А ви вже оформили передплату на 2019 рік?

Оформити передплату за пільговими цінами

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Якість освіти в Україні: проблеми становлення

В. Е. Лунячек,

м. Харків

Розвиток України як сучасної держави значною мірою залежить від якості освіти, яку отримують її громадяни. Це підтверджується тенденціями розвитку систем освіти провідних країн світу. «Якість освіти,— як пише О. Овчарук,— це поняття, яке сьогодні на вістрі дискусій не тільки у вітчизняних освітянських колах, а й у міжнародному просторі. Слід констатувати наявність гострої полеміки та постійних обговорень щодо визначення якості освіти починаючи з навчальних досягнень учнів та студентів і закінчуючи якістю діяльності навчальних закладів та якістю надання освітніх послуг» [3].


Якість освіти в Україні: проблеми становлення

В. Е. Лунячек,

м. Харків

Розвиток України як сучасної держави значною мірою залежить від якості освіти, яку отримують її громадяни. Це підтверджується тенденціями розвитку систем освіти провідних країн світу. «Якість освіти,— як пише О. Овчарук,— це поняття, яке сьогодні на вістрі дискусій не тільки у вітчизняних освітянських колах, а й у міжнародному просторі. Слід констатувати наявність гострої полеміки та постійних обговорень щодо визначення якості освіти починаючи з навчальних досягнень учнів та студентів і закінчуючи якістю діяльності навчальних закладів та якістю надання освітніх послуг» [3].

У Національній доктрині розвитку освіти зазначається, що освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені. Якість освіти є національним пріоритетом і передумовою національної безпеки держави [12].

О. Ляшенко розглядає якість освіти як політичну, соціальну, управлінську, педагогічну категорії. Він вказує на те, що уряди багатьох країн спрямовують державну освітню політику на поліпшення якості освіти, що підтверджується відповідними міжнародними дослідженнями [9]. Принцип якості є провідним не тільки в удосконаленні загальної середньої освіти, а й у розбудові загальноєвропейського простору вищої освіти, який базується на здобутках Болонського процесу в контексті побудови суспільства, що базується на знаннях.

Останніми роками освіта в Україні розвивалася в контексті завдань, визначених в Указі Президента України від 04.07.2005 р. № 1013/2005 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні» [12]. Разом з тим 20 березня 2008 року було оприлюднено Указ Президента України № 244/2008 «Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні» [12]. В обох Указах порушуються ключові питання розвитку галузі, але, навіть при наявності в цілому позитивної динаміки багато проблем залишаються не вирішеними, що веде за собою цілу низку риторичних питань.

В чому ж причина такої низької позитивної динаміки? Відповідь повинна бути складнішою ніж традиційна — недостатнє фінансування галузі. У зв’язку з цим метою нашої статті є виявлення деяких проблемних, з точки зору автора, питань щодо забезпечення якості освіти в Україні.

Управлінські кадри. Керівники закладів та установ освіти є ключовими суб’єктами позитивної динаміки якості освіти у будь-якій країні. Це констатується і в аналітичних матеріалах Міністерства освіти і науки, де вказується, що якісні зміни, які відбуваються, зумовлюють гостру потребу у висококваліфікованих управлінських кадрах при відсутності в державі інституцій, які б готували високопрофесійних керівників [17].

Разом з тим сьогодні значна кількість керівників районних (міських) управлінь освіти працюють на посаді від одного до трьох років і не мають необхідної освіти, пов’язаної з виконанням ними функцій менеджера. Призначення на посаду керівника в галузі освіти, як правило, не пов’язано з отриманням ним спеціалізованої освіти. Спеціальну підготовку діючі та майбутні менеджери галузі освіти отримують тільки в рамках магістерських програм за спеціальністю 8.000009 «Управління навчальним закладом» та спеціальністю 8.150000 «Державне управління». Умовно ми можемо розділити їх на дві групи. Перша група — це особи, які отримують кваліфікацію магістра безпосередньо після отримання кваліфікації «бакалавр» або «спеціаліст» і досить обмеженого часу роботи за вибраною педагогічною спеціальністю. Друга група включає слухачів, які прийшли навчатися, обіймаючи посади директора загальноосвітнього навчального закладу, спеціаліста чи керівника районного, міського, обласного органу управління освітою. Проблемою є те, що всі ці категорії слухачів отримують однакову науково­теоретичну і практичну підготовку незалежно від попереднього педагогічного, управлінського і життєвого досвіду. Дуже часто період їх перебування на посаді є значно коротшим, ніж період навчання в магістратурі.

На аналогічну ситуацію у світі вказує А. Сбруєва, аналізуючи тенденції реформування середньої освіти розвинених англомовних країн в контексті глобалізації (90-ті роки ХХ — початок ХХІ ст.). Вона наголошує на швидкій змінюваності адміністративних кадрів в освіті у цей період. Для суперінтенданта навчального округу в США такий термін дорівнює три роки (в той час як для реформування шкільного округу потрібно 6–8 років) [13]. Тобто систематично складається ситуація, коли діючі керівники або несуть відповідальність за реформи, які розпочинали їх попередники, або обіймають посади, коли реформи вже почалися, і залишають їх до того, як можна проаналізувати отримані результати. Кожен наступний керівник на етапі реалізації вносить власне бачення процесів, що відбуваються. В такій ситуації не можна говорити про стабільну, цілеспрямовану освітню політику. Ми можемо констатувати той факт, що аналогічна ситуація сьогодні склалася на рівні Міністерства освіти і науки, управлінь освіти і науки обласних державних адміністрацій, нижчих рівнях управління освітою.

