Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Майор,або Як твій прадід дорослішав

Онуку Тимофію присвячується.

Валентина Шевченко,

Черкаська обл.

У дитинстві я дуже любила слухати розповіді про минуле, про те, як колись жили мої мама, бабуся, дідусь та їхні батьки. Було в цих розповідях щось таке, що привертало, як до цікавих книг. Розповідь про Майора, на моє прохання, мама переказувала декілька разів, пригадуючи щоразу якісь цікаві подробиці. І вже в дорослому віці, зібравши в пам’яті все докупи, я розповіла цю історію синові, потім онуку, а тепер хочу залишити на пам’ять правнукам.


Майор,або Як твій прадід дорослішав

Онуку Тимофію присвячується.

Валентина Шевченко,

Черкаська обл.

У дитинстві я дуже любила слухати розповіді про минуле, про те, як колись жили мої мама, бабуся, дідусь та їхні батьки. Було в цих розповідях щось таке, що привертало, як до цікавих книг. Розповідь про Майора, на моє прохання, мама переказувала декілька разів, пригадуючи щоразу якісь цікаві подробиці. І вже в дорослому віці, зібравши в пам’яті все докупи, я розповіла цю історію синові, потім онуку, а тепер хочу залишити на пам’ять правнукам.

Майор це біговий, породистий кінь, про що ніхто з господарів не здогадувався, бо потрапив він до них випадково. Трапилося це на Донеччині, на хуторі Григорівка. Моя бабуся Олександра походила з Таврії. Як старшій, їй треба було вийти заміж, щоб не заважати меншим сестрам. Але вона вдалася примхливою й перебірливою дівчиною: парубки, які приходили свататися, були їй не до вподоби, і тому не раз сватам виносили гарбуза.

Та час розставляє все на місця: дочекалася й Олександра свого «принца»: лише побачила, зашепотіла батькові: «За цього піду». Звичайно! Микита був красенем: шкіра ніжна, лице біле, з легким румянцем, очі голубі, неначе небо, чуб темний і густий, на зріст невисокий, але широкоплечий, ладний. Закохалася в парубка відразу, як кажуть, «з першого погляду».

Зіграли весілля, і повіз Микита свою дружину на Донеччину. Далека дорога: волами їхали декілька днів. Дуже сумувала Олександра за своєю батьківщиною, полетіла б назад на крилах через увесь степ, та він безмежний, не можна. Хіба що раз на рік, напередодні Великодня, їхали до батьків на гостину всією сімєю. Вони невдовзі й онуків дочекалися. Найстарший син Павло прегарний хлопчисько: схожий на батька чорнявий, білолиций, тільки мовчазний, але розумник усе бачить, чує, все до душі бере вразливої натури вдався. Через те й наробив клопоту одного разу. Тільки зїхалася вся рідня до бабусі, як тут на тобі: кобила почала жеребитися, але невдало. Сама загинула, а лоша залишилося. Та не потрібно воно було в господарстві без мамкипісля Великодня починалися сільськогосподарські роботи, хто ж буде про лоша піклуватися. Але Павло зарепетував: «Залиште та залиште. Сам буду поїти з пляшечки».

А як поїдемо, тоді хто буде ним займатися? сердився батько, що хлопець лізе не у свої справи.

Із собою заберу, виходжу! вперто стояв на своєму Павло.

Підпряглися й сестри були небайдужі до всього живого та й дуже любили старшого брата.

Ми допоможемо, тільки залиште! Будь ласка, таточку! Воно ж таке гарне!

На допомогу поспішила жаліслива бабуся: «Нехай побавляться, може, виходять то й помічник ще один у господарстві буде».

Проти тещі не підеш, от і залишили жеребчика. Павло назвав його Майором через золотаво-руду масть шерсті, схожу на колір улюблених бабусиних квітівмайорів, які вона сіяла біля хати, прикипів до нього всією душею та й повіз на Донеччину.

