Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Скарб для нащадків

Ольга Новікова

Спогади про Ганну Гузієнко читайте в наступному номері

Я родом з села,

Де вишневі сади

Своїм цвітом рясним

закривають хати,

Де луки запашні,

Де поля золоті,

Де зерно засівають

у чорнозем ріллі


Скарб для нащадків

Ольга Новікова

Спогади про Ганну Гузієнко читайте в наступному номері

Я родом з села,

Де вишневі сади

Своїм цвітом рясним

закривають хати,

Де луки запашні,

Де поля золоті,

Де зерно засівають

у чорнозем ріллі

«Ні, ні, спочатку чай»,— Зоя Іванівна рішуче прямує до кухні. І ось уже на столі запашний гарячий напій, бутерброди, печиво, цукерки. Наша розмова точиться неспішно. Зоя Іванівна запалює настільну лампу, дістає аркуші паперу, на одному з них віршовані рядки. Вона починає читати вголос вірші

Сутеніє. Ми сидимо вдвох у затишній кімнаті.

Памятаю, як я гуляю на шкільному подвірї (мені років 3–5) і чекаю, коли пролунає дзвоник з уроку на перерву. Не дочекавшись, пробираюся сама великим, трохи темнуватим коридором до дверей маминого класу. І ось нарешті урок закінчується. Тільки мама виходить з класуя до столу, забираюся на стілець на колінах, уявляю, що переді мною класний журнал, нахиляюся над столом і голосно запитую, як мама: «Монастирський є?» (А діти, які залишилися в класі, підігрують мені.) «Горбунко єПрізвища маминих учнів я знала з її розповідей, а деякі учні жили поряд з нами. Такою була моя перша педагогічна практика.

Школярі мене любили, тискали, а іноді загравались і не помічали, що в клас уже заходить учителька (моя мама), тоді вони ховали мене під партою,— згадує Зоя Іванівна.

Вона пережила голодомор, війну і повоєнні роки. Пізніше нові випробування долі: смерть дорогої для неї людини, серйозна травма, хвороби.

Я памятаю ту зиму, коли почала писати вірші. Вона промайнула тоді як одна мить. Я пишалася собою, але й не переоцінювала. Просто таким чином я намагалася виразити себе, свій душевний стан.

Пройшло стільки років,

а ти не змінилась,

І срібне волосся тобі до лиця,

І зморшки ледь-ледь тебе ніжно

                торкнулись,

І милій усмішці немає кінця

З першого класу Зоя вчилася на «відмінно». Її довоєнна школа у селі Вовчик Лубенського району Полтавської області була спалена під час окупації. Доводилося ходити за 7 кілометрів до іншої. Не було бібліотеки, не вистачало підручників, книжок, зошитів (взагалі будь-якого паперу). Але були прекрасні вчителі.

Твори Тичини, Бажана, Шевченка, Лесі Українки, Рильського, Франка, Пушкіна, Лермонтова ми знали напамять. Я могла без кінця їх декламувати. Учитель російської літератури Петро Трохимович Гетьман читав нам «Полтаву» та «Євгенія Онєгіна» напамять, і ми слухали як заворожені. Чудові шевченківські вечори на 9 березня ми, учні Литвяківської середньої школи, давали в навколишніх селах і за 15 км у селі Березоточа, де був воєнний госпіталь. Все це організовував наш керівник художньої самодіяльності П. Т. Гетьман. Він із дружиною Ніною Леонтіївною Яворською, вчителькою німецької мови, ходив до школи з сусіднього села. А коли вони їли, спали, готувалися до уроків? Звідки в них бралися сили?

Золоту медалістку Зою Гудзієнко без екзаменів прийняли до Київського медичного інституту ім. ак. О. Богомольця. Після закінчення навчання вона була практикуючим лікарем-офтальмологом, але все ж таки згодом пішла маминою вчительською стежкою: викладала анатомію в фельдшерській школі, а потім у медичному училищі та працювала в школі-інтернаті для слабозорих дітей.

Її вірші різноманітні: ліричні, пейзажні, патріотичні, жартівливі і навіть дитячі.

