Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Незаміжня

Вирок чи характеристика?

Вікторія Садкіна

Мы можем пережить большое горе,

Мы можем задыхаться от тоски,

Тонуть и выплывать. Но в этом море

Всегда должны остаться островки.

Ложась в кровать, нам нужно перед сном

Знать, что назавтра просыпаться стоит,

Что счастье, пусть хоть самое простое,

Пусть тихое, придет к нам завтра днем.

К. Симонов

«Неодружена». Ця фраза звучить як вирок. Можливо, завзяті феміністки й пишаються цієї фразою, але, мабуть, для більшості жінок вона болюча і вкрай неприємна. Чому в школах так багато незаміжніх? Це не лише велика проблема окремої особистості, але і фактор, що впливає на систему освіти загалом.


Незаміжня

Вирок чи характеристика?

Вікторія Садкіна

Мы можем пережить большое горе,

Мы можем задыхаться от тоски,

Тонуть и выплывать. Но в этом море

Всегда должны остаться островки.

Ложась в кровать, нам нужно перед сном

Знать, что назавтра просыпаться стоит,

Что счастье, пусть хоть самое простое,

Пусть тихое, придет к нам завтра днем.

К. Симонов

«Неодружена». Ця фраза звучить як вирок. Можливо, завзяті феміністки й пишаються цієї фразою, але, мабуть, для більшості жінок вона болюча і вкрай неприємна. Чому в школах так багато незаміжніх? Це не лише велика проблема окремої особистості, але і фактор, що впливає на систему освіти загалом.

Якось, памятаю, було в мене класне керівництво у восьмому класі й двічі на тиждень день починався і завершувався сльозами моїх дівчаток. У ці дні за розкладом була фізкультура. Валентина, жінка середнього віку, нічим не відрізнялась від інших колег-учителів, але варто було їй почати урок фізкультури, і вона перетворювалася на мегеру. Так знущалася з дівчат, що ті відповідали їй тихою ненавистю, що подеколи переходила у відкрите непідкорення. Я не виправдовую учениць, але переважна частина прискіпувань була явно незаслуженою.

Якось я запитала у своїх колег: «Звідки так багато злостивості й нетерпимості?» — і одержала відповідь: «Та вона ж стара діва

Я вважала (і продовжую вважати), що вчитель, в якого немає своїх дітей, не розуміє й чужих. І не слід плутати суворість і нетерпимість, адже діти чітко розрізняють їх. Суворість вони поважають, а на злість і нетерпимість відповідають тим самим. Толерантність і людяність у ставленні до дітей — не в усіх вроджена риса, більшість її все-таки виробляють упродовж життя.

Інший приклад. Інеса — учитель історії. У неї двоє хлопців. Старший з усіх предметів навчався добре, а молодшому Левкові зовсім не давалася математика. Він не міг запамятати таблицю множення, зате за день міг написати цілий зошит незвичайних фантастичних оповідань, якими зачитувалася вся школа. Математичка Людмила Іванівна ніколи не питала Левка на уроці, а просто мовчки ставила йому «четвірки» (за пятибальною системою). У Людмили Іванівни діти були вже дорослі, і вона добре памятала, що таке школа, не лише з позиції вчителя, але і з позиції мами двох хлопців. А Інеса завжди говорила своїм молодим і надмірно принциповим колегам: «Дівчата, та це ж діти, будьте добрішими».

