Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Вчителем бути легше, ніж мамою

Наталя Камінська,

м. Коростень, Житомирська обл.

 

Уже 11 років вона зустрічала 1 вересня як вчитель. Зазвичай, хвилювалась, нервувала та раділа одночасно. Але так вчителька ще ніколи не переживала: сьогодні йшов у перший клас її син!

Він прокинувся ще вдосвіта — так хотілося до школи! Вчора сім'я майже весь день присвятила підготовці до важливої події в їхньому житті. Хлопчик все переглядав свої зошити (він сам дуже ретельно підбирав яскраві малюнки на обкладинках) і складав їх у бузкову папку з добродушними маленькими гномами у великих капелюхах.


Вчителем бути легше, ніж мамою

Наталя Камінська,

м. Коростень, Житомирська обл.

 

Уже 11 років вона зустрічала 1 вересня як вчитель. Зазвичай, хвилювалась, нервувала та раділа одночасно. Але так вчителька ще ніколи не переживала: сьогодні йшов у перший клас її син!

Він прокинувся ще вдосвіта — так хотілося до школи! Вчора сім'я майже весь день присвятила підготовці до важливої події в їхньому житті. Хлопчик все переглядав свої зошити (він сам дуже ретельно підбирав яскраві малюнки на обкладинках) і складав їх у бузкову папку з добродушними маленькими гномами у великих капелюхах.

А пенал?! Новенький жовтий пенал, розмальований різними космічними апаратами! Він був схожий на скриньку зі справжніми скарбами: тут лежали різнокольорові ручки з великими звірятками-підвісками; простий олівчик, на кінчику якого вмостився волохатий домовичок; чудо-лінійка; заповнена водичкою, де плавали різнокольорові рибки та маленькі блискучі намистинки; каченяткобідончик для кольорових гумок.

Мама доклала багато зусиль, щоб у малюка було все найкраще. Адже цей маленький Гаррі Поттер був її життям. Завдяки йому вона могла пережити будь-які труднощі, розвязати всі проблеми, перемогти найважчу хворобу. Мама намагалась не розчинитися у дитині повністю, не підкорити своє життя його примхам, зберегти своє особисте «Я» (і це виходило!). При цьому жінка завжди повторювала: «Мені важко, але без сина мене не буде».

Лише два дні тому йому виповнилось 6 років, а сьогодні він уже школяр!

Мам, що робити з цією краваткою?! почулося з кімнати.

Сонечко, ти попий чайку, а тоді розберемося. Добренько?

«А я-то не могла збагнути, чому батьки так хвилюються 1 вересня подумала вона. Потім поглянула на себе в дзеркало: «Добре, що в мене 4 клас. Що б я робила, якби ми обоє йшли до 1 класу?!»

І ось нарешті вони вирушили до школи: мама вчителька, та син першокласник. ЇЇ переповнювали радість та гордість за свого сина. Дивно: чим пишатися, адже ще немає жодних успіхів?! Вона пишалася тим, що поруч такий син!

А хлопчика переповнювали щастя та хвилювання. У яскраво-білій сорочці, з краваткою на шиї, у стильних чорних брюках та жилетці він виглядав як справжній джентльмен. Доповнювали костюм акуратна зачіска та круглі окуляри в тоненькій блакитній оправі. Саме за окуляри його дражнили Гаррі Поттером, але хлопчикові навіть це подобалось.

Сьогодні він йшов, гордовито піднявши голову, усім своїм виглядом говорячи: «Я школяр! Я вже дорослийАле для більшої впевненості в собі все ж міцно тримав мамину руку.

Біля дверей школи їх зустріла бабуся та хрещена (мати і сестра мами-вчительки). Бабуся дбайливо поправила краватку:

Який ти у нас сьогодні гарний, Вадимчику!

Ну, бабусю, на чіпайте,— поважно сказав малюк, напустивши на себе серйозний вигляд.

Ну що, йдемо? голос у мами затремтів.

І Вадим у супроводі трьох найрідніших жінок переступив поріг школи.

У класі було людно. Батьки, всадивши своїх чад за парти, намагались бути якнайближче до них. Хтось фотографував, хтось давав останні настанови, хтось заспокоював, витираючи мокрі оченята малюка. Вчителька, Людмила Миколаївна, стояла біля вікна, відповідаючи на сотні питань одночасно.

Коли Вадим зявився у дверях класу, обидві вчительки (мама і Людмила Миколаївна) посміхнулися одна одній. Вони працювали разом не один рік. І не просто працювали, а й приятелювали. Різниця у їхніх весіллях свого часу була 6 місяців, такою ж була різниця у віці дітей. І вже тепер Людмила Миколаївна знала, кому наступного року приведе доньку.

Вона підійшла до подруги:

Ну як ви?

Чесно, я не памятаю, коли так хвилювалась! І головне, не можу пояснити, чому.

Чого ти? Я думаю, що все буде добре.

Я теж. Ну добре, побіжу до своїх. Щасти тобі.

Колеги, підбадьорили одна одну посмішками, і мама-вчителька вийшла. Біля її класу не було так людно, адже її вихованці вважались уже дорослими (за мірками початкової школи), а тому батьків було мало.

