Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Українка: риси до портрета

Антоніна Кікоть

Від редактора: Ми часто запитуємо себе: «Ну чому керую сімейним бюджетом я, а не чоловік?», часто розмовляємо з подругами про те, що «справжніх чоловіків» залишилось дуже мало. Більшість із жінок дійсно прагнуть головувати в родині.  Можна по-різному ставитися до цього, та все одно цікаво: чому це так. А можливо, витоки формування рис характеру українських жінок треба шукати в історії? З цим запитанням ми звернулись до кандидата педагогічних наук Антоніни Кікоть, яка давно веде наукові розвідки в цьому напрямі.


Українка: риси до портрета

Антоніна Кікоть

Від редактора: Ми часто запитуємо себе: «Ну чому керую сімейним бюджетом я, а не чоловік?», часто розмовляємо з подругами про те, що «справжніх чоловіків» залишилось дуже мало. Більшість із жінок дійсно прагнуть головувати в родині.  Можна по-різному ставитися до цього, та все одно цікаво: чому це так. А можливо, витоки формування рис характеру українських жінок треба шукати в історії? З цим запитанням ми звернулись до кандидата педагогічних наук Антоніни Кікоть, яка давно веде наукові розвідки в цьому напрямі.

Щоб зрозуміти характер українки, треба, по-перше, звернутись до українського фольклору, а по-друге — до народних обрядів, звичаїв чи ритуалів. Тим більше, що це той самий унікальний культурний шар, у якому можна знайти не тільки свідчення про землеробство, красу природи та високі почуття, а й про  шляхетні вчинки, сильних жінок, які в змозі навести лад не лише в хаті, але й у суспільстві.

Хто в селі голова?

Згадаймо слова «Веснянки»:

Ой весна-красна попід лісом ішла,

Попід лісом ішла, фартушком трясла.

Фартушком трясла, всім тепло несла.

Малим діточкам — грати,

Зрослим дівонькам — ткати,

Зрослим парубкам поле орати,

Старим бабулям раду радити,

Старим дідулям плоти городити.

Виявляється, колись саме старі й досвідчені жінки тримали раду (раду радили), а отже, керували життям громади, у той час як чоловікам похилого віку залишалося городити плоти, тобто плисти за течією! Отже, на відміну від патріархальних систем в інших країнах, де останнє слово завжди залишалося за чоловіком, в українській родині це право належало найстаршій жінці.

Ще більше подиву в мене викликало існування спеціального «жіночого свята», яке досить своєрідно відзначалося 24 лютого. Цього дня жінки веселилися в шинку. Це називалося «замочувати корів, щоб були привітними». Вчені-культурологи припускають, що жінки випивали, щоб відстояти свою незалежність у патріархальному суспільстві. Повертаючись додому трохи спянілі, жінки били своїх чоловіків (хоча б і не дуже сильно, тільки для підтримання традиції), щоб вони були ніжними зі своїми дружинами. Діставалося і волам, щоб ті слухалися свого хазяїна. В Україні (на відміну від Росії) не існувало стереотипу «питущого чоловіка», який у стані алкогольного спяніння бє свою дружину. Навпаки, український чоловік, повертаючись додому з шинку, «опускав чуба», тому що знав, що за цього чуба його тягатиме дружина, яка чекала «на воротях у червоних чоботях».

Сильними, красивими й розбишакуватими були наші пращури по материнській лінії. Дізнаючись про них, ми краще розуміємо себе.

Ой пила, пила, чепця загубила,

Прийшла додому, ще й мужа била.

Ой била, била, вигнала з хати:

Ой іди, мужу, чепця пошукати!

Унікальним за формою виконання та символікою є обряд «волочіння колодки». Законодавицями колодок були жінки. Коли в селі народжувалася позашлюбна дитина, жінки йшли до батька цієї дитини, витягали його з хати, незважаючи на опір, клали йому на руки загорнуту в пелюшки колодку і вели через все село до хати дівчини-покритки. Тут йому до ноги привязували ще одну колодку і примушували вклонитися знедоленій дівчині та поцілувати дитину. Чоловік не мав права знімати колодку до наступного дня, зробивши перед цим гарний подарунок дитині. Обряд «волочіння колодки» був поширений по всій території України аж до середини ХІХ століття. Він не мав аналогів серед інших народів. Навпаки, в багатьох народів, наприклад кавказьких національностей, дівчина, яка народила поза шлюбом, накликала незмиваний сором не лише на себе, але й на увесь свій рід. Її закидали камінням, часто до смерті. А факт покарання батька позашлюбної дитини пояснюється саме головуючою позицією українських жінок.

Заміж? Піду, але у понеділок я вихідна!