Аналіз існуючих в Україні навчальних планів і програм магістерської підготовки свідчить, що на навчальні дисципліни, у яких певною мірою розкриваються питання оцінювання якості освіти, відводиться всього від 3 до 5 % від загального обсягу годин на весь період навчання. Такі обсяги навчальних годин не відповідають вимогам часу.

Важливою проблемою для системи освіти України є негативна тенденція в призначенні керівників районного(міського) і регіонального рівнів. Досить тривалий час (друга половина ХХ ст.) керівниками освіти районного рівня призначалися працівники, які мали досвід роботи переважно на посаді директора школи або аналогічний. Відповідно керівники освіти міського і обласного рівня крім цього мали досвід управління районним відділом освіти. Тенденції, які ми констатуємо на початку ХХІ ст., є протилежними. На посади начальників районних відділів освіти призначаються працівники, які взагалі не мають управлінського досвіду (вчителі, вихователі та ін.) або директори шкіл, які не користуються повагою педагогічної спільноти території розташування. Аналогічні речі, на жаль, ми бачимо на міському і регіональному рівнях. Є факти, коли тривалий час освітою регіону керують представники, які жодного дня не працювали в школі, не знають її специфіки, мало відомі до моменту свого призначення місцевій педагогічній громаді, і це в умовах, коли базовою для розвитку системи освіти взагалі є загальна середня освіта.

Сьогодні, коли на обласному рівні функціонують головні управління освіти і науки, які опікуються проблемами не тільки дошкільної, загальної середньої і професійно­технічної освіти, а й питаннями вищої освіти і науки, ми маємо приклади призначення на посади начальників управлінь осіб, які не мають наукового ступеня і відповідно не готові компетентно керувати цим напрямом роботи.

В аналітичних матеріалах Міністерства освіти і науки наголошується на підвищенні вимог до кадрового резерву керівників освіти. Керівники освітньої галузі вказують на необхідність уникати призначення на посади в органах управління освітою та директорів закладів освіти працівників без проходження відповідної фахової підготовки. Очевидним є те, що тільки за цієї умови до управлінських структур прийдуть фахівці — дипломовані менеджери та будуть усунені ті окремі негативні явища, які ще існують при призначенні керівників установ і закладів освіти.

Нагальною потребою часу є розробка послідовної державної кадрової політики, в першу чергу щодо призначення керівників у галузі освіти тільки за умови проходження ними спеціальної магістерської підготовки. Як приклад слід навести вимоги до призначення керівника в системі освіти США. Для призначення на посаду директора школи у Флориді необхідно відповідати таким вимогам:

1)  Бути магістром за напрямом «Лідерство в освіті» (магістр управління). Цей сертифікат можна отримати не раніше ніж через три роки після отримання педагогічної освіти.

2)  Пройти тест здібностей, який проводять організації, що займаються соціальними опитуваннями.

3)  Мати позитивну динаміку кар’єри.

4)  Мати позитивний психологічний портрет.

5)  Пройти спеціальну тренінгову програму.

6)  Довести свою спроможність викладати на високому рівні [8].

До речі, згідно зі статистикою, пов’язаною з так званим «робочим довічним заробітком», за своє життя людина, яка має ступінь магістра у США, заробляє приблизно 2,5 млн дол. [1].

В. Громовий, аналізуючи підходи до здійснення кадрової політики в освіті США, вказує, що в разі наявності вакансії на посаду директора в якійсь школі про це оголошують по всій Америці, і бажаючі надсилають свої резюме та рекомендації (наприклад, інформацію про вакансії можна знайти на сайті Американської національної Асоціації керівників шкіл: www.nassp.org). Вчителя і директора наймають переважно на один-три роки, а потім продовжують контракт на 10 років. Контракт з директором школи продовжують шкільною радою за рекомендацією суперінтенданта. Усе це можливо лише за умови, коли існує ефективна система відбору кадрів у кожній школі і забезпечує орієнтування усієї американської школи виключно на потреби місцевої громади [1].

В Україні існуюча сьогодні практика призначення керівних кадрів в системі освіти передбачає проведення циклу співбесід кандидата з керівниками органу управління, який здійснює призначення, та представниками окремих служб. Процедура ця не є нормативно обумовленою, більше того, вона не передбачає визначення рівня фахової компетентності претендента зайняти ту чи іншу посаду, з’ясування його комунікаційних, психологічних, менеджерських та інших особливостей. Крім того, у призначенні керівника не бере участі громадськість, що вже на початковому етапі робить неможливою саму ідею державно-громадського управління освітою.

В сучасних умовах має бути розроблений чіткий алгоритм цієї роботи, який потрібно відобразити у відповідних нормативних документах. Кандидати у майбутні керівники повинні добре розуміти, якими компетенціями вони повинні оволодіти для того, щоб обійняти ту чи іншу посаду, і як ці компетенції будуть вимірюватися. Ідучи цим шляхом, крім удосконалення нормативної бази, необхідно розробити відповідні методичні матеріали для використання відповідними органами управління освітою і місцевими громадами.

