Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Скарб для нащадків

Ольга Новікова

Спогади про Ганну Гузієнко читайте в наступному номері

Я родом з села,

Де вишневі сади

Своїм цвітом рясним

закривають хати,

Де луки запашні,

Де поля золоті,

Де зерно засівають

у чорнозем ріллі


Скарб для нащадків

Ольга Новікова

Спогади про Ганну Гузієнко читайте в наступному номері

Я родом з села,

Де вишневі сади

Своїм цвітом рясним

закривають хати,

Де луки запашні,

Де поля золоті,

Де зерно засівають

у чорнозем ріллі

«Ні, ні, спочатку чай»,— Зоя Іванівна рішуче прямує до кухні. І ось уже на столі запашний гарячий напій, бутерброди, печиво, цукерки. Наша розмова точиться неспішно. Зоя Іванівна запалює настільну лампу, дістає аркуші паперу, на одному з них віршовані рядки. Вона починає читати вголос вірші

Сутеніє. Ми сидимо вдвох у затишній кімнаті.

Памятаю, як я гуляю на шкільному подвірї (мені років 3–5) і чекаю, коли пролунає дзвоник з уроку на перерву. Не дочекавшись, пробираюся сама великим, трохи темнуватим коридором до дверей маминого класу. І ось нарешті урок закінчується. Тільки мама виходить з класуя до столу, забираюся на стілець на колінах, уявляю, що переді мною класний журнал, нахиляюся над столом і голосно запитую, як мама: «Монастирський є?» (А діти, які залишилися в класі, підігрують мені.) «Горбунко єПрізвища маминих учнів я знала з її розповідей, а деякі учні жили поряд з нами. Такою була моя перша педагогічна практика.

Школярі мене любили, тискали, а іноді загравались і не помічали, що в клас уже заходить учителька (моя мама), тоді вони ховали мене під партою,— згадує Зоя Іванівна.

Вона пережила голодомор, війну і повоєнні роки. Пізніше нові випробування долі: смерть дорогої для неї людини, серйозна травма, хвороби.

Я памятаю ту зиму, коли почала писати вірші. Вона промайнула тоді як одна мить. Я пишалася собою, але й не переоцінювала. Просто таким чином я намагалася виразити себе, свій душевний стан.

Пройшло стільки років,

а ти не змінилась,

І срібне волосся тобі до лиця,

І зморшки ледь-ледь тебе ніжно

                торкнулись,

І милій усмішці немає кінця

З першого класу Зоя вчилася на «відмінно». Її довоєнна школа у селі Вовчик Лубенського району Полтавської області була спалена під час окупації. Доводилося ходити за 7 кілометрів до іншої. Не було бібліотеки, не вистачало підручників, книжок, зошитів (взагалі будь-якого паперу). Але були прекрасні вчителі.

Твори Тичини, Бажана, Шевченка, Лесі Українки, Рильського, Франка, Пушкіна, Лермонтова ми знали напамять. Я могла без кінця їх декламувати. Учитель російської літератури Петро Трохимович Гетьман читав нам «Полтаву» та «Євгенія Онєгіна» напамять, і ми слухали як заворожені. Чудові шевченківські вечори на 9 березня ми, учні Литвяківської середньої школи, давали в навколишніх селах і за 15 км у селі Березоточа, де був воєнний госпіталь. Все це організовував наш керівник художньої самодіяльності П. Т. Гетьман. Він із дружиною Ніною Леонтіївною Яворською, вчителькою німецької мови, ходив до школи з сусіднього села. А коли вони їли, спали, готувалися до уроків? Звідки в них бралися сили?

Золоту медалістку Зою Гудзієнко без екзаменів прийняли до Київського медичного інституту ім. ак. О. Богомольця. Після закінчення навчання вона була практикуючим лікарем-офтальмологом, але все ж таки згодом пішла маминою вчительською стежкою: викладала анатомію в фельдшерській школі, а потім у медичному училищі та працювала в школі-інтернаті для слабозорих дітей.

Її вірші різноманітні: ліричні, пейзажні, патріотичні, жартівливі і навіть дитячі.