Перш ніж дати згоду на шлюб, дівчина питала свого нареченого: «Ти дозволяєш мені понеділкуватиЯкщо наречений не погоджувався, дівчина мала цілковите право піднести йому гарбуза, тобто відмовити, незважаючи навіть на батьківське благословення. Якщо ж наречений погоджувався, але надалі не виконував своєї обіцянки, дружина мала право скасувати шлюб (і такі факти відомі). ­Зазначимо, що така поведінка була немислимою в той час для жінок Росії, Європи, не кажучи вже про східні країни.

Що означала така угода? Раз на тиждень, а саме в понеділок, молода дружина мала право піти з хати на цілий день, ні в кого не питаючи дозволу. Хатні турботи в цей час перекладалися на плечі чоловіка, тож понеділок був для нього ледь не найтяжчим днем. З тих часів і кажуть: «Понеділок — день важкий».

Цей звичай був украй необхідним для молодих жінок. Він помякшував перехід від дівоцтва до подружнього життя. По понеділках молоді жінки збиралися разом, відпочивали, ділилися одна з одною секретами, особливо у сфері інтимного життя, веселилися. Тут їх не могли потурбувати ні чоловіки, ні свекрухи, тому що обрядове право суворо забороняло робити це.

Отже, обряди «піднесення гарбуза», «заслання сватів», «понеділкування» і право жінки розірвати шлюбні стосунки демонструють рівноправність між чоловіком і дружиною, що ще раз підкреслює високий соціальний статус жінки в українському суспільстві.

Сексуальність — національна риса українки

Цікавими були обряди збирання трав. Найкращими травами вважалися ті, які збирали до сходу сонця, коли ще не випала роса. Жінки йшли у віддалені місця, де «не чути співу півня та собачого гавкання», роздягалися догола, читали спеціальні молитви й лише після цього бралися до роботи. Листя і коріння рвали не голими руками, а через полотно. Перед тим як зірвати траву, промовляли: «Стань на допомогу нам». Найкращі трави збирали на свята Симона Зилоти — 23 травня — та Івана Купала — 6 червня.

У кожному українському селі була копанка — своєрідний басейн, який раз на рік потрібно було чистити. Жінки визначали день. Найчастіше це відбувалося на свято Петра — 12 липня. З піснями приходили до копанки, розпалювали багаття і, взявшись за руки, обходили навколо нього по ходу сонця. Одна з жінок раптом викрикувала: «У-ух!» — і всі кидалися у воду, обливалися й починали чистити копанку. На допомогу приходили чоловіки, які виконували найважчу роботу. Впоравшись із роботою, жінки перевдягалися в сухий одяг. Перевдягання супроводжувалося ритуальною грою-боротьбою з чоловіками.

Цей обряд (ігри з чоловіками у воді та в момент перевдягання) торкається теми жіночої сексуальності. Загальновідомо, що в патріархальній культурі будь-які прояви жіночої сексуальності суворо придушувалися. Жінка служила лише предметом задоволення чоловічої пристрасті. У цьому обряді й особливо в наступному — «гнати шуліку» — жіноча сексуальність не лише не придушувалася, але й активно презентувалася. Жінки, таємно від чоловіків, збиралися в саду за обрядовою трапезою. Потім вони знімали із себе весь одяг і голими бігали між деревами, викрикуючи: «Га-га-гаЦе означало, що вони гонять «до Бога шуліку, щоб птах передав їх прохання подовжити строк інтимного життя».

Чом свекруха лиха, а солдатка не без гріха?

Важливим в українській традиційній культурі є образ бабусі, яка була не просто бабкою-повитухою, але й жрицею, яка вводила новонародженого в члени роду. Часто така старша, досвідчена жінка керувалабабила») усім селом. Вона приймала новонароджених, піклувалася про жінку після пологів, давала їй необхідні поради. Після народження дитини бабуся загортала дитину: дівчинку — в чоловічі штани, а хлопчика — в жіночу спідницю. (Можливо, тому українки мають такий сильний характер.)

Вона не призначала плати за свою роботу, вдячні батьки самі робили їй подарунки. Звичаєм було відвідувати бабусю щоразу на свято Богородиці та пригощати її. Українці ніколи не забували своїх бабусь — жінок, дотик рук яких був першим відчуттям у їхньому житті, і ставились до них з особливою повагою.

На відміну від матері й бабусі, образ свекрухи, з її правом головувати в сімї, втілює злу силу. Українська дівчина, одружившись, переходила жити в дім чоловіка, де повновладною господинею була свекруха. Їй підкорялися сини, а чоловік був типовим підкаблучником. Про стосунки свекрухи та невістки складено безліч пісень, небилиць і приказок. Наприклад: «Свекруха — не рідна кров, змією на серце ляже, всю кров висмокче». Образ злої свекрухи ілюструє цікавий факт, що жінки похилого віку стають контролерами тієї дискримінаційної політики, від якої самі ж потерпали в молоді роки.