Позитивні зрушення в провідних галузях економіки держави є можливими тільки за умов підготовки кваліфікованих кадрів із застосуванням сучасних педагогічних технологій, кадрів, які оволоділи ключовими компетентностями за своїм фахом.

І. Булах та ін., розглядаючи якість освіти з позицій компетентнісного підходу, визначають її як сукупність властивостей та характеристик освітнього процесу, що надають йому спроможність формувати такий рівень професійної компетентності, який задовольняє потреби, які є або які будуть, громадян, підприємств і організацій, суспільства і держави [14]. В той же час у вітчизняній літературі з питань управління освітою замало уваги приділяється визначенню дефініції «управлінська компетентність керівника» (в нашому контексті — менеджера в галузі освіти). В той же час Т. Сорочан пише, що професіоналізм керівника школи може бути представлений сукупністю компетенцій, які дозволяють максимально ефективно здійснювати управлінську діяльність. Вона розглядає компетенцію як можливість встановлення зв’язку між знаннями і ситуацією або, у більш широкому значенні, як здатність знайти, виявити процедуру (знання і дію), що підходить для вирішення проблеми [15].

Сьогодні нагальною потребою часу, крім загальновідомих ключових компетентностей, є формування окремих компетентностей: фінансової, інноваційної, технологічної, інформаційно­комунікаційної та оцінювальної. Вони є найбільш актуальними в розрізі професійного становлення майбутніх і діючих керівників системи освіти в сучасних умовах.

Формування фінансової компетентності передбачає знання бюджетного кодексу, формульного принципу формування бюджету, розуміння використання коефіцієнтів в нинішній формулі визначення обсягів міжбюджетних трансфертів, знання механізмів формування і розподілення субвенцій, порядку складання, затвердження та виконання кошторису та ін. Інноваційна компетентність — це перш за все створення інноваційного середовища в освітніх системах і конструювання відповідних систем управління. Технологічна компетентність передбачає елементарну обізнаність щодо педагогічних, управлінських, інформаційно­комунікаційних технологій, технологій соціального партнерства та ін. Керівник повинен організувати їх доцільне використання для отримання оптимального освітнього результату. Окремо слід наголосити на використанні технології моніторингу якості освіти як інструменту прийняття виважених управлінських рішень. В рамках цієї компетенції як складову необхідно виділити програмну компетентність. В умовах, коли розвиток і фінансування галузі відбувається переважно по програмно­цільовому принципу, керівник повинен уміти створювати галузеві програми із використанням сучасного інструментарію, що передбачає в тому числі вимірювання і відповідно оцінювання отриманих результатів. Оволодівши інформаційно­комунікаційною компетентністю, керівник повинен уміти працювати із стандартним пакетом Microsoft Оffice, користуватися засобами електронної пошти, інформаційними ресурсами мережі Інтернет, прикладним програмним забезпеченням для підтримки управління, уміти організувати відповідну роботу у підпорядкованих закладах і установах освіти. Вимогою часу є формування оцінювальної компетентності. В умовах розвитку процесів поліпшення якості освіти важливою є спроможність керівника застосувати сучасні технології для оцінювання якості освіти на підпорядкованій йому території. Це в першу чергу ступінь володіння ним тестовими технологіями щодо оцінювання навчальних досягнень учнів, розуміння процедур інтерпретації отриманих результатів, уміння приймати рішення на їх основі, використання елементів кваліметричного підходу в оцінці ефективності систем управління та ін.

Призначення керівників в галузі освіти не може сьогодні відбуватись без сформованості наведених вище компетенцій.

Окремим питанням, що потребує глибокого вивчення, є формування компетентностей керівників освіти районного (міського) та регіонального рівнів. Зміна освітньої парадигми формує сьогодні принципово нові вимоги до них. Необхідно також звернути увагу на оцінювання професійної компетентності керівників. Як сьогодні відбувається цей процес? Які механізми захищають систему освіти від непрофесійних дій? Чи існують сьогодні ці механізми взагалі? Як відбувається атестація і сертифікація керівника? Чи не настав час створення відповідних assessment-центрів та ін.? В багатьох випадках для отримання відповідей на ці запитання необхідно провести додаткові дослідження і відпрацювати відповідну технологію. Ми практично не маємо сьогодні незалежних професійних інституцій, які б працювали у цьому напрямі. В той же час саме створення таких інституцій, як доводить досвід багатьох розвинених країн світу, має виступити каталізатором підвищення якості управління освітою.

Нагальною потребою часу є перегляд показників відомчої статистики. Аналіз матеріалів статистичного збірника Міністерства освіти і науки за 2007 р. свідчить, що кадрова статистика представлена окремими даними про педагогічних працівників денних і вечірніх (змінних) загальноосвітніх навчальних закладів, відомостями про вчителів, які викладають основи наук у 5–11 (12)-х класах, відомостями про вчителів початкових класів, музики, образотворчого мистецтва, фізкультури, ДПЮ, трудового навчання. Наведені також деякі кадрові показники у позашкільних навчальних закладах та закладах професійно­технічної освіти. Як правило, це показники, які відображають кількісний, а не якісний склад педагогічних працівників [16]. В збірнику немає показників, які б давали змогу проаналізувати ситуацію із керівними кадрами системи освіти України. Не набагато відрізняються дані і збірника «Якісна освіта — запорука самореалізації особистості» за 2007 р. У ньому відображені деякі аспекти післядипломної і вищої освіти, пов’язані з підготовкою і підвищенням кваліфікації учителя, забезпеченням його соціальних потреб [17].

