Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Валентина Курилів:

канадська вчителька про узагальнений образ українського вчителя

Ольга Адам

Вона інколи телефонує то з Токіо, то з Мальдів, то з Акапулько. Літати по всьому світу для неї — буденна справа. Вона всиновила двох дітей, написала книгу, 16 років викладає свій курс учителям України, приятелює з Ніною Матвієнко, захоплена організацією виставки трипільської культури та нещодавно висловила ноту протесту прем’єр-міністру Канади щодо невизнання ним голодомору як геноциду українського народу. Це все, що я знала про неї до зустрічі. Тобто тем для розмов було багато, і ось нарешті ми зустрілися.


Валентина Курилів:

канадська вчителька про узагальнений образ українського вчителя

Ольга Адам

Вона інколи телефонує то з Токіо, то з Мальдів, то з Акапулько. Літати по всьому світу для неї — буденна справа. Вона всиновила двох дітей, написала книгу, 16 років викладає свій курс учителям України, приятелює з Ніною Матвієнко, захоплена організацією виставки трипільської культури та нещодавно висловила ноту протесту прем’єр-міністру Канади щодо невизнання ним голодомору як геноциду українського народу. Це все, що я знала про неї до зустрічі. Тобто тем для розмов було багато, і ось нарешті ми зустрілися.

Ії батько будував Біломорканал. Під час Другої світової потрапив у остарбайтери, де й познайомився з матірю. Валентина, їхня первісточка, народилася в Мангаймі 1945 року, саме коли настав час повертатися додому. Та молодий батько, пройшовши Біломор, дуже добре розумів, якою нещасною для нього і його улюблених жіночок може стати репатріація. Так, до речі, вважав не тільки він один, і тому декого вивозили до Союзу насильно, а декого по дорозі розстрілювали в лісах. Тому мало не з перших хвилин народження маленька дівчинка потрапляє в небезпечну ситуацію. Тож, можливо, здатності змінювати її вона навчилася з молоком матері. Мама була з Чернігова, батькокиянин, і хоч як не сумували за батьківщиною, але, розуміючи, що додому не можна, вони звернулись, як і багато інших сімей, по допомогу до Організації Обєднаних Націй. Так, для таких «безпритульних людей» (не німецької національності) було створено табори біженців з казармами і безкоштовною їжею на той період, доки буде прийнято рішення щодо них. Треба сказати, час затягнувся, і перші пять років свого життя Валя провела в цьому таборі. З яскравих дитячих вражень: авіаційна сирена, голод і страх. Нарешті розселення «безпритульних людей» відбулося: хто поїхав до Австралії, хто до Південної Америкиїх доля закинула до Канади.

Валентина Курилів:Мою дорослу маму в таборі «удочерили» люди, яким вдалося в Канаді підписати контракт на роботу. Отож вони й оформили нам запрошення до Монреаля. Там, під мирним небом Канади, я закінчила школу і вчительський факультет університету «Migel». Вчителювати мене відправили за державним замовленням до іншої провінції. Заміж вийшла за вчителя. Зараз він має власний туристичний бізнес. Ще за часів Радянського Союзу організовував мандрівки туристичних груп по всьому світу, але найбільшев Україну. А із власним курсом сталося так: коли 16 років тому виникла ідея реформувати освіту України, я приїхала на Перший зїзд професійних учителів до Львова, разом із багатьма іншими представниками діаспори. Ми побували на Івано-Франківщині, у Києві, завязали контакти. Львівяни особливо зацікавилися, попрохали, щоб я зробила щось задля реформування історичної освіти в школі. Отже, повернувшись додому, я цілий рік працювала над курсом «Методика викладання історії», думала, як краще, міркувала, радилась

Кор.: Для того щоб реформувати щось, треба було спочатку вивчити так би мовити «пацієнта», визначити «діагноз», а потім уже вирішувати, як «лікувати». Як ви дізналися на що «хвора» наша освіта?

