Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Спалахи душі Марії Башкирцевої

Валентина Камишнікова

Закінчення. Початок див. у номерах 10’2007 та 11’2007.

Так минають дні за днями. І день за днем вона не перестає вірити, що її майбутнє залежить від того, яким і з ким буде її шлюб. Адже останніми роками її життєва мета змінилася. Можливо, через те, що цілком віддалася мистецтву? А може, через хворобу? Поступово мрії про романтичного принца на білому коні, ідеальний шлюб, просто флірти відходили на задній план і все більше ставали спогадами дитинства та юності. У щоденнику продовжують зявлятися записи: «...я живу лише уявою, судіть самі. Коли зустрічаюсь з Бастьєном-Лепажем, я думаю, що він мені подобається; проте наступного ж дня це зникає. Кілька днів потому я ловлю себе на тому, що вже навіть і не думала про нього жодної хвилини. Але якщо я про нього не думатиму, то про кого жТрохи згодом ще один запис: «Є щось воістину прекрасне, антично прекрасне в поклонінні жінки коханому чоловікові. Ценайвище задоволення для самолюбства сильної жінки». А вона сильна! І вона кохає! Кохає Бастьєна-Лепажа та мистецтво. І знову запис: «Мала щастя говорити з Бастьєном-Лепажем. Він пояснював мені свою «Офелію»... Це не просто талановитий художник. Він проводить у своєму сюжеті думку, узагальнення; все, про що він мені казав з приводу «Офелії», почерпнуто з потаємних скарбниць людської душі... Я просто божеволію від нього. Генійщо може бути прекраснішим і привабливішим за ангела. Все життя готова слухати те, що він говорить, дивитися на його чудові роботи... Я перебільшую, відчуваю, що перебільшую. Але ж... Але ж...»


Спалахи душі Марії Башкирцевої

Валентина Камишнікова

Закінчення. Початок див. у номерах 10’2007 та 11’2007.

Так минають дні за днями. І день за днем вона не перестає вірити, що її майбутнє залежить від того, яким і з ким буде її шлюб. Адже останніми роками її життєва мета змінилася. Можливо, через те, що цілком віддалася мистецтву? А може, через хворобу? Поступово мрії про романтичного принца на білому коні, ідеальний шлюб, просто флірти відходили на задній план і все більше ставали спогадами дитинства та юності. У щоденнику продовжують зявлятися записи: «...я живу лише уявою, судіть самі. Коли зустрічаюсь з Бастьєном-Лепажем, я думаю, що він мені подобається; проте наступного ж дня це зникає. Кілька днів потому я ловлю себе на тому, що вже навіть і не думала про нього жодної хвилини. Але якщо я про нього не думатиму, то про кого жТрохи згодом ще один запис: «Є щось воістину прекрасне, антично прекрасне в поклонінні жінки коханому чоловікові. Ценайвище задоволення для самолюбства сильної жінки». А вона сильна! І вона кохає! Кохає Бастьєна-Лепажа та мистецтво. І знову запис: «Мала щастя говорити з Бастьєном-Лепажем. Він пояснював мені свою «Офелію»... Це не просто талановитий художник. Він проводить у своєму сюжеті думку, узагальнення; все, про що він мені казав з приводу «Офелії», почерпнуто з потаємних скарбниць людської душі... Я просто божеволію від нього. Генійщо може бути прекраснішим і привабливішим за ангела. Все життя готова слухати те, що він говорить, дивитися на його чудові роботи... Я перебільшую, відчуваю, що перебільшую. Але ж... Але ж...»

То кохання це чи ні? А може, просто так трапляється, коли жінка щаслива?

Але навіть у стані щастя хвороба не полишає її. Незабаром весна... Дожити б до неї...

Вона любить весну. Любить, коли оживають дерева, коли зявляються бруньки на гілках, а з них народжуються маленькі зелені листочки. Земля прокидається назустріч сонцю, і тоді легко віриться в усе... Вона хоче бути здоровою, дуже хоче. І раптом починає згадувати, як пливли Дніпром біля Кременчука. Як святкували Петра і Павла в Гавронцях. Повсюди гриміла музика. А вони з батьком танцювали, кружляли у вальсі... А які пісні співали дівчата! Які вінки плели на Івана Купала! Вона знала, що вінок зявився в сиву давнину і був повязаний у словян із культом Сонця. Саме на свята дівчата вплітали поміж квітів полин, любисток, зілля, яке мало силу проти «чортовиння» й оберігало від усякої нечисті. А щоб дізнатися про свою долю, свого судженого, кидали віночки в річку.