Для реалізації прийнятих управлінських рішень керівникам на кожному рівні управління необхідно розуміти, хто саме буде реалізовувати прийняті рішення, чи мають ці люди достатню кваліфікацію, стаж роботи, розуміння шляхів вирішення поставлених перед ними завдань. До першочергових показників слід віднести дані про загальну та спеціальну освіту керівних кадрів, їх віковий склад, фінансове забезпечення, досвід роботи на керівних посадах, інформацію щодо періодичності і напрямів підвищення кваліфікації та ін.

Обов’язково слід звернути увагу на показники, що характеризують роботу з кадровим резервом на посади керівників в системі освіти. ця статистика повинна давати можливість проаналізувати не тільки якісний склад відповідного контингенту і шляхи його формування, а й реальну динаміку призначень на посади працівників, які перебували у кадровому резерві.

Окремої уваги заслуговує кадрова статистика щодо керівних кадрів районного рівня. Саме тут безпосередньо відбувається робота з директорами шкіл щодо організації їх діяльності у виконанні галузевих рішень на місцях.

Підкреслимо: показники, які відображаються в статистичних збірниках МОНУ, відрізняються один від одного у різні роки, тому нагальною є проблема їх уніфікації, обґрунтованого розширення, що дасть можливість порівнювати досягнуті результати і відстежувати їх у динаміці.

Перейдемо до наступної групи питань, пов’язаних з розвитком дошкільної освіти. У п. 7 Указу Президента України від 20.03.2008 р. № 244/2008 «Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні» пропонується вжити заходів щодо: охоплення дошкільною освітою не менше 75 відсотків дітей відповідного віку, посилення наукового і методичного супроводу дошкільної освіти, оновлення її стандартів [12].

Якість дошкільної освіти є комплексним поняттям, яке потребує свого вивчення на основі дійових процедур вимірювання. Розробка системи показників для цього процесу є нагальною потребою часу. Ми знову звернемося до матеріалів статистичного збірника Міністерства освіти і науки України, виданого у 2007 р. Слід відзначити, що надані в ньому матеріали відображують тільки показники розвитку дошкільної освіти, пов’язані з кількістю дошкільних навчальних закладів та кількістю дітей, які в них навчаються і виховуються. Два показники стосуються педагогічних кадрів і надані в узагальненому для всієї України вигляді [16]. У збірнику «Якісна освіта — запорука самореалізації особистості» за 2007 р. кількість показників трохи розширена і відображає ще кількість дітей у дошкільних навчальних закладах компенсуючого типу, кількість відповідних груп, кількість дітей, що не охоплені дошкільною освітою, кількість груп творчо-розвивального характеру [17]. З нашої точки зору кількість і змістовна направленість цих показників повинна не тільки далі розширюватись, а й структуруватись за напрямами і уніфікуватись. Необхідно створити дієву систему моніторингу дошкільної освіти з виходом на розробку системи оцінювання через засоби кваліметрії.

Слід констатувати зростання попиту населення на дошкільну освіту, що призводить до перевантаження дітей в дошкільних навчальних закладах міської місцевості і виникнення черги на зарахування дітей у відповідні установи. В цьому контексті є доцільним навести слова С. М. Ніколаєнка під час перебування його на посаді Міністра освіти і науки: «Обмежене фінансування галузі унеможливлює відновлення діяльності дошкільних навчальних закладів, призупиненої на невизначений період, та будівництво нових, а також позбавляє можливості належно підтримувати і зміцнювати їх навчально­матеріальну базу, поповнювати навчально­дидактичне обладнання (іграшки, методична та дитяча література, інші засоби навчання та виховання), проводити ремонтні роботи, оновлювати твердий і м’який інвентар тощо. У дитячих садках майже немає сучасних навчально­методичних посібників для вихователів, розвивальної літератури, художніх творів для дошкільнят [11]».

Сьогодні можна констатувати той факт, що в державі не працюють без зняття із Державного реєстру від 1 до 10 років значна кількість дитячих дошкільних закладів. Мережа дошкільних закладів компенсуючого типу зосереджена в основному в обласних центрах і містах обласного підпорядкування. Разом з тим спостерігається тенденція до збільшення кількості навчально­виховних комплексів «дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад», діяльність яких направлена на забезпечення наступності між дошкільною та середньою освітою.

Треба звернути також увагу на деякі проблеми, пов’язані із запровадженням інформаційно­комунікаційних технологій в систему дошкільної освіти. На виконання ст. 19 Закону України «Про дошкільну освіту» щорічно проводиться облік дітей від 0 до 6 років за мікрорайонами. Педагогічними працівниками дошкільних закладів вивчаються території обслуговування та складаються списки дітей, які погоджуються з органами місцевого самоврядування і закладами охорони здоров’я. Облік дітей шостого року життя ведеться відповідно до Інструкції з обліку дітей і підлітків шкільного віку (затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.2000 р. № 646) [12]. У відділах освіти створюється банк даних про дитяче населення району, міста за роками народження, визначаються форми надання дошкільної освіти. В сучасних умовах існує нагальна потреба в автоматизації обробки цієї інформації засобами ІКТ. Крім того, слід наголосити, що в Україні до цього часу не створено дієвого прикладного програмного забезпечення для потреб дошкільної освіти, в тому числі автоматизованого робочого місця завідувача ДНЗ.