В. К.Я ще до того двічі побувала в Україні, тому мені не було потреби розповідати, що таке авторитаризм, тоталітарна система, і як вона впливала на викладання в школі. Коли вчителі зявлялись на мій курс із рукоділлям у рукахто я розуміла, що раніше вони приходили на заняття курсів підвищення кваліфікації для галочки, аби відсидіти. Я запропонувала інтерактив, і вони активно працювали. Тепер я приїжджаю викладати щорічно до різних міст України, переважно під час літніх канікул, бо до сих пір працюю в школі.

Кор.І тепер із Вашого курсу вийшла ціла книжка?

В. К.Так. Гроші на книжку мені дав батько мого чоловіка. Він бачив, що я багато часу проводжу за компютером, щоб підготувати роздавальний матеріал для усіх слухачів мого курсу. Адже щоразу, їдучи в Україну, я везла геть усе із собою, бо знала що тут в інститутах підвищення кваліфікації немає ні ксероксів, ні компютерів, учителі не мають грошей, щоб все те розмножувати. Тож він зафондував кошти, аби я видала в Україні книжку.

Кор.А чому саме він?

В. К.О, наш дідусь взагалі відомий меценат. Хоч він і небагата людинаусе життя пропрацював слюсарем у шахті, він створив фонд Василя і Анни Курилів при університеті «Альберті» на різні післядипломні проекти з української культури в Канаді. На ці кошти видаються книжки і робиться багато чого іншого. Університет взагалі заохочує добродійниківу нас дуже популяризовано волонтерство. Наша громада в Канаді має саме таке гасло: «Наша силау нас самих!» — тобто ми не чекаємо, поки нам дадуть фонди, бо того не буде. Отже нашого діда намовили, і він започаткував спеціальний фонд зі ста тисяч у банку. Гроші «працювали» — фонд зростав, і через багато років набігла велика сума. А звертаючись до моєї книжки, хочу сказати, що хоч дідусь був дуже старенький (92 роки), але він увесь час запитував: «Як ідуть справи з книгою?» — і, здавалося, чекав, поки вона вийде. І дочекався. Був дуже задоволений, взявши її до рук, тішився тим, що я розіслала мало не весь тираж по українських інститутах удосконалення, бібліотеках та деяких школах.

Пані Валентина дійсно має чим поділитися з колегами, бо її педагогічний стаж нараховує 35 років роботи в найрізноманітніших школах. Вона працювала і в ліцеї для обдарованих, школі для малолітніх правопорушників, і у звичайній школі, в класі, де навчалися переважно байкери, і в школі для розумово обмежених. Своєю спокійною мудрістю, щирістю, людяністю, вмінням незалежно триматися, із завжди сумно усміхненими очима, вона усюди завойовувала негласну повагу до себе, авторитет або навіть любов. (Лідер байкерів, перед яким тремтіла уся школа і з яким вчителі не хотіли б зустрітись у темному провулку, наприклад, пропонував пані Валентині охороняти її автомобіль.) Молодим учителям, які скаржаться на нелегку роботу в школі, вона завжди радить: «Спочатку знайди підхід до слабких та важких дітей, а решта вийде само собою. Якщо ти їх зацікавиш своїм предметом, тоді можеш бути впевненим: викладаннято твоє. Бо з обдарованими дітьми працюватиодне задоволення: вони самі навчаються, а от з усіма іншими спробуй свої сили, і побачиш, чи педагогіка твоє покликання, чи ні». Вона вважає, що вчитель мусить не тільки розповідати учням, як не треба чинити, але й жити так, як хотів би, щоб жили вони.

Кор.Ви спілкуєтесь з українськими вчителями 16 років і, певно, маєте своє уявлення про них. Скажіть, чи змінився вчитель за ці роки?