Шість її віршів стали піснями. Вона має кілька десятків публікацій у місцевій пресі. Її матеріалами цікавляться мистецтвознавці і композитори. Один з останніх її літературних доробків Реквієм до Дня Скорботи по жертвах голодомору 1933–32 рр. Тільки серед її родичів у ті страшні роки від голоду померло більше 20 чоловік.

Ця жінка викликає велику повагу своєю мужністю й активною життєвою позицією.

А ще вона записала розповіді своєї матері Ганни Гузієнко, сільської вчительки, яка 30 років віддала праці на освітянській ниві.

Ніхто не може зараз й уявити, наскільки бідно жив тоді в післяреволюційні роки селянський люд і вчителі. Побут сільського вчителя в той час то окрема розповідь: квартирами, якщо не було вільної шкільної, не забезпечували, городів не виділяли. Для опалення треба було десь діставати торф, дрова, хмиз. Часто вранці вода у цеберці замерзала. Я й не говорю вже про щоденну учительську працю, яка потребувала знань, витримки, терпіння і часу. Упродовж усього життя, поза школою, мама жваво цікавилася політикою, дуже любила читати, читала в основному мемуари, серію ЖЗЛ, класику зарубіжну, українську, російську. Я жила разом із мамою все життя. Вона була моїм помічником і другом.

Чим далі заходиш в літа, тим більше хочеться згадувати дитячі роки, юність, де все ще попереду, де всі ще живі, однокласники і однолітки-сусіди, які потім загинули на війні, вчителі, батьки.

Мама останні роки свого життя дуже хворіла. Між приступами болю вона згадувала своє життя, все до найменших дрібниць: вона мала чудову память. А згадувала вона своє дитинство, ту гору, на якій розташувався хутір, навколишні луки, річку Орель, чумацький шляхВона говорила, а я все те бачила, настільки яскравою була її розповідь. І раптом я зрозуміла: якщо я не запишу цього, то можу втратити. А мені цього не хотілося. Я стала записувати все, що вона розказувала, але, на жаль, щось я випустила, не встигла.

Після смерті матері в 1990 році Зоя Іванівна довго не могла прийти до рівноваги, хворіла. Втіхою було перечитування окремих записів з маминими словами. З ними вона проживала вдруге своє життя. Потім виникла потреба перевірити всі факти, вказані в записках,— назви сіл, деякі історичні події, імена й прізвища. Тоді вона звернулася до бібліотек та архівів. Так зявилися «Спогади Ганни Гузієнко».

Перегортаєш сторінки з історії життя однієї людини, а перед тобою постає історія цілої країни. Перша світова і «амністія» для новобранців на честь народження спадкоємця престолу царевича Олексія, побут німецьких колоністів і їхня подальша доля в післяреволюційний час. Грізний 1917, коли спочатку «все завмерло в передчутті грози», а потімВже Ганна Гузієнко випускниця педагогічного технікуму. А що далі? Подальша її доля залишилася поза «Спогадами».

Зоя Іванівна розповідає, що мама вчителювала і навчалась заочно, щоб одержати вищу педагогічну освіту:

Скільки я памятаю свою маму до війни по ночах вона сиділа за столом з гасовою лампою. У руці олівець вона проробляла товстелезні книги з зоології та хімії. Мені ці книги з малюнками тоді страшенно подобалися, особливо будова рака з масою різних стрілочок. Учитель, крім роботи в школі, мав ходити по «кутках» і вести розяснювальну роботу, а ще випускати газети до свят у бригаді чи «кутку». А вдома готуватися до уроків, писати плани, розробки.

Так і хочеться звернутися до всіх: «Люди, записуйте те, що розповідають ваші батьки, бо наша память може нас підвести, а записане пером, як відомо, не вирубаєш і сокирою. А все розказане нам попередніми поколіннями це неоціненний скарб для нащадків, це безцінний досвід для майбутніх поколінь. Памятайте про це, люди! І поспішайте звертається моя співбесідниця до нас із вами.

Я родом з села,

Де у всіх біля хати,

Мов той оберіг,

Зеленить рута-мята.

А мальва рожева

Біля кожних воріт,

Як вірна сторожа,

Все стоїть і стоїть

Поспішайте робити добро! А на таких людях, як Зоя Іванівна Гудзієко, світ тримається.

 

Відгуки читачів