Постійною проблемою дошкільної освіти залишається питання щодо приведення грошових норм на харчування дітей, які визначаються витратами з місцевих бюджетів, у відповідність до натуральних норм, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22.11.2004 р. № 1591 [12]. Терміново необхідно вирішувати й іншу проблему, пов’язану з недосконалістю формульного розрахунку видатків на дошкільну освіту, що веде до недостатнього фінансування на утримання дошкільних закладів.

Звертаючись до питання моніторингу якості освіти, слід зазначити, що створення цієї системи є необхідною умовою високої якості освіти в державі. В даному контексті є актуальними слова В. Г. Кременя про необхідність створення регіональними і місцевими органами влади адаптованої до регіональних і місцевих умов стратегії, узгодження фінансування, створення регіональних засобів контролю в системі освіти та ін. [6].

Практичні кроки, що здійснюються в цьому напрямі на всіх рівнях управління освітою, є недостатніми. Серед системних організаційних дій на загальнодержавному рівні ми можемо назвати сьогодні дві — це створення Українського центру оцінювання якості освіти (УЦОЯО) і його структурних підрозділів та введення до штату обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти штатних одиниць проректорів з питань моніторингу і зовнішнього незалежного оцінювання.

Щодо Українського центру оцінювання якості освіти, то він переважно зосереджений сьогодні саме на організації зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень учнів і при існуючому штатному розкладі не в змозі відстежувати інші процеси, що відбуваються в системі освіти.

В той же час для досягнення визначених Національною доктриною цілей розвитку освіти України необхідно здійснити низку заходів, серед яких важливе місце посідає створення системи моніторингу освітнього процесу, якості освітніх послуг та ефективності управлінських рішень на всіх рівнях системи державного управління системою освіти [7].

Разом з тим є очевидною недостатня обізнаність керівників закладів освіти усіх типів і форм власності, керівників органів управління освітою з теорією моніторингу. Говорячи про те, що заходи, які вживаються сьогодні на загальнодержавному рівні для створення системи моніторингу якості освіти, є принципово недостатніми, слід наголосити, що особливо це стосується районного та міського рівня управління освітою. До цього часу на цих рівнях управління не відбулося створення структур, які б могли професійно опікуватись цим питанням. Не проведено уніфікації моніторингових показників з виходом на створення нової цілісної системи державної освітньої статистики.

Складовою частиною моніторингу якості освіти є проведення зовнішнього незалежного оцінювання. В. Г. Кремень вказує, що держава має контролювати результати освітньої діяльності всіх її учасників на всіх етапах. Посилаючись на світову практику, він вважає технологію стандартизованого тестування найбільш ефективною формою педагогічного контролю [6]. Процес цей багатогранний і неоднозначний.

Останнє моніторингове дослідження оцінювання якості освіти з математики і природничих наук відбулося в Україні у 2007 році (TIMSS-2007) під егідою Міжнародної асоціації з оцінювання навчальних досягнень (IEA). Під час проведення TIMSS, як підкреслює О. Ляшенко, виникли певні проблеми, пов’язані з неготовністю учнів до виконання завдань у формі тестів [10]. Сьогодні є очевидним, що органи управління освітою своєчасно не прореагували у повному обсязі на проблему підготовки учителів, керівників загальноосвітніх навчальних закладів, спеціалістів районних (міських) управлінь освіти до проблеми оцінювання якості освіти.

І. Іванюк відзначає, що доцільність функціонування системи оцінювання в галузі освіти полягає у тому, що результати оцінювання дають змогу працівникам місцевих управлінь освіти, директорам шкіл і вчителям поліпшити суть освітніх програм та якість навчального процесу [5].

Разом з тим технологія зовнішнього незалежного оцінювання послідовно формується в Україні, але має недоліки як змістовного, так і організаційного характеру, і потребує свого систематичного удосконалення. Аналізуючи її запровадження, слід звернути увагу на деякі принципові прогалини в цій роботі. Найбільш гострою з них є невідповідність освітнього законодавства існуючій нормативній базі щодо запровадження системи зовнішнього незалежного оцінювання в Україні. Для унормування цього питання необхідно терміново внести зміни до Законів України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про загальну середню освіту» та ін. Крім того, конче важливо чітко розме­жувати і привести у відповідність проведення зовнішнього незалежного оцінювання і державної підсумкової атестації.

Неприпустимим є і те, що сьогодні процесами оцінювання в українській освіті, на відміну від розвинених країн світу, опікуються не сертифіковані професіонали, а в своїй більшості працівники, які отримують необхідні знання в процесі поточної роботи. Проблемою є те, що вищі навчальні заклади в Україні до цього часу не готують фахівців у галузі педагогічного вимірювання. У той же час у матеріалах Українського центру оцінювання якості освіти вказується що через збільшення кількості залучених до процесу проведення зовнішнього незалежного оцінювання (відповідальні за пункти тестування, інструктори, інші учасники процесу), відсутність у них належного досвіду мали місце порушення процедури проведення зовнішнього незалежного оцінювання, що не вплинули на результати, але яких слід уникнути в майбутньому. Тому необхідно переглянути практику підготовки та сертифікації осіб, що залучаються до проведення ЗНО [4].

