєдинокровна дитина. Чи розуміє вона, що все це їй потрібновиховання, освіта, старанність, майбутня карєра й уміння ладити з іншими людьми? Якщо й розуміє (каже, що розуміє), то дуже по-дитячому, тобто, можливо, і повторює ці заучені нею фрази, але як папуга. Що вона знає про життя? Що вона знає про цінність і важливість гарної освіти, якщо їй ще жодного разу не відмовляли у влаштуванні на роботу? Якщо вона взагалі слабко собі уявляє, що таке робота і навіщо вона їй потрібна, і що означає «гроші»? Нічого, рівнонічого! Чи ви думаєте, їй зрозуміло, чому якась гіпотетична, загадкова, ефемерна для нього «карєра» — це важливо, а, наприклад, перегляд телевізора або гра у дворі із друзямині? Та й взагалі, як співвідноситься те, що вона вважає важливим, і те, що ми його батькивважаємо таким?

Чи може вона цінувати своє здоровя, якщо вона жодного разу ще й не хворіла нічим толком? Та й що вона може думати про здоровя, якщо щоразу, коли вона хворіла, опинялася в центрі уваги, про неї піклувалися, її бажання виконували?

Ні, навіщо цінувати своє здоровя, їй категорично незрозуміло. А ладити з людьми, знаходити з ними спільну мову? Ви думаєте, вона здатна зрозуміти важливість цього питання? Чи, можливо, ви вважаєте, що вона адекватно оцінює свою поки що повну соціальну неспроможність? Чим для неї взагалі є такі поняття, як гарний тон, гарні манери, уміння слухати співрозмовника, враховувати чужі інтереси, йти на компроміс? Та все це для неїпорожній звук, лемент мами і гарчання тата, нічого більше! Ми і наша дитинаце жителі різних планет. У нас різні цінності, різні інтереси, різні уявлення про життя...

Однак все це зовсім не заважає нам іти до неї, у її монастир, зі своєю «месіанською» роллюучителів, просвітителів, наставників, провидців, пророків і глашатаїв істини. Для нас це в порядку речей, але що це для неї?! Просте насильство. І, зрозуміло, вона ладна пручатися! Готова відстоювати свої інтереси, причому так, як саме вона їх розуміє, а зовсім не так, як розуміємо їх миз нашим досвідом, з нашими знаннями, з нашим уявленням про життя. Коли ми говоримо щось, важливо не те, що ми говоримо, а те, наскільки нас розуміють, важливо те, що чує наш візаві. В іншому випадку всі наші аргументипросте коливання повітря! А наші аргументи дитині незрозумілі, адже вона зі своїм досвідом, зі своїм дитячим розумінням життя живе в іншому, паралельному світі.

Звичайно ж кожен дорослий чудово розуміє, що всі описані цілі й завдання, які ставлять перед собою жалісливі батьки, спрямовані виключно на благополуччя дитини. Іншими словами, вони абсолютно альтруїстичні, тобто роблять це не для себе, а для нього. Але це ми з вамидоросліможемо про це говорити один одному. Однак думати так, коли ми займаємося «виховним процесом» — чистої води дурість! Наші виховні маневри будуть мати шанс тільки в тому випадку, якщо ми знайдемо в собі сили і здоровий глузд думати, що ми виховуємо наших дітей не для себе, а для них, тому що це їм потрібно їхнє щастя, а не нам.

Якщо мені щось потрібно, то я буду думати, як цього домогтися і, зрозуміло, у такому випадку отримаю те, чого домагаюся. Якщо ж я плекаю ілюзію, що це потрібно не мені, а комусь іншому,— ефект буде прямо протилежний: я буду робити все не те й не так, а результат у такому випадку навряд чи мене втішить.

Кому потрібне щастя дитини?

Дуже неприємно почувати себе зобовязаним, коли ти й не просив про послугу. А тому природною реакцією дитини буде тут роздратування, нерозуміння й опір. Батьки намагаються кувати свій скарб і роблять це для неї, але дитина цього не розуміє. Коли ж від неї вимагають відповідної подяки й стоїчних подвигів, вона й зовсім скаженіє. В остаточному підсумку все закінчується лютим опором: «Не хочу! Не буду! Йдіть до біса!».