Минав час, але він не остудив палкого захоплення хлопця жеребчиком. Навпаки, усвідомлюючи свою особисту важливість і відповідальність за сирітську тварину, старанно доглядав Майора: годував, поїв, розчісував, купав у річці та вигулював на зелених луках. Це Майору подобалося найбільше. Густа, соковита трава, духмяні пахощі квітів і золоте сонце якось дивно впливали на жеребця. Він роздував тремтливі ніздрі, глибоко втягував свіже повітря, вибрикував задніми ногами і нісся полем, відкидаючи розпушений хвіст. Цікаво, що Майор помітно вирізнявся з-поміж інших жеребців: стрункий, довгоногий, з гнучкою шиєю та невеликою, але красивою головою, а ще й легкий бігом.

Павло пишався Майором, а от батько був іншої думки і тільки зітхав: «Не вийшов кінь, не буде з нього помічника плуга не потягне. Що з ним робити? Хіба що в бричку запрягати та до церкви в село їздити або на базар до міста. Таке ж! Недарма буде хліб їсти». Батько, хоч і селянин, але вдягався охайно, слідкував, щоб і двір був прибраний, і в хаті чистота, а як до церкви то й чоботи начистить і про зачіску подбає. А коли повернувся з Німеччини (під час Першої світової війни у полон потрапив і два роки відробляв на їхніх господарів), почав втілювати німецьку культуру в сімю. Започаткував снідати кавою з бутербродами, намазаними смальцем, дівчатам пошив легкі «штиблети», щоб не бігали босоніж, у хаті меблі переробив на зразок західних, бо, до речі, був гарним теслею; у дворі садок розбив на якийсь новий манер. За це й прозвали його на хуторі Культурою.

Звичайно, з таким прізвиськом треба було марку тримати. От і змайстрував Микита легеньку, вишукану бричку, щоб, як пани, у ній їздити, почав Майора вчити кінським премудростям ходити в упряжі. Учень виявився здібним, хоч і дуже спритним не міг довго встояти на місці. Але згодом засвоїв і це, терпів, поки прилаштують збрую, всядуться господарі в бричці. Зате потім, коли Микита брав у руки віжки, Майор, передчуваючи довгу й веселу прогулянку, насторошував вуха, струшував гнучкою шиєю і, злегка здибившись на задніх ногах, широкою риссю вибігав із воріт. Він завжди покорявся сильному і вимогливому хазяїну, сердився тільки тоді, коли той стримував його бажання бігти на повну силу. Майор не розумів чому йому зовсім неважко було бігти швидко.

Хоч і не так часто, але подружжя виїжджало до міста: Олександра у базарних справах, а Микита заводив бесіди з чоловіками про новини у світі та країні. Не обходили увагою в розмовах і Майора:

Що це в тебе за кінь такий, Микито? Щось на селянського не схожий.

У містах на таких панів возять. Чи, може, й ти до господ найнявся? жартували селяни, роздивляючись жеребця.

Ноги в нього занадто довгі, гляди, щоб не поламав, як плуга буде тягати.

Та цур тобі, штовхав його співрозмовник.

Чи ти його не годуєш? дражнив інший Микиту, навіть не підозрюючи, що «сипле сіль на рану». Але той стримувався, зупиняв їхні жарти:

Були б кістки, а мясо наросте

Нарешті повернулася Олександрадобре відбазарувала: продала і сметану, і масло, і яйця; на виручені гроші купила дівчатам на сукні, ще трохи й залишилося заховала в гаманці за пазухою.

Давай, Микито, вирушати, щоб засвітло додому дістатися, бо часи тепер неспокійні, різного люду повно

Та перестань, перебив Микита, а про себе подумав: «Все може бути», тому, не мешкаючи, рушив коня.

Но, Майоре, пішов! і ледве взявся за віжки, як той нагнув голову і, як завжди, ледве здибившись на задніх ногах, пішов розминати застояні мязи. Біг легко і швидко.

