Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Незвичайне побачення,

або Декілька поглядів на одного чоловіка

Аліна Басова

Один шляхетний, розумний, красивий чоловік запросив мене до себе в гості. Щоб показати, що він найбільше цінує, чим найбільше пишається, що любить над усе. Бо всі зусилля, час та душу вклав саме в це — сенс свого життя.


Незвичайне побачення,

або Декілька поглядів на одного чоловіка

Аліна Басова

Один шляхетний, розумний, красивий чоловік запросив мене до себе в гості. Щоб показати, що він найбільше цінує, чим найбільше пишається, що любить над усе. Бо всі зусилля, час та душу вклав саме в це — сенс свого життя.

Пройшовши скрізь ворота високого, гарного паркану, я повернула на чудову доглянуту зелену алею, свіжопофарбованою доріжкою пройшла повз сучасні тенісні корти, позаду залишились футбольний стадіон (не кожен може похвалитися, що має власний стадіон, та ще й зі штучним покриттям), дві красиві альтанки. Біля великих дубових різьблених дверей центрального входу мене зустрів хазяїн — Віталій Серафимович. Якийсь маленький хлопчик ледве не збив мене з ніг, він швидко підбіг, привітався: «Доброго дня, Віталію Серафимовичу!» — і, по-дорослому, мужньо потиснувши йому руку, помчав далі. Ми привіталися і, мило бесідуючи, пішли розглядати його пенати. Довгим коридором потрапили до великої кімнати — справжнього музею, де зберігаються найкращі шедеври мистецтва усіх стилів і напрямів. Я не перебільшую, дійсно, усіх напрямів. Вишиті картини та надзвичайний батик, скульптури та картини олією, бісерні намиста та акварельні полотна, гризайль та ін. Цієї надзвичайної краси передати словами не можна. Я розумію Віталія Серафимовича, тут справді є чим пишатися, вважаю, що не один колекціонер йому б позаздрив. Але, запросивши галантним жестом пройти далі, він дав зрозуміти, що це ще не вся його гордість. Ми ввійшли до їдальні, великої, але досить затишної, де могли б розміститися чимало гостей, а художньо розписані стіни та зручні меблі створюють дійсно домашній затишок. Повернувши коридором, ми тихенько зазирнули ще до однієї кімнати. Чому тихенько? Тому, що це була спальня. Уявіть: велика кількість маленьких діточок, рочків по сім, солодко сопіли, дивлячись, мабуть, яскравий денний сон. На другому поверсі переді мною відчинилися двері дитячої кімнати, де я почула радісний, дзвінкий дитячий сміх. На великому килимі у сорочках та капцях бавилися діточки, ще декілька в куточку малювали, дівчата біля столу грали в ляльок, а маленький хлопчик в окулярах біля віконця читав казочку.

Ви, мабуть, подумали, що я потрапила в гості до багатого, відомого, щасливого чоловіка? Вгадали, він дійсно багатий, але багатий душею та любовю до дітей. Відомий? Дуже! Його знають усі в місті, багато дітей перебуває в цьому закладі, а щасливий — звісно, бо чи не щастя мати такий дім, здійснити мрію свого життя — побудувати чудову школу. Ви здивовані, що той будинок, про який я вам розповідаю,— школа? Я теж дивувалася, проходячи від класу до класу. Але якщо вам буде легше уявляти великий дім, нехай буде так, бо домом школу називають усі: і Віталій Серафимович, і діти, навіть батьки, які ввечері не можуть вмовити дитину йти до власного будинку. Мандруючи поверхами, вивчаючи цю надзвичайну гімназію, я не могла позбавитися думки: «От гарно, мабуть, бути директором цієї школи, все красиво, ладно, відремонтовано по-європейськи, діти привітні, талановиті, виховані, викладачі творчі, енергійні завзяті». А дізнавшись ближче про Мукачівську гімназію, я зрозуміла, що це все створено руками, талантом і серцем саме Віталія Серафимовича.

Прогулюючись зі мною стінами школи, директор без упину захоплюється своїми учнями та вчителями: хто що гарного зробив, а головне, хто з учителів його цього навчив. Розповідає історії про своїх колишніх випускників, що стали відомими у світі, та не забуває похвалитися першокласниками, які вони кмітливі та скільки, з такою кількістю факультативів, вони встигають. Він любить і памятає кожну цеглинку, в прямому та переносному розумінні, закладену в цій школі. Звертає увагу на красиві відреставровані альтанки, гордо заявляє, що у його школі чи не найкраще футбольне поле в місті, зупиняється на спортивному майданчику, а смугу перешкод ставить за приклад навіть навчальній базі збройних сил, акцентує на власному автономному опаленні та водонапірній башті.

Мукачівська гімназія має два напрямки: гуманітарний та художньо-естетичний. Діти, які навчаються за художньо-естетичним напрямом, вступають до багатьох художніх вузів за співбесідою, бо мають настільки високий рівень з художньо-прикладного мистецтва, що іноді він вищий, ніж у студентів тих самих ВНЗ. У школі введено багато додаткових дисциплін, які вивчаються разом із державним компонентом, є свої майстерні та художні кафедри. Діти навчаються за державний кошт. Але школі сприяють благодійні фонди, міська рада, тому в дітей є можливість вивчати пять разів на тиждень англійську, німецьку, живопис, композицію, кераміку та мати кваліфікованих учителів з цих предметів.