А як можна забути чудові довгоногі мальви і маргаритки, які вона бачила тільки там, у далекій Україні, де їй уже не пощастить бути? Маргариткиїхні білі, як сяйво німба, пелюстки і золота середина, що нагадує вогонь.

Здавен існує легенда, що коли Пресвята Діва Марія ще дитиною дивилася вночі на небо, всіяне численними блискучими зорями, то висловила побажання: як добре було б, аби всі ці чудові зірки стали земними квітами й вона могла гратися ними. Тоді зорі, почувши її, відбились у блискучих краплях роси на земних рослинах. Коли вранці засяяло сонце, то вся земля була всіяна, мов зірочками, білими квітами. Пресвята Діва була в захопленні, прикрасилась ними і мовила, що вони довічно будуть її улюбленими квітами і називатимуться квітами Марії.

Хіба таке можна забути? Лише зі смертю.

Невловимо швидко змінюються її настрої. Вона то вірить у свої сили, то розчаровується в них, то майбутнє постає перед нею як морок, то у вигляді блискучих перспектив.

Людині з такою психікою дуже важко.

Вона спалює себе. Запис у щоденникуяскраве підтвердження цього: «Померти? Це було б дико, утім, мені здається, що я повинна померти. Я не можу жити: я ненормально створена; в менібезліч зайвого і занадто багато не вистачає; такий характер не може бути довговічним. Якби я була богинею й увесь всесвіт був до моїх послуг, я вважала б, що мої володіння погано влаштовані... Не можна бути більш вигадливим, більш вимогливим, більш нетерплячим, а іноді чи, може, навіть завжди, в мені є певна доза розсудливості, спокою, але я сама не цілком розумію себе, я лише говорю вам, що життя моє не може бути тривалим».

Але воно триває. Як і колись, як щовесни, зацвітають каштани, як колись, повні паризькі театральні зали, газети Парижа майорять іменами Рауля де Боньєра, Капюса, Бержера, Поля Арена... Їх статтіяк зустріч із давніми знайомими. Але геть прогулянки паризькими бульварами, геть паризькі театри, геть паризькі газетинаша героїня захоплюється Гі де Мопассаном.

Вона ніколи не бачила ні його самого, ні його портретів. А прочитавши його роман «Життя», вона вирішила, що автор для неїбожество. І не написати йому про це вона не могла. «Любязний пане! — пише Марія.— Коли я читаю вас, я відчуваю майже блаженство. Ви ­боготворите правду і знаходите в ній джерело справді великої поезії. Ви хвилюєте нас. Змальовуючи рухи душі з тонкістю, що настільки глибоко проникає в людську природу, що ми мимовільно впізнаємо самих себе й починаємо любити вас чисто егоїстичною любовю. Ви скажете: це фраза. Не будьте таким суворим! Вона в основі глибоко щира. Мені хотілося б, звичайно, сказати вам що-небудь виняткове, що захоплює дух, але це так важко зробити. Я тим більше жалкую про те, що ви досить відома людина, і навряд чи я можу хоча б мріяти про те, щоб стати повіреною вашої душі, якщо тільки душа ваша насправді прекрасна...» А ось нарешті й довгоочікувана відповідь: «Ви просите в мене дозволу бути моєю повіреною. В імя чого? Я вас зовсім не знаю. Ви незнайомка; характер, схильності та інші ваші якості можуть цілком не відповідати моєму інтелектуальному складу, заради чого ж я став би розповідати вам про те, про що я можу сказати лише віч-на-віч, в інтимній обстановці, жінкам, які є моїми друзями... Повертаючись до листів незнайомок: я одержав їх за два роки близько пятдесяти чи шістдесяти. Чи можу я вибрати з числа цих жінок повірену своєї душі, як ви висловлюєтесь

Листування Башкирцевої з Мопассаном набуває форми словесної пікіровки. І ця гра захоплює їх обох. І от уже лист Мопассана трохи іншого характеру: «Ви, правда, можете виявитися молодою і чарівною жінкою, і одного чудового дня я буду щасливий поцілувати ваші ручки.

Але ви також можете виявитися і старою консьєржкою, що начиталася романів Ежена Сю.

Ви можете також виявитися освіченою та перезрілою дівицеюкомпаньйонкою, худою, як мітла.

...Які парфуми ви полюбляєте? Ви гурманка? Якої форми ваше вухо? Який колір ваших очей? Ви часом не музикант

Марія відчуває, що листування набуває форми флірту. Це дратує її, і в одному з листів вона стає просто безжалісною: «Я бачу все звідси: досить великий живіт, куценький жилет, із матерії невизначеного кольору і не застібнутий нижній ґудзик...» На що Мопассан відповідає: «...дякую вам за мій портрет, зроблений вами ескіз. Даю вам слово, він схожий. Зазначу, однак, деякі погрішності:

1. Живіт менший.