Втім, всі ці емоції дитина може й замаскувати. І чим значніший авторитет батьків, тим менш явним буде цей опір, але за силою він буде ще більш потужним і запеклим. Іноді діти-підлітки проявляють свій опір самим мудрим чином. Наприклад, одні прикидаються дурнями, інші на все погоджуються й нічого не роблять. Спробуй тепер до них підкопайся! От і перестають підкопуватися, а самі «винуватці урочистостей» одержують у такий спосіб позитивне підкріплення.

Ці ролі дурнів або неопору поступово закріплюються в психіці дитини, вона звикається з ними, губиться за їхнім фасадом. Вона вивчає яку-небудь гру, або «Так, я дурень. Кричіть, мене це не хвилює», або «Так, мамо, звичайно, мамо, як скажеш, мамо...». А хто така мама, навіщо вона потрібна, є в неї життяце вже не обговорюється. Відносини в сімї перетворюються на звичайну формальність: одні переживають, інші вже своє відпереживали (поки перші боролися за їхнє «щастя»).

Але ситуація склалася б зовсім інакше, якби батьки, починаючи свій хрестовий похід за «щастя» дитини, а по фактуна дитину й проти дитини, задумалися: «А кому, власне, все це треба?». Далі їм слід було б взяти себе в руки, стиснути всю свою волю в кулаки й визнати правду, одну тільки правду й нічого крім правди: «Цього я хочу, це мені треба». А після всіх цих «викриттів» можна приступати й до виконання свого батьківського обовязку.

Ми усунули всю неправду, всю неправду, сховану в наших з дитиною відносинах: помилкову батьківську впевненість у тому, що їхнє виховання потрібно дитині, а не їм самим (дитині, як відомо, потрібно, щоб її любили, а не виховували, якщо не віритезапитайте!). І тепер тільки у нас зявляється можливість скористатися виховними заповітами І. П. Павлова.

У нашому розпорядженні завжди є дві силипозитивні й негативні підкріплення. Що таке позитивне підкріплення? Позитивне підкріпленняце коли я, роблячи якусь дію або вже після її здійснення, відчуваю почуття задоволення. З негативним підкріпленням ситуація аналогічнапри здійсненні тієї чи іншої дії або безпосередньо після неї я відчуваю гаму неприємних почуттів. Розглянемо їх на прикладі.

Ось дитина робить уроки, але видно, що ніякого задоволення це заняття їй не приносить, тому вона постійно відволікається, вирішує завдання тяп-ляп тощо. І це зрозуміло: урокиріч виключно нецікава, нудотна, а крім того, за них треба звітувати і двійку можна одержати, тому вони ні з якого боку не радують. І взагалі дитина не розуміє, навіщо їй потрібно вчитися, вона і без навчання себе добре почуває.

Вона ж не уявляє себе, наприклад, тридцятирічною, вона не знає, що ці знання будуть необхідні їй для мільйона найрізноманітніших речей. Це ми розуміємо, це нам здається природниммовляв, поки є в молодості час (так нам, дорослим, зараз здається), треба всі сили кинути на навчання. У ній, у нашій дитині, таких думок немає й бути не може, вона дивиться на все це зовсім з іншого боку. Уроки для неїце безглузде й украй неприємне витрачання сил. Тому те, що для нас — «тяп-ляп», для неїподвиг і жертва, котру він щодня приносить своїм батькам (або своєму страху)!

А як ми вчиняємо, коли бачимо це «тяп-ляп»? Ми думаємо: «Ну що ж ти такий бездара! Хіба це незрозуміловід твого навчання залежить твоє майбутнє життя!». Деякі додають: «От я у твої роки!..». Але, помилуй Боже, невже ж ми такі наївні й думаємо, що наше нинішнє сприйняття нашого минулого відповідає реальному стану справ?! Нам просто хочеться здаватися собі гарними, і тому наша память вибірково підбирає відповідну інформацію: те, як ми хотіли вчитися, вона в цей момент висвічує, а те, як ми ухилялися від навчання, навпаки, веде в тінь. Насправді ж ми, так само як і наші діти, не хотіли у свій час робити задані нам уроки.