Зінаїда Дмитрівна завжди була для нас, молодих учителів, взірцем для наслідування: підтягнута, зі смаком вдягнена, з бездоганною зачіскою та манікюром. Її мова була ідеально правильною, як і належить учителю словесності. Вона ніколи не опускалася до обговорення чи засудження кого-небудь, з усіма — і з колегами, і з учнями — була рівна і стримана. Зінаїда Дмитрівна пишалася тим, що іноді учні підвозили її до школи, раділа квітам і невеликим знакам уваги під час шкільних свят. Наприкінці літа вона запросила нас на свій день народження й оголосила, що збирається йти на пенсію. Незважаючи на суєту перед новим навчальним роком на бучному банкеті зібралися всі вчителі школи, на адресу винуватиці торжества лунало безліч гарних і щирих слів. Директор, з притаманним цій професії красномовством, довго й урочисто дякував ювілярці: «Усе життя присвятити школівиховати стільки гідних учнівз усіх кінців нашої безкрайньої Батьківщини вітальні телеграми й листи…» Справді, все життя присвятила школі. Сімї і дітей у Зінаїди Дмитрівни не було, вона ніколи не була одружена й ділила скромну квартирку зі своєю старшою сестрою. Минуло трохи більше місяця, і школа запросила її на святкування Дня учителя. Вона прийшла, і всі звернули увагу на те, що з нею щось сталося: Зінаїда Дмитрівна потьмяніла і змарніла. Раніше вона ніколи не скаржилася на здоровя, а зараз тільки й розмов що про болячки. Минуло півроку, наближалося Восьме березня. За традицією, школа завжди запрошувала на святковий вечір учителів-пенсіонерів. Напередодні почали телефонувати запрошеним. Слухавку взяла сестра Зінаїди Дмитрівни: «А Зінулю нещодавно поховали, вона дуже хворіла останні півроку, з дому практично не виходила, так схудлаВона дуже ображалася, що учні не відвідують їїА тут почали рубати дерева на нашій вулиці, кажуть, що вони такі старі, трухляві і становлять загрозу. Зінуля дуже переживала, і в неї не витримало серце…»

Памятаю ці дерева — височенні старі тополі, з потужними стовбурами, з дуплами, в яких міг сховатися цілий виводок хлопчаків. Вони своїм крислатим гіллям ховали вулицю від сонячного світла. У травні засипали все навколо тополиним пухом, який викликав суцільну алергію, а хлопчаки, незважаючи на заборону, палили його…. Тополя — то була остання ниточка, що звязувала з минулим життям, з усталеним порядком, що вже і так був порушений тихим і ненависним пенсійним життям. Її вбила самотність: вона почувалася вирваною зі звичного плину життя і нікому не потрібною. Не було школи — не було життя.

Яка страшна ця фраза: «Все життя присвятити лише школі…» Ось тоді до мене вперше дійшло її справжнє єзуїтське значення. Школа — це лише робота, а не те місце, якому слід присвятити все життя. Вдячність учнів — це приємно, але мине рік, два, двадцять, і, можливо, вдячні учні не згадають навіть вашого імені, і це, як не дивно, нормально. Люба Зінаїдо Дмитрівно, життя не стоїть на місці, і вимагати вічного шанування ми не маємо права. Врешті-решт, школа для учнів — це лише десять років життя (з яких ми три-чотири чи пять років викладали свій предмет, який, до речі, також не єдиний у шкільній програмі), а потім будуть інші вчителі, які також напучуватимуть і навчатимуть розуму.

Школа — це лише робота, крім якої потрібно мати за душею щось набагато важливіше — сімю і дітей. Власних дітей, а не тих, хто приходить двічі на тиждень на сорок пять хвилин одержувати (чи пропускати повз вуха) інформацію.

Це абсолютно нормально — любити свою роботу, але ставитися до цього явища слід украй адекватно. Звичайно ж, учитель нічого не вимагає через надзвичайну скромність, але в глибині душі, поклавши руку на серце, подеколи спливає в думці ображене: «НевдячніАбсолютно нормально любити своїх учнів, бути уважним до них і добрим, але очікувати від них горезвісної склянки води біля ліжка хворого вчителя

«Незаміжня!» — ця фраза, що безумно тішить серце середньостатистичного директора середньостатистичної школи. Це означає, що вчителька не братиме лікарняного з догляду за дитиною; що, сама хвора, ховаючи носовичка до кишені, вона проводитиме уроки до останнього, лише через те, що їй ніяково брати лікарняний. Це означає, що на неї можна навісити всі мислимі й немислимі громадські обовязки (збирання коштів за марки, профспілковий комітет, написання сценаріїв для всіх заходів, роботу шкільного музею тощо). Це означає, що їй можна дати класне керівництво і вимагати від неї цілодобової роботи й опікування тридцяти шибеників. У відповідь на несміливі зітхання і заперечення вона почує незмінне: «Ви не одружені, куди вам поспішати