Тупотять копита, серце бється йому в такт. А навколо тиша й ні душі. Та ні, Майор пересмикнув вухами і вловив далекий цокіт копит. Невдовзі почув їх і Микита, обернувся: «Хто б це воно? Наче ж своїх хуторян і не бачив на базарі…» трохи занервував. Олександра це помітила інстинктивно склала руки на грудях, ховаючи гаманець.

Микито! Хто воно там?

Та, мабуть, теж хтось із базару,— заспокоїв дружину, але обернувся ще раз: побачив, що переслідувачів двоє і вони намагаються наздогнати. «Недобре,— подумав Микита,— до хутора ще більше як півдороги, а попереду лісок». Серце закалатало, і в ту саму мить крізь тупіт копит почув різке: «Стійте! Стрілять будемоОлександра вчепилася в рукав: «Микито! Тож уркагани а він: «Тримайся, Олександро!» — та й пустив повіддя: «Давай, МайореА той, мабуть, і сам відчув небезпеку, а тут ще й постріл гримнув і щось просвистіло над вухом. Набравши повітря, Майор дав волю давньому нестримному бажанню бігти на повну силу. Він біг з такою швидкістю, що здавалося, летить над землею. Навіть не було чути тупоту переслідувачів. Звичайно, бо вони залишились далеко позаду. А Майор все біг і біг, повною риссю, залишаючи позаду і лісок, і дорожні стовпи, і ставок, який показував, що хутір уже недалеко. Зупинився лише перед двором, пересмикнув вухами, струсив шиєю і глибоко зітхнув. Дихання його було хоч і глибоким, але нечастим, тіло розігрілося. Кров пульсувала в жилах, але Майор був задоволений він виклав ті сили, які відчував у собі завжди.

Раділи й Олександра з Микитою, бо вони злякалися не на жарт.

Спасибі, друже! Врятував,— поплескав господар коня по шиї.

Він був скупий на подяки, але в душі вже щось надломилося це тріснула його неприязнь до Майора.

Одного разу їздили з Олександрою у справах до її сестри, а на зворотному шляху ненароком збилися не на ту дорогу, яка привела до німецької колонії, що була зовсім несхожою на українське село. Поселення мало бездоганно чепурний вигляд: у дворах з охайними будиночками між газонів і квітників вимощено доріжки, якими бігали діти, вдягнуті, неначе ляльки,— дівчата в сукнях з фалдами і в капелюшках зі стрічечками, а хлопчикиу дивних штанцях до колін. У дворідобротні споруди для зерна і худоби. Все справляло враження заможності й порядку.

Помітивши незнайомців, декілька чоловіків підійшли до них, з повагою і трохи з акцентом запитали, чи не потрібна якась допомога. Дізнавшись про негаразди, пообіцяли вивести на загублений шлях. А з Майора очей не зводили.

«І де селянин такого коня відхопив

Зер гут! Зер гут! Чудовий рисак! Де ж ви його використовуєте?

Як де? поважно відповів Микита, у господарстві (якось незручно стало зізнаватися, що він коня жаліє і на земельних роботах не використовує).

Не можна! Загубите коня! Він для іншого призначений,— схвильовано захитали головами німці,— продайте його нам, ми гарно заплатимо.

Микита зовсім не чекав, що так обернеться справа, але скумекав — кінь дуже цінний, не можна прогавити й тому гордо відповів:

Не можу! Я його аж із Таврії привіз, тесть подарував.

Олександра здивувалася: «Що це на Микиту найшло? Яка муха вкусила? Ще недавно бідкався, як би Майора позбутися, а тут на тобі гроші пропонують, а він…»

А німці знову за своє:

Продайте. Заплатимо, скільки скажете. Він же в нас призи буде брати на перегонах.

Але це ще більше розпекло Микиту, і він затявся ще більше:

Ні!—і все.

Німці зрозуміли, що так і буде.