А що було раніше, це я побачила на власні очі. Від тієї школи залишились тільки фотографії: не придатний до навчання корпус, зруйнований дах, ні туалетів, ні дверей, ні світла, порівнюючи з тим, що є зараз, не кожен повірить, що таке можна було відбудувати.

Коридором нам зустрілася вчителька, вона, радо привітавши мене, сміливо розповідала про дітей та школу: «Усі наші діти мають бажання вчитися, вважаю, що головним досягненням цього є зручні умови навчання, у дітей є все, тому вони активні споживачі знань».

То ви вважаєте, що ваші діти особливі?

Ні, не можу такого стверджувати, бо всі діти однаково хороші. Просто нашим дітям більше пощастило.

А на запитання, чим відрізняється їхня школа від інших, відповіла коротко: «Директором».

Ми пройшли велике фойє, в якому міститься вишита символіка держави, вирізьблений герб Закарпаття (ви здогадалися, що це роботи учнів).

Заходячи до класу, директор, як добрий турботливий батько, запитує: «Як справи, діти? Чи тепло вам? Як ви сьогодні їли

Відчувається, для нього головне — ідея. Якщо в нього зявляється нова ідея, він не заспокоюється, доки не досягне задуманого. Серед нових — автомістечко на шкільному дворі. Посмуговані асфальтні доріжки, зебри, автомобільні знаки — все це навіть узгоджено з ДАІ. У нього багато знайомих та друзів, які знають, що Віталій Серафимович — фанат своєї справи: якщо, наприклад, він вирішив змінити меблі у школі на більш зручні та нові, то він це зробив. Бігає, добивається, навіть якщо доводиться наживати ворогів.

Запитую його: «Чи не ображається дружина, чи не наполягає вона, щоб ви у власний будинок меблі нові купили

Ні, дружина знає, що я, навпаки, все виношу, а вдома в мене гарні меблі, хоч їм уже тридцять років. У дитячій кімнаті я зробив меблі власними руками, ще для своїх дітей, тепер це апартаменти моєї подруги — онучки. Дружина мене дуже розуміє та підтримує, інакше я б ніколи не став тим, ким є. Вона в курсі всіх моїх справ, гарний порадник, а головне — має величезне терпіння. Ми разом ходимо на роботу, разом обідаємо, увечері повертаємося додому.

Кор. Задля чого ви це все робите?

В. С. Сам не знаю. Іноді запитую себе про це. Не знаю, що керує мною, але коли заходжу до школи, відчуваю це, але пояснити не можу. Я цим живу. Директорце діагноз.

Я запитувала себе, що повинно керувати людиною, вчителем, щоб виникло бажання стати директором, адже ні соціальний статус, ні данина моді, ні зарплатня не є стимулом до цього, а Віталій відповів мені жартом: «Директорце просто Божа кара», і посміхнувся. Мені здається, що він сам не знає відповіді на це запитання, просто його доля.

Дорогою від одного корпусу до іншого він продовжує гордо розповідати: «Діти повинні хотіти йти до школи, вони всі різні, у мене їх пятсот вісімдесят вісім, двадцяти восьми національностей, до кожного треба знайти особистий підхід. Це заслуга вчителів. (Хизується.) У мене вже три роки немає плинності кадрів».

Ми знову зустрічаємо одну з тих самих учительок (до речі, педагог-організатор), і я, відвівши її вбік, знову намагаюся почути ще одну думку про Віталія Серафимовича: «Він, не втручаючись у роботу вчителя, вміє мудро керувати всіма процесами, він знає все: де карниз у класі похитнувся, скільки «двійок» сьогодні отримали у школі. Він мудрий, у цьому його незвичайність. Я прийшла працевлаштовуватись рік тому, він не відіслав мене відразу, як це зробили в інших школах, а вислухав, розпитав дещо та, мабуть, узяв на замітку. Коли я прийшла в цьому році (бо дуже хотіла працювати в цій школі), почала знову представлятися та розповідати про себе, але це виявилось зайвим, бо він мене памятав. Ми всі між собою називаємо його батьком».

Доріжкою поспішала вродлива жінка, як виявилося, матуся одного з учнів. Вона розповіла, як давно хотіла, щоб її дитина навчалася в цій школі, але до першого класу був великий конкурс — 3,5 дитини на місце, то вона вирішили віддати сина за місцем проживання. Серед своїх знайомих постійно чула про цю надзвичайну школу, то все ж таки вирішила перевести дитину сюди. Тепер має купу радощів та емоцій сина і лише одну проблему: як умовити дитину йти додому. Про цю школу всі говорять, що вона серйозна, сувора та чесна.

На вулиці вечоріло, а в директора ще не все було показано. У двері його кабінету постукала вродлива жіночка. Виявилося, це дружина не дочекалася, коли Віталій зайде за нею. Вона не ображається, бо знає, що у школі Віталій може запрацюватися до пізньої ночі. Вона розповіла, що дуже рада за чоловіка, бо він щаслива людина, адже коли людина знайшла свій шлях і твердо й упевнено йде по ньому, встигаючи та досягаючи всього,— це щастя. Розповіла, що він турботливий батько двох дорослих донечок. Але найбільше його любить онука, бо саме маленькі діти, ніколи не помиляються в людях.

 

Відгуки читачів