Чому так багато вчителів не одружені? «Багато» в нашому контексті — це поняття не математичне. Враховуючи особливості нашого менталітету, років десять-двадцять тому (зараз усе по-іншому) вважалося, що якщо дівчина у двадцять років не побралася, то слід замислитися, чи немає в неї якоїсь вади? Тому переважна частина майбутніх учителів прагнула взяти шлюб до урочистого моменту «потрапляння» до школи. І в цьому криється велика правда життя.

Коли я навчалася на пятому курсі університету, із вісімнадцяти студентів нашої групи семеро дівчат були вагітними. Скільки в нас було спільних інтересів, які стосувалися не лише навчання! Ми, як качки, перекочувалися з аудиторії в ауди­то­рію, підтримуючи себе за те місце, яке колись було талією, і викладачі лише крякали, побачивши нашу круглу зграйку. На четвертому курсі стався масовий вихід студенток заміж, у результаті чого більшість була готова прийняти школу у всеозброєнні, маючи сімю та крихітку-дитинку. Мабуть, це сталося на автопілоті, який був увімкнений інтуїцією жіночого начала: студентки брали шлюб, щоб мати опору, плече, спину, за яку можна сховатися в бурхливому океані майбутніх життєвих проблем. Насмілюся припустити, що студентки підсвідомо ­розуміли: в школі «ловити» особливо нема чого й немає кого.

Отже, якщо ви не вийшли заміж під час навчання, то що залишається? Робота! Оце майже нульовий варіант. Чоловік у школі — це такий рідкісний екземпляр, що його потрібно занести до Червоної книги для збереження виду. Вид «учителюс чоловікус» має кілька характерних рис: невибагливий (згоден на невисоку зарплатню), скромний, має дружину, яка ретельно контролює пересування в усіх напрямках, а також думки, потреби й бажання, апетит, колір костюма тощо.

Іноді «учителюс чоловікос» розштовхує представниць слабкої статі, кощавим плечиком робить карєру і стає директором. З підвищенням соціального статусу може зусиллям волі звільнитися від впливу колишньої дружини, але майже відразу ж переходить під покровительство нової. При цьому статус нічийності (неодруженості) зводиться в часі до жорсткого мінімуму. Нехай пробачать мене чоловіки, які читають цю статтю, але цей опус створюється лише з любові до вас і правди життя.

Поєднання понять «школа» і «неодружена» може мати й несподіване продовження. Хоча, можливо, тут немає ніякої несподіванки. Немає неодружених чоловіків у школі, немає! Жіноча душа не камінь, скільки не люби чужих дітей, все одно хочеться чогось більшого.

Ірина викладала російську і зарубіжну, була іскриста, дотепна, у неї не можна було не закохатися. На той час Ірина розлучилася з чоловіком і жила з маленькою дочкою. Вона товаришувала з випускним класом, який, абсолютно не замислюючись про наслідки, вважав її квартиру продовженням ліцейського кабінету. Учні могли ввалитися до неї великою компанією або просочитися по одному на третій поверх і завжди отримували розуміння і чашку чаю. Тільки от Дмитровін завжди якось дуже по-особливому дивився на неї. Це був погляд чоловіка, і Ірина майже завжди опускала очі, не витримуючи його пронизливого й палкого погляду. Відлунали фанфари випускного вечора, і незабаром Дмитро поїхав навчатися у військове училище. Почалося листування, а на папері набагато простіше говорити про свої почуття. Йому потрібна була підтримка, їй — надіяІ от одного разу в передпокої квартири на третьому поверсі пролунав довгий і вимогливий дзвінок. У відчинені двері, віючи морозом і новою шкіряною портупеєю, ввалився Дмитро, який подорослішав і змужнів, з валізою і замерзлою трояндою у руці. Досі не зрозуміло, де можна було в середині 90-х, у маленькому провінційному місті лютої зими дістати троянду. До речі, троянда відтанула і ще довго стояла у вазі, а Дмитро не пішов до батьків, а залишився в Ірини. У них було десять днів, за які вони встигли побратися (як людині військовій Дмитру на роздуми давалося в рагсі лише два дні). Це були десять днів, які принесли шекспірівські пристрасті сонному містечку: мама Дмитра, яка ридала в кабінеті директора ліцею, колеги, що пліткували за спиною Ірини, колишні однокласники Дмитра, які розділилися на два табори (одні вітали, інші намагалися відмовити)… Але Ірина і Дмитро були неймовірно щасливі всі ці десять днів.