2. Я ніколи не палю.

3. Я не пю ні пива, ні вина, ні інших спиртних напоїв, нічого, крім води».

Важко сказати, хто сильніший у вишуканості висловлювань. У своїй відповіді Марія пише, що чоловіки повинні бути лише аксесуарами для сильних жінок. А ще питає: «Чи задоволені ви моєю покірністю? Якщо так, то розстебніть ще один ґудзик і думайте про мене в сутінках...»

Цей лист вивів Мопассана з терпіння, і він негайно відповів: «Любий Жозефе! (Таким імям підписала свого листа до нього Марія.— В. К.) <…> У мене немає жодного бажання знайомитися з тобою. Я переконаний, що ти потворний, і на додачу вважаю, що надіслав тобі вдосталь автографів на зразок цього. Чи знаєш ти, що вони коштують від десяти до двадцяти су за штуку, залежно від змісту? <…> Тобі пощастило

Марія втомлюється від цього листування, адже надії на нього були зовсім іншіне забавки в елоквенції, а серйозні роздуми про мистецтво, філософію, літературу та багато про що інше, чого жадала її душа. Останній лист до Мопассана: «Я прощаю вас, якщо ви на цьому наполягаєте, бо я хвора. А оскільки досі за мною нічого подібного не помічалося, то мені раптом стало шкода і себе, і весь світ, і вас, бо ви знайшли спосіб стати мені таким осоружним... Ви не гідні мене. Я дуже шкодую про це...»

На подив останній лист Башкирцевої засмутив Мопассана. Він відразу ж просить вибачення в надії на зустріч. Але зустрічі не відбулося. А Марія незабаром відправляє листа Емілю Золя: «Вивеликий учений і художник; але те, що передовсім повертає мене до ваших ніг,— це ваша пристрасна любов до істини. Я маю зухвалість її поділяти. Справді, хіба це не зухвалістьподіляти що-небудь з таким генієм, як ви! Я знаю, що ви стоїте вище анонімних листів, вам не може лестити жалюгідне захоплення якоїсь там жінки і т. ін. Але почуття, що змушує мене писати вам, непереборне, і якби я могла його висловити, ви, певно, були б зворушені. Мені б так хотілося, аби ви були самотнім і потребували співчуття чи втіхи. Ось чисто жіноче почуття, надто звичайне, щоб я могла відчувати інакше, ніж інші жінки. Не думайте, що я люблю смішні ніжності: я не шукачка пригод, я та жінка, котра пригод мати не може, хоча й молода. Одначе зізнаюся, я настільки навіжена, що плекаю мрію про неможливе: подружити з вами завдяки листуванню. І якби ви знали, яким недосяжно великим ви мені уявляєтеся, ви сміялися б над моєю хоробрістю. Боюся, що ви мені не відповісте,— кажуть, що в звичайному житті ви зовсім буржуа, це було б для мне дуже прикро...»

Золя не відповів на лист, тим більш анонімний. Вони не зустрілися. Утім, Башкирцева й не розраховувала на це. Не займали її думки й чудові відгуки паризького бомонду, що відвідав Салон, куди була прийнята її картина «Мітинг».

Її все більше й більше хвилювало нездужання Бастьєна-Лепажа, який уже майже не міг працювати. Та й вона вже майже не мала сил. Невесело складалися останні місяці її життя. Щоденне стояння довгими годинами біля мольберта... Сидіння за книжками, ніби вона назавжди прощалася зі своїми коханимиГомером, Аристофаном, Плутархом, Титом Лівієм, Геродотом, Ксенофонтом, Жулем Мішле, Стендалем, Бальзаком... Але життя все-таки тривало. Про Марію писали газети. Наприклад, «Газета мистецтв»: «Білявка з рішучим чолом, як в істоти нерядової, з глибокими розумними очима... Елегантна, талановита, хороший реаліст у дусі Бастьєна-Лепажа... У неї чарівна усмішка і грація дитини...» А стаття в «Ліберті»: «Мадмуазель Башкирцева осягнула поезію стоптаних черевиків і порваних блуз... Ця розумна і безстрашна артистка багато працює, незважаючи на те що вона ще зовсім молода, і вже зуміла сьогодні здобути собі імя, завоювати увагу публіки й критики, завжди трохи недовірливих до жінок...»

Іноді заходив Робер Флері й розповідав різні історії. Наприклад, як Едмон Гонкур посварився з Емілем Золя, як Каролю-Дюран переконує всіх, що існує лише два художникивін і Веласкес, що імпресіоністи виставили в готелі Друо цілу роту огидних оголених жінок і багато огидних пейзажів.