Вибачте. Сьогодні ми йдемо у 1 клас. Тому я намагаюсь бути там і тут, — звернулась до всіх мама-вчителька.

Чотирикласники швидко заповнили класну кімнату. Вони ділилися враженнями від літа, перебиваючи один одного. Діти намагались якомога більше розповісти вчительці про ті місяці, які вони провели без неї. А вона слухала, посміхалась, відзначала подумки, як діти подорослішали, і думала про сина: «Як він там? Як почувається, дивлячись на чужих мам? Чи сподобається йому у класі

Батьки добре розуміли свою вчительку. Вони взагалі дуже гарно навчились розуміти один одного за попередні три роки: батькидітивчитель. І вона часто вже наперед сумувала за ними. А хто прийде потім? Як складуться стосунки? Як вона почуватиметься в новому класі?

Пролунав дзвоник. Ну що ж, час на лінійку.

Золоті мої! Я розумію, що ви скучили один за одним, але ми сьогодні не найменші. А тому давайте не забувати про це. Як слід себе поводити? звернулась до дітей вчителька.

Тихо і пристойно! пролунало у відповідь.

Нарешті лінійка почалась. Пролунав Гімн України, потім говорили ведучі, і, нарешті, вивели «першачків». Вони йшли парами, тримаючи в руках розкішні букети. Вчителі (а було чотири класи) періодично зупинялись, чекаючи на тих, які відстали.

І ось 1-Б. Її погляд одразу зупинився на рідній постаті. Хлопчик порівнявся з мамою і раптом повернувся, хитро примружив одне око й помахав їй букетом троянд. Мама непомітно витерла гарячу сльозинку, яку так і не втримала під темними окулярами.

А він дуже схожий на Вас,— почувся поруч голос однієї з мам четверокласників.

Дякую.

Як і всі «першачки», він спочатку стояв, як солдат, потім переминався з ноги на ногу, перекладаючи букет з однієї руки в іншу, з одного плеча на друге. Потім про щось розмовляв з одним зі своїх теперішніх однокласників. Портфель, звичайно, так і не зняв (ще б пак, а навіщо тоді було його брати!!!). Мама посміхнулась: «Звичайнісінький першокласник. Ну, а я звичайна матуся-квочка».

Лінійка закінчилась, і діти розійшлися по класах.

Урок пролетів швидко. Вона любила такі уроки. Школярі були уважні, активні, веселі та задоволені. Діти ще не завантажені новими темами й домашніми завданнями. Вони були свіжі, відпочилі, сповнені сили, енергії та бажання вчитись. Учителька любила їх, і діти платили любовю. Інколи хтось говорив: «А ми вже останній рік разом». Тоді ж, ніби заспокоюючи педагога, звідусіль лунало: «А я буду приходити! І я! І яВони навіть розуміли її теперішній стан: «А Ваш Вадим пішов у 1 клас? А хто його вчителька? А може, збігати до ньогоЦей 4 клас був справжньою шкільною сімєю.

Та от усі розійшлись, і вона поспішила до своєї дитини. Батьки першокласників стояли у класі, слухаючи перші поради вчителя. Це були міні-батьківські збори. Мама-вчителька несміливо увійшла і стала біля стіни. Миттєво на неї глянула пара дитячих оченят з-під круглих окулярів. Побачивши нарешті маму, хлопчик полегшено зітхнув. Мабуть, йому таки бракувало її.

Коли всі вийшли з класної кімнати, вони ще залишились, щоб поділитися враженнями від свята з Людмилою Миколаївною.

Вадим молодець! Гарно розповів віршика у класі, уважно слухав,— похвалила, підморгуючи, вчителька,— думаю, з нього вийде гарний учень.

Хлопчик посміхнувся.

Удома він похвалився своїми підручниками двохрічному двоюрідному братику. Той нічого не зрозумів, але уважно розглянув новенькі книжечки. А вже через годину хлопчики вибігли на вулицю. А там з різних боків тільки й чулося: «А у мене в класі!.. А моя вчителька!.. А в нашій школі!.. А мені подарували!..»

А вдома теж ділилися враженнями від школи.

Мені ще ніколи не було так важливо, чи сподобається першачку школа, чи ні! Взагалі я й уявити не могла, що наша школа може комусь не сподобатись. А тут раптом запанікувала: він же все переживав, яким буде клас,— розповідала мама-вчителька.

А по тобі й не скажеш: така серйозна та спокійна була на лінійці ,— сказала бабуся.

Ой, а він геть там переживав! — засміялась хрещена,— букета того крутить, з хлопцями розмовляє. Але в класі гарно розповів віршика, уважно слухав вчительку. Навіть не дивився на мене.

Не переживай. Він у нас взагалі спокійний, вихований хлопчик. І задатки непогані. Сподіватимемося, що все буде гаразд,— підсумувала бабуся.

Сподіватимемося,— повторила мама-вчителька.

А про себе подумала: «А вчителем бути легше, ніж мамою».

 

Відгуки читачів