Шість її віршів стали піснями. Вона має кілька десятків публікацій у місцевій пресі. Її матеріалами цікавляться мистецтвознавці і композитори. Один з останніх її літературних доробків Реквієм до Дня Скорботи по жертвах голодомору 1933–32 рр. Тільки серед її родичів у ті страшні роки від голоду померло більше 20 чоловік.

Ця жінка викликає велику повагу своєю мужністю й активною життєвою позицією.

А ще вона записала розповіді своєї матері Ганни Гузієнко, сільської вчительки, яка 30 років віддала праці на освітянській ниві.

Ніхто не може зараз й уявити, наскільки бідно жив тоді в післяреволюційні роки селянський люд і вчителі. Побут сільського вчителя в той час то окрема розповідь: квартирами, якщо не було вільної шкільної, не забезпечували, городів не виділяли. Для опалення треба було десь діставати торф, дрова, хмиз. Часто вранці вода у цеберці замерзала. Я й не говорю вже про щоденну учительську працю, яка потребувала знань, витримки, терпіння і часу. Упродовж усього життя, поза школою, мама жваво цікавилася політикою, дуже любила читати, читала в основному мемуари, серію ЖЗЛ, класику зарубіжну, українську, російську. Я жила разом із мамою все життя. Вона була моїм помічником і другом.

Чим далі заходиш в літа, тим більше хочеться згадувати дитячі роки, юність, де все ще попереду, де всі ще живі, однокласники і однолітки-сусіди, які потім загинули на війні, вчителі, батьки.

Мама останні роки свого життя дуже хворіла. Між приступами болю вона згадувала своє життя, все до найменших дрібниць: вона мала чудову память. А згадувала вона своє дитинство, ту гору, на якій розташувався хутір, навколишні луки, річку Орель, чумацький шляхВона говорила, а я все те бачила, настільки яскравою була її розповідь. І раптом я зрозуміла: якщо я не запишу цього, то можу втратити. А мені цього не хотілося. Я стала записувати все, що вона розказувала, але, на жаль, щось я випустила, не встигла.

Після смерті матері в 1990 році Зоя Іванівна довго не могла прийти до рівноваги, хворіла. Втіхою було перечитування окремих записів з маминими словами. З ними вона проживала вдруге своє життя. Потім виникла потреба перевірити всі факти, вказані в записках,— назви сіл, деякі історичні події, імена й прізвища. Тоді вона звернулася до бібліотек та архівів. Так зявилися «Спогади Ганни Гузієнко».

Перегортаєш сторінки з історії життя однієї людини, а перед тобою постає історія цілої країни. Перша світова і «амністія» для новобранців на честь народження спадкоємця престолу царевича Олексія, побут німецьких колоністів і їхня подальша доля в післяреволюційний час. Грізний 1917, коли спочатку «все завмерло в передчутті грози», а потімВже Ганна Гузієнко випускниця педагогічного технікуму. А що далі? Подальша її доля залишилася поза «Спогадами».

Зоя Іванівна розповідає, що мама вчителювала і навчалась заочно, щоб одержати вищу педагогічну освіту:

Скільки я памятаю свою маму до війни по ночах вона сиділа за столом з гасовою лампою. У руці олівець вона проробляла товстелезні книги з зоології та хімії. Мені ці книги з малюнками тоді страшенно подобалися, особливо будова рака з масою різних стрілочок. Учитель, крім роботи в школі, мав ходити по «кутках» і вести розяснювальну роботу, а ще випускати газети до свят у бригаді чи «кутку». А вдома готуватися до уроків, писати плани, розробки.

Так і хочеться звернутися до всіх: «Люди, записуйте те, що розповідають ваші батьки, бо наша память може нас підвести, а записане пером, як відомо, не вирубаєш і сокирою. А все розказане нам попередніми поколіннями це неоціненний скарб для нащадків, це безцінний досвід для майбутніх поколінь. Памятайте про це, люди! І поспішайте звертається моя співбесідниця до нас із вами.

Я родом з села,

Де у всіх біля хати,

Мов той оберіг,

Зеленить рута-мята.

А мальва рожева

Біля кожних воріт,

Як вірна сторожа,

Все стоїть і стоїть

Поспішайте робити добро! А на таких людях, як Зоя Іванівна Гудзієко, світ тримається.

 

Відгуки читачів