Той, хто побачив небачене…

А. О. Чала


Арман Давид — французький місіонер-лазарист, а також зоолог і ботанік. Значну частину життя працював у Китаї. Займаючись природознавством, об’їздив Монголію, Тибет, область о. Куку-Ноор, провінцію Кіанг-Сі та склав дорогоцінні колекції. 1872 р. Давид поїхав із Франції до центральних провінцій Китаю і 1875 р. повернувся в Європу з багатими зоологічними колекціями. Він найбільше відомий як першовідкривач (для європейської науки) великої панди, оленя Давида, кирпатої мавпи.
 
Невідомий ведмідь на ім’я панда
 
1869 р. в Китай прибув французький місіонер і натураліст Арман Давид. Здійснюючи свою релігійну місію, він забрідав у найвіддаленіші селища. Будучи великим шанувальником зоології, він одночасно збирав відомості та експонати про тварин цієї країни.
 
В одному із селищ Давида зацікавила дивна шкура, яка висіла на огорожі. Місцеві жителі розповіли, що вона належить звірові, який живе в бамбукових заростях, високо в горах. Вони називали звіра «бей-шунгіт», що в перекладі з китайської означає «білий гірський ведмідь».
 
Мандрівник купив цю шкуру й негайно відправив її в Париж, а сам продовжив свою місіонерську роботу, сподіваючись коли-небудь побачити цього загадкового звіра. Незабаром йому вдалося придбати в мисливців убитого бей-шунгіт. Цього разу він відправив до Парижа ще одну шкуру, скелет і відомості про цю не відомому для європейців тварину, які отримав зі слів мисливців.
 
Усі ці знахідки було передано в Паризький музей природознавства. Химерна шкура одразу ж зацікавила зоологів. Вони тривалий час сперечалися й не хотіли вірити в те, що це не два шматки різного хутра, зшиті між собою. Однак ретельне дослідження переконало їх у протилежному, і вчені були змушені визнати факт існування не відомого їм звіра.
 
Дослідивши всі експонати, які надійшли з Китаю, зоологи спочатку нарекли новоявлену тварину бамбуковим ведмедем, ураховуючи його зовнішню схожість зі звичайним ведмедем. Але вивчивши матеріали більш ретельно та продумано, вчені все-таки зарахували звіра до родини Єнотові й назвали його великою пандою.
 
Золотиста мавпа
 
На предметах східної культури часто зображали дивовижну істоту — золотисту мавпу із синім обличчям. Гострий погляд, почуття гумору, навіть уїдливість, тверезість розуму, уміння пристосовуватися до ситуації — такі риси ще з глибокої давнини бачили в мавпі китайці.
Є легенда, згідно з якою, слов’янська дівчина Роксолана потрапила в рабство до Туреччини та змогла завоювати серце й стати улюбленою дружиною султана Сулеймана I Пишного завдяки своєму розуму та веселому характеру… Про цю юну панночку із кирпатим носиком згадав півтори сотні років тому французький священик Арман Давид, який прибув до Китаю як місіонер. Оглядаючи околиці, він виявив дивного звіра, дуже схожого на ту істоту, що зображена на стародавніх китайських вазах.
 
Незвичайна подорож призвела до того, що Європа дізналася про існування дивовижних тварин за назвою Rhinopithecus roxellanae. Рінопетікус — означає «носата мавпа».
 
Кирпата золотиста мавпа живе в горах провінцій Юньнань і Сичуань, у літню пору року піднімається на висоту понад півтори тисячі метрів у хвойні ліси, де температура сягає мінусової позначки. Це дуже дивно для теплолюбних приматів, бо, наприклад, такий рід мавп, як саки, комфортно почувається тільки в сухих лісах північної частини Південної Америки, а імператорський тамарин — у Бразилії, Амазонії.
 