Марія починала сперечатися з Робером Флері, і це трохи втішало її, але ненадовго. Вона все частіше залишається наодинці із собою. Думки про хворобу не полишають її. Марія намагається відволіктися від них щоденниковими записами, згадками про щось веселе (адже були такі хвилини в її житті, і досить багато), живописомце її головний рятівник. 12 серпня 1884 року вона напише в щоденнику: «Моя хвороба і мої постійні заняття ніби зовсім віддаляють мене від реального світу, але ще ніколи я не розуміла його з такою особливою чіткістю, виразністю, неможливою за звичайних умов...»

Голова паморочиться від творчих планів і задумок. Може, взятися за давно замислену картину «Вечір». А задумала вона її так: «Широкий наїжджений шлях... Ніде на обрії ані жодного деревця. Навкругистеп і степ, випалений сонцем. Такий тільки в Україні буває. Шлях випливає з обрію і впадає в обрій, а там продовжується вже по небу, мов Чумацький Шлях. Останні промені сонця освітлюють на шляху пару волів, що тягнуть хуру сіна, на якому лежить, підперши підборіддя руками, старий, спрацьований чоловік. Його профіль вирізьблюється чорним силуетом на тлі заходу сонця, а тому обличчя видається схожим на саму землю. Біля ярма погейкує на воли босоногий хлопчисько в латаній сорочці».

* * *

Двері відчинив брат Бастьєна-Лепажа, Еміль. З його опущених очей Марія зрозуміла, що надій на видужання Лепажа немає.

Що ж робити? — схвильовано спитала Марія.

На жаль, він помирає,— відповів брат.

Дозвольте мені востаннє пройти до його майстерні,— просить Марія.

І от вона наодинці з полотнами Басть­єна-Лепажа.

Портрет дівчинки, яка продає квіти... Хлопчикчистильник чобіт... Одинокий перехожий на безлюдній ранковій вуличці... Убогий ландшафт передмістя... Все це Париж Бастьєна-Лепажа. А яка гарна Лотарингія на його полотнах! Він відкрив для Франції свою Лотарингію.

1 жовтня 1884 року Башкирцева робить у щоденнику такий запис: «Він іде від нас і дуже страждає. Коли буваєш там, біля нього, ніби відриваєшся від землі; від уже перебуває десь вище за нас. Бувають дні, коли і я почуваю себе так само. Бачиш людей, вони говорять із тобою, відповідаєш їм, але вже не відчуваєш себе на земліякась спокійна, безболісна байдужість, ніби марення в опіумі... Так, він помирає. Я йду туди тільки за звичкою... Він особливо не відчуває моєї присутності: я не володію даром оживляти його очі. Йому приємно бачити менеі все. Так. Він помирає, і мені все це вже байдуже... Взагалі, все скінчено. 1885 року мене поховають».

Але не стане її раніше. Вона не доживе до свого двадцятичотириріччя одинадцять днів. Останні слова, які вона промовить у день смерті 31 жовтня 1884 року, будуть такими: «Мені так хочеться гавронських вишень і яблук...» А перед очима її ж полотна: «Вечір в Гавронцях», «Мітинг», «Портрет натурщиці», «Жан і Жак», «Портрет невідомої», «Горе», «Молода жінка з букетом бузку», «Дівчинка з парасолькою», «У студії Жюльєна»...

Жалобна процесія на кілька хвилин зупиняється біля будинку Бастьєна-Лепажа. Його, зовсім знесиленого, брат підносить до вікна. «Маріє, незабаром зустрінемося»,— спраглими губами шепоче він.

Поховають її на кладовищі Пассі в улюбленому Парижі.

Через кілька місяців після її смерті в пресі зявляться такі рядки: «Благородне створіння, героїня і жертва мистецтва, хай спалахне священний вогонь, що горів у твоєму молодому серці, полумям в інших молодих душах! Твоя заслуга не лише в зримих виявах твого генія, який тільки народжувався, вона в тому нетлінному духовному прикладі, що його ти дала нам: у твоєму зреченні земних радощів, самого життязадля ідеалу».

Таке полотно не соромно показати Бастьєну-Лепажу. Вона вирішує провідати його, бо знає, що він уже кілька місяців зовсім не працює. Але в готелі Жоржа Пті організовано міжнародну виставку, де представлялись пейзажі, портрети й ескізи Лепажа. Його імя на устах усього Парижа. «Він обовязково повинен про це знати! — думає Марія.— Це підніме його настрій».

Фіакр мчить її вечірнім Парижем. Але чому такою довгою здається дорога до Бастьєна Лепажа? Тривожно якось...

 

Відгуки читачів