Важливою складовою успішного проведення зовнішнього незалежного оцінювання є перевірка робіт учасників тестування. Насамперед це стосується перевірки відкритих відповідей, для чого залучаються екзаменатори. На сьогодні не розроблено механізму залучення та оплати їх праці. Це питання було проблемним у 2007 р. і залишилось таким і у 2008 р. До речі, це стосується відповідальних в районних (міських) відділах (управліннях) освіти, інструкторів та ін. і потребує термінового доопрацювання. Треба підкреслити, що багатьох речей на організаційному і змістовному рівні можна б було уникнути, якби матеріали ІІ Міжнародної науково­методичної конференції «Вимірювання навчальних досягнень школярів і студентів: гуманістичні, методологічні, технологічні аспекти», що відбулася 13–14 грудня 2007 р. у м. Харкові, були своєчасно оприлюднені.

Важливим аспектом проведення зовнішнього незалежного оцінювання є документальна регламентація дій різних інституцій системи освіти, які задіяні в цьому процесі, їх обов’язки і відповідальність. Бажано також проводити інформування учасників тестування в повному обсязі, починаючи з початку навчального року, і відповідно забезпечувати їх необхідними методичними та навчальними матеріалами. Це стосується в однаковій мірі як учнів, так і учителів.

Сьогодні багато пишуть про рівний доступ до якісної освіти. Однією із складових частин цього процесу є забезпечення рівних умов під час проведення зовнішнього незалежного оцінювання всім випускникам, а саме дотримання конституційного права громадян на вибір мови навчання. Слід також більше уваги приділяти правам дитини при проведенні оцінювання. Як тут не навести досвід США, де у більшості штатів учень до закінчення середньої школи може перездати кожен тест чотири рази. Той, хто провалив тест, отримує персональні рекомендації. До речі, позитивним є і те, що в США процедура ця здійснюється неурядовими організаціями, що є дуже актуальним, зважаючи на рівень корупції в Україні. Крім того, чому б не використати досвід всесвітньо відомої ETS (Служби тестування в освіті), в складі якої працюють не тільки групи, які займаються проблемами тестування. В складі організації, наприклад, працює група спеціалістів — ЕТS Government Relations Group, яка займається відстеженням освітніх законів від моменту внесення законопроекту до його прийняття Конгресом США, підписання Президентом і послідуючого виконання. Ця структура також займається лобіюванням освітніх проектів перед урядом США [8].

В контексті сказаного вище слід навести слова Дейвіда Гопкінса, які стосуються системи освіти Великобританії, країни із значно більшим досвідом у питанні зовнішнього оцінювання навчальних досягнень. Він пише: «Хоча чіткішають головні лінії оцінювання, суперечка щодо деяких питань триває ще й досі» [2]. Таким чином, треба наголосити, що ретельний щорічний аналіз реалізації технології зовнішнього незалежного оцінювання як на державному, так і на регіональному рівнях дозволить в найкоротший термін створити ефективний інструмент оцінювання якості освіти в Україні.

Профтехосвіта. Нагальною потребою сьогодення є рішуча реформа системи професійно­технічної освіти. В умовах систематичного зниження контингенту учнів, зміні вимог ринку праці, утримання великої кількості будівель, які заповнені переважно застарілим обладнанням, та утримання напівпустих гуртожитків, які часто використовуються для поселення осіб, що не мають жодного відношення до системи професійно­технічної освіти. Сплата ними за проживання — це окрема тема, яку потрібно розглядати іноді і за участю правоохоронних органів. У 2007 році Міністерством освіти і науки України була зроблена спроба провести експеримент щодо передачі на фінансування з обласного бюджету професійно­технічних закладів Харківської, Львівської областей і м. Києва. В результаті загострилося широке коло питань. Разом з тим експеримент не був визначений законодавчо, не були обумовлені його терміни, мета і очікувані результати. Хід експерименту не отримав відповідного висвітлення у науково­педагогічній літературі. Не були також визначені повноваження щодо майна ПТНЗ між державним і обласним бюджетом, що в свою чергу вплинуло на проблему призначення керівних кадрів профтехосвіти. Фінансування ПТНЗ відбувалось через субвенцію, але не передбачало можливості зміни розміру субвенції відповідно до обґрунтованого збільшення окремих видів видатків (наприклад, на оплату енергоносіїв) протягом фінансового року. Виникла ще одна проблема — централізоване фінансування ПТНЗ по окремих програмах Міністерства. Наступною проблемою стало фінансування заборгованостей Державного бюджету, яке не може відбуватися за рахунок інших бюджетів. Виникли також проблеми статусу централізованих бухгалтерій професійно­технічної освіти та ін.

Таким чином, сьогодні є необхідність комплексно підійти до реформування системи профтехосвіти, її модернізації на сучасних засадах, якісно оновити матеріально­технічний і кадровий потенціал цієї ключової для виробничої сфери країни галузі.

Про інформатизацію освіти, особливо загальної середньої, написано в останні роки дуже багато. Однак, не зважаючи на це, із року в рік залишається низка проблем, які не вирішуються, і відповідно не дають змогу системі освіти вийти на новий якісний етап її розвитку. Ми не будемо констатувати загальновідомі речі, пов’язані із встановленням навчальних комп’ютерних комплексів (НКК), сподіваємося, що цей процес в загальноосвітніх навчальних закладах України буде доведено до логічного кінця. Разом з тим сьогодні вже треба піднімати питання щодо модернізації комп’ютерної техніки і поетапного її оновлення, бо багато НКК, встановлених у 2001 і наступних роках, є морально застарілими.