Після ж такого самонастроювання на нас накочує роздратування. Ми дивимося на свою дитину неласкаво, можливо навіть кричимо, стукаємо руками, сиплемо прокльонами, зовсім забуваючи слова Клода Гельвеція: «Бажанняце рушійна сила душі; душа, позбавлена бажань, застоюється. Потрібно бажати, щоб діяти, і діяти, щоб бути щасливим».

Але ж дитина наша у цей момент вчиться! Чи одержує вона від наших лементів задоволення? Сумнівно! А невдоволення? У цьому сумнівів немає жодних!

І що ж ми в такий спосіб зробили? Ми взяли і власними руками сформували в нашій дитині негативне підкріплення щодо навчання! Створили в її голові асоціацію: «Урокице стан, при якому погано». Простіше кажучими самоособисто відбили у неї бажання вчитися. От і думай тепер, що ти робиш для себе, а щодля іншого; що для свого роздратування, а щодля своєї дитини; що для своєї ролі «гарного батька», а щособі на благо й своєму маляті на радість.

Зрозумівши, що освіта дитини потрібна вам, а не їй, ви перестанете на неї тиснути, дратуватися і сваритися. Ви вже не зможете сприймати її успіхи як належне, а тому будете їм щиро радіти. І чи треба говорити, що заради цієї батьківської щирої радості будь-яка дитина піде на всегори зверне і зірку з неба дістане. Згадайте, з яким задоволенням ви робили у свій час щось приємне для своїх батьків. Згадайте, як вам було радісно їх радувати! У результаті ж навчання перестане сприйматися дитиною як якесь неминуче зло, і вона, досить ймовірно, змінить до нього своє ставлення.

І тоді вам більше не доведеться роками щодня аргументувати тезу про необхідність і важливість навчання, дитина сама вам про це розкаже, тому що вона бачитиме, як це їй вигіднодобре вчитися.

Вона це знатиме, а не матиме щодо цього абстрактні уявлення. Ваша радістьпо суті, звичайне позитивне підкріплення (як шматок ковбаси для собаки). Але будь-яке підкріплення гарне своєчаснодорога, як відомо, ложка до обіду.

А от переконувати дитину в тому, що десь там її чекають якісь ефемерні позитивні підкріпленняповага», «статок», «слава») — це витратити сили дарма. Коли І. П. Павлов  дресирував свого собаку, він давав  йому  мясо одразу після ввімкнення лампочки. Якби він тільки обіцяв собаці: «Коли-небудь ти зрозумієш, як це важливо! Ми одержимо з тобою за це Нобелівську премію! А тобі поставлять памятник!», то ніколи не створив би вчення про умовні рефлекси, тому що в таких умовах вони у собаки не сформувалися б.

Будемо памятатими живі істоти, а тому нам потрібні позитивні й негативні підкріплення. Залежно від того, позитивні або негативні емоції ми відчуваємо, займаючись тією чи іншою справою, наш мозок і приймає рішенняяку справу робити, а якуні.

І якщо ми хочемо домогтися від людини (дитини, дружини, співробітника тощо) якоїсь певної поведінки, то справа, яку вона робить, і яку ми хочемо, щоб вона робила, має приносити їй позитивні емоції. Тоді вона сама захоче цією справою займатися, а нам не доведеться нескінченно поганяти її кийками. Адже від нас залежить, які емоції вона відчуває! Але нам навряд чи вдасться спонукати в ній позитивні емоції, якщо ми думатимемо, що ми робимо їй ласку.

   

Відгуки читачів

Залиште перший відгук.

Залишити відгук

Ваше ім'я
E-mail (не публікується)
Відгук
Введіть 3936
 
Догори