Минуло ще півроку, Ірина чекала Дмитра, а листи приходили все рідше й рідше, з відмовками на зайнятість і суворість служби. Мама Дмитра провела багато часу в училищі, мобілізувавши всі можливості, щоб очорнити Ірину. Курсанти відкрито насміхалися над хлопцем. Улітку Дмитро приїхав у відпустку, жив у батьків, жодного разу не зайшов до Ірини, і восени вони тихо розлучилися. Мабуть, таку історію можуть розповісти в багатьох школах, і добре, якщо це буде історія зі щасливим кінцем.

Отже, «незаміжня» — це вирок чи характеристика? «Незаміжня» — це точно не вирок, це лише тимчасовий проміжний стан між очікуванням і створенням сімї. Головне, щоб було бажання створити сімю, і тоді ця тимчасовість швидко піде в небуття. Сьогодні є багато можливостей: знайомство і листування по інтернету, можна поїхати мандрувати, піти до театру чи на виставку, посидіти в кафе, завести собачку або хобі — головне, не слід робити вигляд, що вас нічого не цікавить. Не слід опускати очі, дивіться на світ широко розплющеним закоханим поглядом і спілкуйтесь, і тоді обовязково вам у відповідь посміхнеться довгоочікуване щастя.

Сімя важлива для всіх людей, а для вчителя, який завжди перебуває в оточенні дітей і під їх прискіпливим поглядом, сімя важлива удвічі більше. Учитель повинен усім своїм виглядом випромінювати гармонію, в якій є місце і роботі, і дітям, і чоловіку, і родинним обовязкам.

Мабуть, якби в Зінаїди Дмитрівни була сімя, вона займалася б онуками, піклувалася про дітей, і санітарні вирубки старих тополь хвилювали б її наостанок. А якби у Валентини були свої діти, вона сказала б: «Інесо, ти права, це ж діти, не варто так сердитися».

Слід прагнути бути щасливою за будь-яких обставин. Краще десять днів невтримного і безмежного щастя Ірини, ніж шістдесят років цнотливої самотності старої діви. Краще пройти через жорстокі випробування, щоб отримати свою, нехай мізерну, часточку кохання, ніж бути холодним стороннім спостерігачем чужих перемог і поразок.

Одружуватися потрібно. Не виходить — розлучатися, знову одружуватися і знову прагнути щастя. Людина повин­на бути щасливою, і багато в чому це відчуття дає родина.

У жовтні в нашій школі дві дівчини вийшли заміж — Наталя, учитель історії, та Вікторія, учитель музики. Часто бачу, як Сергій (раніше він працював у нас учителем фізкультури, а тепер тренер спортивної школи) заходить після роботи за Вікторією і, обережно підтримуючи її за талію, веде вкритими ожеледдю сходами нашого шкільного порога, і вони жваво бесідують. А за ними спостерігають десятки уважних і проникливих дитячих очей. Повірте, ця картина заміняє два­дцять класних годин і загальношкільних заходів з теми «Що таке кохання (сімя, дружба, щастя, турбота)?» Це набагато цінніше — це виховання життям.

 

Відгуки читачів