Образ веселої солдатки вирізняється яскравою сексуальністю. Йдеться про час, коли в армії служили 25 років, і якщо чоловік встигав одружитися, то його дружина ставала солдаткою на цей термін. Зрозуміло, що вона не могла знову вийти заміж, і її порожній дім ставав своєрідним молодіжним клубом, а сама солдатка — його директором. Тут молодь збиралася на вечорниці (вечірні посиденьки) й досвітки (нічні посиденьки, до сходу сонця). Під час ігор, співу, нескладної роботи молоді люди краще пізнавали одне одного, тут же завязувалися перші любовні романи.

Солдатка «регулювала» поведінку молоді в один із найскладніших моментів життя — вибору майбутнього супутника життя, стежила за дотриманням норм су­спільної моралі, але робила це у святковій атмосфері, яку сама ж і створювала. До неї зверталися за порадою не лише юнаки й дівчата, але і їхні батьки, тому що від солдатки багато в чому залежало благополуччя майбутнього сімейного життя. Солдатка була повіреною дівочих таємниць і юнацьких сподівань і користувалася серед них неабияким автритетом, бо вона, зазвичай, мала веселий і легкий характер, почуття гумору, комунікативні здібності, яскраву уяву. Слід відзначити, що громада дивилася крізь пальці на сексуальні пригоди самої солдатки, якщо, звичайно, вона дотримувалася правил пристойності, тобто якщо її романи не закінчувалися народженням байстрюка.

Сексуальною активністю в українській традиційній культурі наділені також жінки, повязані з незрозумілим і містичним. Тут ми переходимо до ще одного типового образу українки, яка має реальну владу і магічну силу,— образу відьми. Пристрасть до сильної статі робить її особливо небезпечною для чоловіків, оскільки «хто раз її побачить, до смерті закохається». Українська відьма — зовсім не стара й потворна, це жінка зі ­своєрідною жіночою привабливістю. Українці ніколи не відчували сліпого жаху до неї. Навпаки, часто в безвихідних ситуаціях зверталися до неї по допомогу. В Україні чаклунство сприймалося як буденний прояв неординарних здібностей. При цьому жінки, наділені магічними здібностями, могли використовувати їх, як кажуть, у міру своєї розбещеності — як на зло, так і на добро.

Жінка-охоронець!

Українські дівчата самостійно обирали собі чоловіків. Відомі випадки, коли дівчина засилала сватів до юнака, який їй подобався. Чоловіки свято вірили в символічне «коло-оберіг», яке тримала жінка над чоловіком, кохаючи його. Тому в українському шлюбному контракті віталася жіноча ініціатива. Навіть більше, можливість виконувати роль годувальника і захисника безпосередньо залежала від наявності цього кола. Власне, жінка захищала чоловіка.

Сакральний жіночий образ, який також є центральним національним символом українського відродження,— образ Берегині. Давній символ Берегині повязаний з образом жінки, яка оберігає сімю, рід, народ. Її зображали з піднесеними вгору руками — символічним жестом охорони та благословення.

Козаки вірили, що лише материнське благословення зможе захистити їх у кривавій сечі. Більше, ніж втратити зброю, вони боялися загубити ладанку, надіту турботливою материнською рукою.

Ставлення до дітей виражалося в одному слові — самовідданість. В одній з козацьких балад розповідається про закоханого козака. Жорстока кохана вимагала подарувати їй серце матері козака як доказ його любові. Козак, втративши розум від кохання, убив свою матір, вирізав у неї серце, але дорогою до коханої впав, і материнське серце запитало його: «Не забився, синку

Українська жінка завжди втілювала не лише затишок домашнього вогнища, але й збереження духовних цінностей. Усе, що оживляло дім, виготовлялося жіночими руками й мало не лише практичне, але й символічно-оберегове значення. На давніх зображеннях Берегині піднесені вгору руки закінчуються кінськими головами або вона сама зображається серед вершників, що підкреслює не пасивну, а активну позицію жінки в українському суспільстві. Берегиня символізувала охоронну силу й захищала від небезпеки не лише родину, але й увесь народ.

Як бачимо, навіть у далекому минулому стан української жінки в суспільстві відрізнявся від типової практики суворого підкорення чоловіку. Навіть більше, її вирізняла схильність головувати, й не лише в сімї. Саме жінка як берегиня і вчителька рідної мови, традицій і культури в цілому окреслює символічні кордони нації.  Тобто опора народу і відповідальність за його соціальне благополуччя, як не крути, а все одно на нас із вами — красиве, мудре, сильне й щире українське жіноцтво!

 

Відгуки читачів