Тоді хоч дозвольте наших племінних кобил до вашого жеребця приводити.

Чому ж ні? Це зовсім інша справа. Залюбки, я й станок спеціальний для цієї справи змайструю.

На тому й домовились. Виїхали з колонії, а німці ще милувалися Майором, потираючи від задоволення долоні, а вслід кричали:

Тільки збережіть жеребця!

Хто-хто, а ці люди зналися на конях.

Невдовзі і зявилися перед Микитиним двором зі своєю кобилою, як дві краплі схожою на Майора. Він її почув, голосно заіржав і все було як треба. Німці поїхали задоволені, розрахувалися щедро зерном та ще й грошима. А згодом ще привели одну лошицю. Оце так-так! Микита й не сподівався, що на Майорові можна буде так заробляти. Та не довго так тривало.

Розпочалася колективізація. Всіх примушували йти працювати в колгоспи і здавати туди всю худобу. Микита ж мав вперту вдачу: «До колгоспу не піду, худоби своєї теж не віддам. Робити звик сам на себе». Та не вийшло так: худобу забрали, а його записали в куркулі. Ще й з подвіря вигнали, переселили в маленьку хатину, занедбану самотнім дідом Макаром. Старий доживав вік і вже ні про що не турбувався. Здивувався, коли його «активісти» змусили йти в будинок Микити: «Хто ж за цим усім буде доглядати? А землю оброблятиУ нього не було ні бажання, ні сил.

А Микита з Олександрою і «новій» хаті дали лад: полагодили, помазали, двір прибрали і тільки-но город почали саджати, як прийшла нова біда постанова вислати Микиту на Соловки як куркуля. Залишилася Олександра сама з дітьми. Як же тепер без чоловіка, без коней? Гнідко і Майор у колгоспі працюють.

Якось увечері прибігла Марічка подружка дівчат, зашепотіла, озираючись: «Там, у полі за хутором, ваш Майор лежить, слабкий, мабуть, на ноги впав. Біля нього нікого. Хоч би води хто дав». Дівчата вмить за відро бігти, та Олександра зупинила: «Нехай хоч стемніє, бо ще побачать на лиху годину». Ледве дочекались, поки ніч впаде на землю, побігли за Марічкою. Майор лежав серед зораної, холодної землі, завалившись набік. Але, побачивши дівчат, упізнав, хотів піднятися, та тільки здригнувся і ледве підняв голову.

Майорчику! Любий! одна припала до шиї, друга гладила по голові. Місяць на небі грався в піжмурки з хмарами, і, коли тікав від них, його бліде сяйво вихоплювало з темряви тьмяні очі конязапалі, напівприкриті. Колишній красень перетворився на жалюгідне, безсиле створіння.

Павло підніс Майору води, кінь потягнувся до неї і жадібно випив, але від жмутика сіна відмовився. Що робити? Чим допомогти? На що сподіватися?

Хлюпаючи носами, Павло із сестрами побрели додому. Довго не могли заснути, згадували, як водили коня на річку, де він любив гарцювати, розплескуючи осяяні сонцем перлини води, як заплітали в гриву стрічки, як годували ласощами з рук. Майор брав їх дуже обережно, ледве торкаючись долонь своїми теплими, мякими, неначе оксамитовими, губами. А інколи тикав мордою в кишені, відшукуючи там шматочки житнього хліба або моркви. Коли ж знаходив, піднімав передню ногу і схиляв голову: «Будь ласка». Так його навчив Павло

Хіба ж можна було все забути і змиритися з тим, що Майор загине?

Дівчата ридали, Павло, насупившись, мовчав. Олександра спробувала втішити: «Така його, мабуть, доля». Але Павло був іншої думки: «Краще б він призи в Німеччині брав», і стрімко вийшов з хати, щоб не бачили, як у нього з очей злетіли сльози, неначе пелюстки з тих улюблених бабусиних квітівмайорів.

Дитинство Павла скінчилось

 

Відгуки читачів