Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Кочова вчителька

Тетяна Кучер, учитель початкових класів Старокостянтинівського ліцею Хмельницької області. Переможниця конкурсу «Міс Пані Вчителька» у номінації «Міс гуманність»

Дорога редакціє!

Сьогодні отримала Вашу бандероль, приємно здивована Вашою увагою до моєї персони. Щиро дякую за привітання, подарунки, грамоту.

Приємно, коли твоя праця оцінена, коли про тебе пам’ятають.

Ваш журнал ми читаємо всім колективом, ділимося враженнями, обговорюємо статті. Хочу подякувати за журнал, за Вашу працю. Читаючи ваш журнал, і відпочиваєш, і дізнаєшся багато нового, і професійно зростаєш, і певною мірою відчуваєш, наскільки корисна, важлива й потрібна твоя праця. (Бо в житті бувають дні, коли думаєш: «Чого я не обрала іншої професії — спокійнішої?») А я, у свою чергу, ще й зрозуміла, що насправді життя — це не лише одна школа… А деколи настільки закручуєшся в шкільному вирі, що забуваєш про свою сім’ю, дітей, і вже часом починає гризти совість, що все-таки не завжди приділяла достатньої уваги саме власним дітям. А час не повернеш назад…


Кочова вчителька

Тетяна Кучер, учитель початкових класів Старокостянтинівського ліцею Хмельницької області. Переможниця конкурсу «Міс Пані Вчителька» у номінації «Міс гуманність»

Дорога редакціє!

Сьогодні отримала Вашу бандероль, приємно здивована Вашою увагою до моєї персони. Щиро дякую за привітання, подарунки, грамоту.

Приємно, коли твоя праця оцінена, коли про тебе пам’ятають.

Ваш журнал ми читаємо всім колективом, ділимося враженнями, обговорюємо статті. Хочу подякувати за журнал, за Вашу працю. Читаючи ваш журнал, і відпочиваєш, і дізнаєшся багато нового, і професійно зростаєш, і певною мірою відчуваєш, наскільки корисна, важлива й потрібна твоя праця. (Бо в житті бувають дні, коли думаєш: «Чого я не обрала іншої професії — спокійнішої?») А я, у свою чергу, ще й зрозуміла, що насправді життя — це не лише одна школа… А деколи настільки закручуєшся в шкільному вирі, що забуваєш про свою сім’ю, дітей, і вже часом починає гризти совість, що все-таки не завжди приділяла достатньої уваги саме власним дітям. А час не повернеш назад…

Пропоную Вашій увазі своє оповідання «Кочова вчителька».

…І знову поїздка… Стукіт коліс… Знову заглядають вогники у вікно поїзда… Як часто доводилося мені зустрічатися з такими нічними вогниками. Майже з того часу, як почалася моя педагогічна кар’єра. Зразу ж після закінчення педінституту поїздка до нового місця проживання і заодно до місця служби чоловіка…

Починали працювати з першого класу. Не судилося мені довчити до четвертого, бо звільнилась за власним бажанням, у зв’язку з переїздом до нового місця служби чоловіка… Там знову нова школа… І знову переїзд… І знову стукіт коліс… Зупинила мене ненадовго доля лише на Львівщині, і там я випустила своїх перших ластів’ят…

…Тепер везе мене поїзд на випускний вечір. Їду до своїх діточок. Все-таки змилостивилась доля, і я зуміла довести їх від першого до четвертого класу. Для декого це звичайне життя і звичайна робота. А я завжди думала: «Які щасливі люди, коли працюють на одному місці, знаходять собі друзів, повагу в колективах». Звичайно, кожен слово «щастя» розуміє по-своєму. А я мріяла про те, щоб бути з дітками до випуску з початкової школи. Вчити їх усі чотири роки. Спостерігати за тим, як вони з кожним роком дорослішають. Віддавати їм свої знання, радіти їхнім успіхам. Та час збіг. Швидко пробігло десять років життя на Львівщині, а разом з тим проминули й найкращі роки життя — молодість…

…Знову переїзд. Знайомий стукіт несе у рідне місто Старокостянтинів. Але рідне місто зустріло непривітно. Куди не закидало мене життя — знаходила роботу. А тут, куди найбільше рвалась душа, — рік без улюбленої роботи… Дякую своїм колишнім колегам та учням — розраджували листами, телеграмами, дзвінками. Саме вони, разом з моїми рідними і моєю сім’єю, допомогли пережити рік. Далі життя пішло своєю чергою. Знову мрія здійснилася. Я працюю в школі. Прилітають маленькі пташенята до першого класу. Знову я живу не даремно. Зранку мене чекають діти. І почалися нові турботи, звичайне шкільне життя з його буднями і святами…

…Тишу перервав домашній телефон. Міжміський дзвінок… Це мої учні, тепер уже випускники. Запрошують на своє свято. І думками вже летіла до них, хотілося побачити діток. Уже й розхвилювалася. Чи впізнаю? Вони тепер уже дорослі.

…І от поїзд підвозить мене до міста, де провела четверту частину прожитого життя. А чи справді мене там чекають?

Побоювання були даремні. Мене справді чекали. Я відчула радість зустрічі, побачила справжніх красенів і красунь, ніби наречених у випускних сукнях, ніби лебедів, які відлітають у доросле життя. І прозвучали тоді слова: «А ви летіть собі, летіть, та тільки білих крилець не ламайте».

Промайнув час, діти обрали свою дорогу в житті, але та зустріч надихнула мене на творчу працю, додала енергії, сили працювати далі, жити. А слова моєї колеги і зараз лунають у важкі хвилини: «Це справжнє щастя, коли через декілька років тебе чекають, вітають і радіють зустрічі з тобою». Але що таке щастя — кожен розуміє по-своєму…

 

Відгуки читачів