Доступ загальноосвітніх закладів до Інтернету теж не перестав бути проблемою. По-перше, загальна позитивна динаміка є досить повільною, по-друге, в закладах освіти переважає комутований тип підключення до Інтернет, що фактично не дозволяє повноцінно використовувати інформаційні ресурси мережі в навчально­виховному процесі, підключати комп’ютери, що знаходяться в локальній мережі.

Найбільшою проблемою з нашої точки зору є створення освітніх інформаційних ресурсів. Реалізуючи вже другу програму інформатизації освітньої галузі, ми так і не домоглися створення освітніх сайтів у значної кількості районних відділів (управлінь) освіти і ще у більшої кількості загальноосвітніх навчальних закладів. Процес, який почали «просунуті» заклади освіти України, далеко не завершено, більше того, значна кількість шкіл не бачать в цьому потреби і не опікуються даним питанням. В мережі Інтернет досить повільно точаться дискусії на поодиноких форумах, що мають освітянську тематику. Для організації цієї роботи не потрібні дуже великі витрати — потрібно бажання і розуміння перспектив.

Для порівняння констатуємо, що сьогодні в мережі Інтернет є дані про стан освіти в кожній школі США. До цієї інформації мають вільний доступ батьки, що дозволяє свідомо вибрати школу для своєї дитини. Інформація щодо рейтингу шкіл є відкритою і доступною. Повчальним є той факт, що нею дуже цікавляться маклери, які займаються нерухомістю. У США існує стала тенденція стосовно подорожчання квартир в районі, де розташована краща школа. Для прикладу слід навести сайт шкіл Нью-Йорка: www.schools.nyc.gov/daa [8]. На ньому є показники якості роботи кожної школи. На сайті батьки мають можливість знайти інформацію щодо успішності своєї дитини.

Ще один проблемний аспект — створення прикладного програмного забезпечення для освітньої галузі. Сьогодні за даними збірника «Якісна освіта — запорука самореалізації особистості» в Україні налічується 140 педагогічних програмних засобів (ППЗ), схвалених Міністерством освіти і науки України для використання в навчально­виховному процесі [17]. На сучасному фоні використання інтерактивних технологій навчання з використанням ППЗ не тільки в розвинених країнах світу, а й в Росії, це дуже мало. Крім того, для використання цих програмних продуктів бажано мати в загальноосвітньому навчальному закладі сучасну мультимедійну техніку. Треба констатувати, що ми не маємо сьогодні відповідної статистики. Аналогічна ситуація склалася з прикладним програмним забезпеченням для потреб управління різними ланками системи освіти. Це добре видно із матеріалів наведеного вище збірника, де даний напрямок взагалі не аналізується [17]. Відповідне прикладне програмне забезпечення переважно використовується в окремих ЗНЗ деяких великих міст України і представлено комплексами «Ефективна школа — ХХІ», «Річний план роботи ЗНЗ», «Розклад уроків» та ін., які сьогодні потребують подальшого удосконалення, або програмними продуктами російського виробництва, такими, наприклад, як «School.net» та ін. Районний і обласний рівень мають ще менше реально працюючого прикладного програмного забезпечення для підтримки управління. З нашої точки зору проблема є у відсутності загальновиваженої політики на рівні Міністерства освіти і науки щодо створення програмних продуктів для підтримки управління та відповідних баз даних на всіх рівнях управління освітою. Нагальною потребою часу є створення нової системи освітньої статистики щодо інформатизації освіти і розробка заходів, які дозволять зробити якісний ривок в цьому напрямі.

Декілька слів треба сказати про дуже гостру проблему — велику кількість програм щодо окремих аспектів розвитку освіти. Сьогодні їх існують десятки, а перелік займає не одну сторінку. Є програми галузеві, програми, за які відповідають представники декількох галузей, та ін. Разом з тим ми не можемо відмітити чіткої структури багатьох програм, їх узгодженості у часі, виключення дублювання окремих положень і, головне, наявність фінансування значної кількості із закладених в них аспектів. Крім того, кожна програма має свою періодичність і обсяги звітності. Потрібно привести існуючу програмотворчість до системи, що значно полегшить щоденну роботу безпосереднім виконавцям на місцях. Припинити практику прийняття програм без забезпечення їх фінансування.

В статті, де розглядаються проблеми розвитку освіти в Україні, не можна декілька слів не сказати про виховання підростаючого покоління. Ми не будемо зосереджуватися на традиційних аспектах цієї проблеми, зосередимо увагу на її інформаційній складовій. Значну кількість вільного часу дитина проводить біля телевізора або комп’ютера. Яку інформацію вона отримує? Відповідь відома — переважно неякісна продукція з елементами насильства, жорстокості, відвертої еротики, що межує з порнографією. Виникає питання, що у представників влади мало повноважень, щоб навести порядок і не втрачати в моральному плані ще одне покоління українських громадян. Ми маємо дуже низький відсоток телевізійних програм пізнавального, науково­популярного характеру, якісної кінопродукції. Обмеження повинні існувати і на інформацію з Інтернет. Сьогодні існує програмне забезпечення, яке дозволяє зробити це досить ефективно. Особливо це актуально для комп’ютерів, що використовуються підростаючим поколінням вдома. Окрема, жорстка політика повинна проводитися щодо комп’ютерних центрів і клубів. У разі порушення вимог, їм потрібно скасовувати права на проведення відповідної діяльності. Щодо цієї складової впливу на дитину, то ми глибоко впевненні — повинна існувати дієва система державно-громадського контролю. На національних каналах телебачення кілька разів на рік бажано бачити звіти посадових осіб Міністерства освіти і науки, Комітету Верховної ради з питань освіти і науки щодо своєї роботи у цьому напрямі. Треба закінчувати вести пусті балачки і зрозуміти, що «інформаційна інфекція» це така ж проблема як ВІЛ/СНІД або туберкульоз, і для її подолання необхідні жорсткі, непопулярні заходи.