В. К.Коли ми починали спілкування на початку девяностих, то українські вчителі були дуже закриті, закомплексовані, скуті. Вони боялися відкриватися, часто казали на все, що я їм пропонувала: «Це у вас таке можна, а у нас ніЯ добре відчула, що всю ініціативність у людей знищено. А тепер я бачу у вас людей, які завзято беруть ініціативу на себе повною мірою і здійснюють задумане. Я бачу великий поступ, і дуже тішуся з того. Вчителі тепер більше цікавляться усім новим. І, до речі, не такі бідні, як раніше. Починають підводити голову, більше уваги приділяють творчості. Помітно звільняються українські вчителі від тенет консерватизму. Взагалі, якщо намалювати загальний портрет освітянина вашої країни, то він був би таким: перша риса українського вчителяце велике почуття гумору. Потім чутливість, цікавість дітьми, щирість, гуманізм. Ваші вчителі дуже цінують дружбу між собою, закохані у свій предмет. Притаманна ще така цікава характерна риса: любов до рідного містечка. Дуже люблять розповідати про своє місто чи село, і відчувається, що вони по-справжньому закохані в рідну домівку. Займаються красномовством: люблять поговорити. Люблять співати й писати вірші. У нас вчителі дуже здібні, я б сказала, талановиті, не обділені акторськими талантами. У вас що не вчительто майже готовий поет, актор чи співак. Я думаю, треба цінувати, що вони такі.

Кор.А яких рис не вистачає українському вчителеві, чи може Ви помітили якісь спільні вади, притаманні представникам цієї професії нашої країні?

В. К.Демократизму. Розкутості. І ще одне. Я хочу це сказати саме для вашого видання. Я дуже багато їжджу по Україні, буваю на відкритих уроках. І я помітилау вас вважається за норму трохи принизити дитину. Як дивно, але це так. Не тому, що ви бажаєте дитині чогось поганого, а простоце звичка така. Дехто навіть не помічає за собою: це прослизає в ледве вловимих інтонаціях, жестах... Винна, думаю, та сама авторитарна система, яка ввела в суспільство модель стосунків «начальникпідлеглий». У нас все-таки все побудовано на більш позитивному ставленні до будь-якої дитини, людини. Та й сам учитель у вас стоїть на нижчому щаблі ієрархії освіти, тому він дуже залежний. Часто бідний учитель навіть махне рукою на те, що йому наказали робити, і просто нічого не робить, бо то забагато мороки. І це погано. Щоб людина могла себе проявити, їй треба довіряти. У вас необхідно змінити підхід до адміністрування управління освітою. Коли директор вміє і похвалити, і підбадьорити, і заохотити до подальшої праці, вміє показати, що він дбає про людей, тоді й стосунки між учителем та учнем зовсім по-іншому будуються. Також у вас до сих пір відчувається брак толерантності до думки інших. Як же ви навчатимете дітей толерантності, поваги, вмінню дослухатися до іншої людини, якщо ви самі того не робите?

Валентина Іванівна Курилів виховала двох всиновлених дітей, бо своїх народити не вийшло за станом здоровя. Син Петро зараз працює в компютерній галузі, а Уляна вчиться на архітектурного дизайнера і влітку вийшла заміж за психолога Данила з Каліфорнії, українця за походженням. Отже, пані Курилів вважає себе щасливою матірю і дружиною. З чоловіком вони живуть разом уже 37 років. Він любить готувати вдома для неї, завжди без розмов відпускає її в різні поїздки та найбільш цінує за те, що вона завжди повна нових ідей, захоплена якимись проектами чи справами. Поряд з нею цікаво й ніколи не засумуєш. Що ж, зі стороннього погляду, усе її життя виглядає неначе щасливе кіно або казка.

Так, звичайно, вона людина іншого, кращого, правильнішого, щасливішого виміру. «Звичайно, їй легко говорити про наші недоліки, легко розказувати, що нам робити, — можливо, скажете й ви.— Ми не маємо можливості відвідати Мальдіви чи Мексику, навіть до столичного театру за все життя можемо так і не вирватисьАле Валентина Курилів не із заможних людей, вона типовий представник середнього класу, серед якого дійсно усе це є нормою. Проте не для всього середнього класу ні в них, ні тим більше у нас, не є нормою перейматися проблемами інших людей, жити, аби залишити щось по собі, робити безкорисливі альтруїстичні вчинкиА формування менталітету майбутнього середнього класунаше з вами завдання. І нехай навіть наші правнуки ще не зможуть порівнятися матеріальним становищем зі світовими стандартами, але бажати вплинути на ситуацію та дослухатися одне одного, вони, можливо, навчаться.

 

Відгуки читачів