Рінопетікуса за свою стійкість до суворого клімату назвали навіть «сніжною мавпою». Живуть звірятка переважно на деревах невеликими родинами, на землю спускаються лише для з’ясування стосунків із сусідами. Вони невеликі — 50–70 сантиметрів, хвіст приматів — такої самої довжини, а важать менше 20 кілограмів. Ось таке справжнє чудо природи — кирпата золотиста мавпа (Rhinopithecus roxellanae) — населяє тваринний світ Китаю.
 
Олень Давида
 
Олень Давида, або милу — рідкісний вид оленя, сьогодні відомий тільки в умовах неволі, де повільно розмножується в різних зоопарках світу й інтродукований у заповіднику в Китаї. Зоологи припускають, що спочатку цей вид жив у болотистих місцях північно-східного Китаю.
 
Цей олень досить великий, довжина тіла становить 150–215 см, висота на рівні плечей — 115–140 см, маса тіла — 150–200 кг, довжина хвоста — близько 50 см. Верхня частина в літній час забарвлена у вохристий або червонувато-коричневий колір, черево світло-буре. У зимовий час спина стає більш шерстистою та змінює забарвлення на сіро-руде, а черево стає яскравокремового кольору. Однією з унікальних особливостей виду є наявність довгих хвилястих цілорічних остьових волосків. На спині вздовж хребта є темна смуга.
 
Голова нетипово довга й вузька, очі маленькі й виразні, вуха загострені на кінці. Навколо очей і губ шкіра світло-сіра, у самців спереду на шиї є невелика грива. Ноги довгі; копита широкі, з довгою п’яткової частиною, можуть широко розсовуватися, бічні розвинені добре й торкаються ґрунту під час ходьби м’якою землею.
 
Хвіст нагадує ослиний, із пензликом на кінці. Роги самців великі, у поперечному перерізі округлі, унікальні серед оленів — у середній частині основний стовбур розгалужується, відростки завжди спрямовані назад. Іншою незвичайною особливістю рогів є те, що вони можуть змінюватися двічі на рік — перша пара з’являється влітку й скидається в листопаді, друга пара з’являється в січні й скидається за кілька тижнів. Самиці рогів не мають. У Європі ці олені вперше з’явилися в середині XIX століття завдяки французькому священику, місіонеру й натуралістові Арману Давиду, який подорожував Китаєм і побачив цих оленів у закритому саду в китайського імператора. На той час у дикій природі олені вже вимерли, як уважають, у результаті неконтрольованого полювання за часів династії Мін (1368–1644).
 
1869 р. імператор подарував кілька особин цих оленів Франції, Німеччині та Великобританії. У Франції та Німеччині олені незабаром загинули, а у Великобританії вони вижили завдяки герцогу Бедфордському.
 
На той час у Китаї сталися дві події, у результаті яких імператорські олені повністю загинули. 1895 року сталася повінь у результаті розливу річки Хуанхе, і перелякані тварини вирвалися в пролом у стіні й потонули в річці або були знищені людьми. Решта тварин загинули під час Боксерського повстання 1900 р. Подальше відтворення оленів Давида йде від тих 16 особин, які залишилися у Великій Британії і яких почали поступово розводити в різних зоопарках світу, зокрема, починаючи з 1964 року, у Москві й Санкт-Петербурзі.  До 1930-х років популяція виду становила близько 180 особин, а наразі налічують кілька сотень тварин. У листопаді 1985 року групу тварин було інтродуковано в заповідник Дафин Мілу біля Пекіна, де вони, імовірно, колись жили.
 
На відміну від більшості інших представників родини, олень Давида полюбляє тривалий час перебувати у воді. Він добре плаває. Під час шлюбного сезону самці влаштовують між собою суперечку за самицю, а під час боротьби один з одним використовують не тільки роги й зуби, але й задні кінцівки. В умовах утримання у вольєрах самиці народжують не більше двох-трьох телят за життя. 
Dounload PDF

Відгуки читачів