Капелюшок

с. Саханське, Ширяєвський р-н, Одеська обл.

Буває, учинки, жести залишаються в пам’яті на все життя. Так, це було давно, понад сорок років тому.

Звичайна сільська школа. Чутки… Як швидко вони розповзаються, навіть не розповзаються, а розлітаються. У школі — новина. А то! Десятий клас їде до Москви, на екскурсію. Не куди-небудь, а до Москви. «Дорогая моя столица, золотая моя Москва»,— співали дівчатка, зібравшись у класі.

Почали обговорювати майбутню поїздку: що вдягти, щоб виглядати не дуже провінційно, по-сільськи.

— А грошей скільки брати? — спитала Валентина, найсучасніша дівчина. Роки ж надворі — 60-ті. А у Валентини чи то брекети, чи то пластинки, що рівняють зуби. Та й одяг Валечки кращий, ніж у решти дівчат. Але ж як одягтися? Ця думка недовго цікавила дівчат. Усі вирішили: що є, в тому й поїдуть. Одяг тоді особливого значення не мав.

І ось нарешті настав день від’їзду. На станцію приїхали на звичайній бортовій машині, з вітерцем, весело…

На пероні стихли, буквально прилипли до маленької юної вчительки Жанни Іллівни. А вона, як дівчинка, невисокого зросту, великі карі очі сповнені якоїсь особливої доброти. Є такі очі, що випромінюють сонце. А носик увесь у ластовинні, ніби сама весна на ньому вмостилася. Волосся сплетене в товсту вогняно-руду косу.

Утім… чомусь вірили їй ці майже дорослі дівчатка з 10-А! Адже батьки довірили їй своїх дітей. Жаннонька Іллівна — най, най… З нею — як за кам’яною стіною, нічого не страшно.

Ось і потяг Одеса — Москва. Вбігли у вагон (на станції зупинка лише дві хвилини), розмістилися.. Задоволені… Адже дехто ще й потяга ніколи не бачив.

Жанна Іллівна обійшла всіх: чи добре влаштувалися. Потім вечеряли разом, що батьки зібрали. Як смачно і весело! І ось тут дівчатка помітили, як їхня вчителька своїми інтелігентними пальчиками гарно чистила яйце, а як пила чай! Навіть серветка в її руках була схожа на білого лебедя. Дівчатка намагалися в усьому наслідувати свою вчительку. І одна думка не полишала їх: як навчитися так само гарно ходити, розмовляти, їсти, посміхатися, іноді посміхатися лише очима? Усе ніби звичайне… Як усі… Та ні ж бо! Виявляється, навчитися вишукано вдягатися (навіть за невеликих доходів), гарно ходити, навіть їсти, тримати склянку або чашку з чаєм чи кавою, пити — це також мистецтво!

І навчитися цього слід обов’язково. Це був мовчазний взірець, гідний наслідування. Про те, що ми обожнюємо свою вчительку, навіть мови немає. Але тоді це відбувалося швидше несвідомо. Просто розуміння приходить значно пізніше. Переоцінка цінностей — не пусті слова.

А от і Москва… Як же тут не розгубитися?! З широко розплющеними очима дивилися на все: вулиці, автомобілі, архітектуру, людей… Усе незвичайне, все в безперервному русі. Вперше в метро — ніби в казці!

— Мені б таку драбину на горище,— сказала Ольга, показавши на ескалатор. Усі засміялися. Дійсно, все нове й цікаве. Адже в селі нічого подібного немає. Приїхали на три дні, і хочеться побачити все! Цілий день бігали: «Російський музей», «Третьяковська галерея», Мавзолей, Красна площа…

Увечері втомлені, але щасливі повертались на турбазу. Останнього дня Жанна Іллівна повела всіх до ЦУМу. Купляли, що кому треба. А ось відділ капелюшків. Боже! Справжні капелюшки! Як на баринях у кіно. Дівчатка вибирають, підбігаючи то до дзеркала, то до Жанни Іллівни.

— А мені гарно?

— А яку краще?

— А ця пасує до пальто?

Бігають залою капелюшки, радіють, світяться від щастя оченятка. Жанна Іллівна радить, допомагає підібрати. Дівчатка розчервонілись, біжать до каси, платять гроші й не упаковують у коробку, ні — одягають, гордовито дивляться на себе і милуються. Мовляв, от ми які, зовсім ніби й не сільські.

І раптом, повернувшись до виходу, Жанна Іллівна побачила Марійку. Вона стояла і своїми величезними чорними очима дивилася на все, що відбувалося. Розумна вчителька прочитала в цих очах: «Я теж хочу капелюшок, але в мене немає можливості придбати таку розкіш».

Щось заскніло в душі вчительки. Вона підійшла до Марійки та сказала:

— Ось ти де?! А я саме тебе шукаю. Я знайшла тобі чудовий капелюшок.

Підвела дівчинку до прилавка і вибрала, природно, на свій смак, капелюшок, одягла на Марійчині кучерики та сказала:

— Як тобі гарно! Ти як королева! Це тобі подарунок.

А сама подумала: «Я обійдуся. Куплю собі іншим разом».

Марійка не одягала капелюшка, а несла його в коробці, упакованій і перев’язаній стрічкою, як найбільшу цінність, аж до вокзалу.

А коли потяг, стукаючи колесами, поспішав на Україну й усі спали, стомившись від вражень і біганини, Марійка погладила коробку і заплакала…

Проминули роки… Багато років, понад сорок, і доросла жінка, уже прабабуся, розповіла мені про найдорожчий подарунок у житті — капелюшок.