Наприкінці необхідно звернути увагу на удосконалення окремих аспектів нормативної бази системи освіти, яка в цілому сьогодні відпрацьована у відповідних Законах і підзаконних актах. Ми маємо на увазі нормативну базу, яка регламентує діяльність органів управління освітою в регіонах. На жаль, існують певні протиріччя в документах, що регламентують діяльність головних управлінь освіти і науки обласних державних адміністрацій, управлінь освіти міських рад, відділів (управлінь) освіти районних державних адміністрацій та райвиконкомів. Особливо багато проблем виникає в містах, які мають районний поділ. Питання це актуалізувалось в умовах політичного протистояння в деяких регіонах. Очевидним є той факт, що освіта належить до делегованих повноважень держави, тому, ці питання повинні бути чітко виписані у нормативній базі, що дозволить відновити в освіті відповідну вертикаль.

У цій статті ми запропонували авторський погляд далеко не на всі проблемні питання пов’язані з функціонуванням системи освіти, проте їх розв’язання дозволить зробити новий крок у розвитку України як незалежної, суверенної держави з високим рівнем якості освіти.

Література

1.  Антологія адаптованого досвіду, або для чого існують програми освітніх обмінів [Текст]. — Рівне, 2004. — 388 с.

2.  Гопкінс, Д. Оцінювання для розвитку школи [Текст]: Переклад з англ. Г. Вець. — Львів : Літопис, 2003. — 256 с.

3.  Збірник матеріалів з досвіду управлінської діяльності та методичної роботи: До підсумкової колегії Міністерства освіти і науки [Текст]. — Чернівці : Видавничий дім «Букрек», 2007. — 140 с.

4.  Зовнішнє незалежне оцінювання навчальних досягнень випускників загальноосвітніх навчальних закладів України, 2007 р. : Інформ. зб. [Текст] / Укр. центр оцінювання якості освіти / Уклад. І. Л. Лікарчук (наук. ред.) та ін. — К., 2007. — 228 с.

5.  Іванюк, І. В. Оцінювання освітніх проектів та програм : Навч. Посібник [Текст]. — К. : Таксон, 2004. — 208 с.

6.  Кремень, В. Г. Освіта і наука в Україні — інноваційні аспекти: стратегія, реалізація, результати [Текст]. — К. : Грамота, 2005. — 448 с.

7.  Лукіна, Т. О. Якість українських підручників для середніх загальноосвітніх шкіл: проблеми оцінювання і результати моніторингу: Методичний посібник [Текст]. — К. : ВЦ «Академія», 2004. — 200 с.

8.  Лунячек, В. Е. Деякі практичні питання управління освітою в США // Нова педагогічна думка [Текст]. — 2008. — № 1. — С. 16–20.

9.  Моніторинг якості освіти: світові досягнення та українські перспективи / За заг. ред. О. І. Локшиної [Текст]. — К. : К. І. С., 2004. — 128 с.

10. Мулліс Іна, В. С., Мартін Майл, О., Руддок Грекхем, Дж. та ін. ТІMSS-2007 : Засади вимірювань і відкриті завдання із математики та природничих наук для 4 і 8 класів [Текст] : Переклад з англ. — Х. : Факт, 2006. — 672 с.

11. Ніколаєнко, С. М. Освіта в інноваційному поступі суспільства [Текст]. — К. : Знання, 2006. — 207 с.

12. Сайт Міністерства освіти і науки України: http: // www.mon.gov.ua

13. Сбруєва, А. А. Тенденції реформування середньої освіти розвинених англомовних країн в контексті глобалізації (90-ті рр. ХХ — початок ХХІ ст.): Монографія [Текст].  — Суми : ВАТ «Сумська обласна друкарня». Видавництво «Козацький вал», 2004. — 500 с.

14. Система управління якістю медичної освіти в Україні: Монографія [Текст] / І. Є. Булах, О. П. Волосовець, Ю. В. Вороненко та ін. — Д. : «Арт-прес», 2003. — 212 с.

15. Сорочан, Т. М. Підготовка керівників шкіл до управлінської діяльності: теорія та практика [Текст]: Монографія. — Луганськ : Знання, 2005. — 384 с.

16. Статистичний збірник: Загальноосвітні, позашкільні, дошкільні, професійно­технічні та вищі навчальні заклади (2005–2006 рр.) [Текст] / Міністерство освіти і науки України. — Київ, 2007. — 150 с.

17.     Якісна освіта — запорука самореалізації особистості: Наук. видання [Текст] / За заг. ред. С. М. Ніколаєнка, В. В. Тесленка. — К. : Пед. преса, 2007. — 176 с.

Відгуки читачів