Українській освіті потрібна евтаназія

В. Громовой, портал «Освітня Політика»


Як мені «подобаються» терміни, на кшталт «реанімаційний пакет реформ» (щойно прочитав чергову Заяву експертів ініціативи Освіта «Реанімаційного пакета реформ»…)!
 
У тисячний раз наголошую: українській системі освіти реанімація не потрібна, потрібна евтаназія (грецьк. ευ — добре, θ?νατος — смерть*)! Причому потрібна саме активна евтаназія, яка б викликала швидку смерть абсолютно безнадійної, заіржавілої допотопно-ієрархічної махіни.
 
Освітянські динозаври мають вимерти, бо «метеорит» (у вигляді цифрової революції, запиту на індивідуалізацію…) уже врізався в Землю.
 
«Апарат штучного дихання» лише продовжить агонію системи. Удосконалення поганого зробить стан справ іще гіршим.
 
Усвідомлення громадською думкою сьогоднішнього стану освіти як проблеми не відповідає ні її масштабам, ні загрозам, які вона нам несе. Сталася катастрофа («Титанік» старої освіти з пропоротим корпусом ось-ось потоне), а ми продовжуємо вирішувати проблеми.
 
Згадаймо, коли цей найсучасніший і, як здавалося його творцям, не тонучий корабель «Титанік» наштовхнувся на айсберг, його капітан і команда сприйняли це як проблему. Тільки тоді, коли судно почало стрімко йти на дно, всі зрозуміли, що сталася катастрофа, що слід негайно спускати шлюпки й рятувати людей. Якби екіпаж судна з перших хвилин після зіткнення не марнував час на малоефективні потуги, спрямовані на те, щоб вирішити набір проблем, а зміг вчасно об’єктивно оцінити реальність, можна було б мінімізувати кількість жертв. Тож спосіб дії в ситуації катастрофи інший, ніж у ситуації, коли слід вирішувати проблеми.
 
У випадку з нашою пострадянською системою шкільної освіти ми теж змарнували час на вирішення проблем і таки дочекалися, коли вона остаточно розбилась об «айсберг» фінансово-економічних негараздів і почала «тонути» під тиском «баласту» стереотипів минулого в «морі» сучасних завдань. Сьогодні нам треба втокмачити собі в голову одну аксіому: врятувати пострадянську модель шкільної освіти неможливо й не потрібно, тому слід припинити латати безнадійно тонуче судно, негайно спускати «шлюпки» і гребти до нових, маловідомих берегів сучасної освіти.
 
Звісно, у випадку, коли нинішня ситуація в освіті нагадує тонучий корабель, над яким лунає: «Рятуйся, хто може!», недоречно бомбардувати екіпаж або пасажирів шлюпок циркулярами чи вимагати звітів про кількість урятованих...
 
Перш за все в нашому суспільстві має з’явитися спільне бачення, що таке школа й що таке університет. Адже досі панує примітивізоване уявлення про навчальний заклад як про будівлю з навчальним обладнанням. Школа — це не стіни, це скоріше стиль навчання, атмосфера пізнання світу, певне мотиваційне поле… Університет — це місце наукового пошуку, адже саме навколо науки й організовується сучасне університетське навчання.
 
На заваді змінам в освіті перш за все стоять такі фактори:
  • yвідсутність розуміння майбутнього освіти;
  • відсутність стратегії розвитку (є похідним від першого);
  • відсутність перспективного планування (є похідним від другого);
  • відсутність системних підходів (є наслідком трьох попередніх).
 
На жаль, глибина аналізу процесів, які відбуваються в освітній сфері України, часто перебуває на рівні відомої фрази: «Вітер з’являється тому, що гілки дерев ворушаться». Наприклад, ми звикли пояснювати всі наші негаразди однією причиною: немає грошей! Коли ж гроші (комп’ютери, нові підручники тощо) з’являються, а нічого на краще не змінюється, доводиться пересвідчуватися, що саме про нас казав свою відому фразу популярний персонаж мультфільмів Кіт Матроскін: «У нас средств хватает, у нас ума не хватает».
 
Нам не треба будувати «школу як школу», бо так ми ніколи не наздоженемо Європу. Слід відразу ж діяти наввипередки, взявшись за побудову «школи, яка не школа». Звісно, для цього нам потрібна філософія мрії та націленість на прорив, амбітна мета (збудувати найкращу у світі шкільну освіту) і сміливе футуристичне бачення.
 
Уявіть собі заголовки провідних світових медіа: «Україна стала першою у світі країною, яка відмовилася від класно-урочної системи», «Індивідуальні освітні траєкторії замість державних програм», «Школи без уроків і дзвінків», «Українські діти самі планують власну освіту»...
 
Якщо ми візьмемо курс на створення «школи, яка не школа», ми, наприклад, замість того, щоб тупо витратити кошти на обладнання вчорашнього дня для опорних шкіл, краще візьмемося за створення творчих лабораторій у школах (шкільних «мейкерспейсів», англ. makerspaces). Це простори, де можна винаходити, пробувати, тестувати, працювати над проектами, вчитися працювати в команді, вирішувати проблеми й розвивати інші навички, необхідні для кар’єри та життя.
 
Зараз конкурс зі створення таких шкільних makerspaces запустив Департамент освіти США: http://www.ctemakeoverchallenge.com/.
 
Ми займемося перевинайденням професії «вчитель» з тим, щоб нинішні «урокодавці» перевчилися на фахівців з індивідуальної педагогічної підтримки, e-learning та з управління знаннями (knowledge management). Будемо орієнтуватися на побудову найкращої у світі шкільної освіти, яку ми, за прикладом фінів, зробимо головним експортним товаром країни. У цьому випадку вже через 5–10 років буде й у нас Future Learning Ukraine (Див.: Future Learning Finland http://www.eduexport.fi/therole-of-flf).
 
Щоб усе це стало можливим, давайте разом шукати відповідь на виклики та проблеми, які постають перед шкільною освітою:
 
1. Як створити школу, яка НЕ школа? (Традиційна класно-урочна система організації шкільної освіти віджила свій вік, усі наші спроби її зберегти чи «модернізувати» призводять лише до поглиблення «освітньої катастрофи», змарнованого нашими дітьми часу в розтягнутій на дванадцять років початковій школі.)
 
2. Як учити дітей, які сидять спиною до вчителя? (В епоху інформаційних технологій дитина сидить обличчям до монітора комп’ютера, тож учителеві доводиться опановувати принципово іншу роль фасилітатора, тьютора, керівника проектів тощо.)
 
3. Як навчати учнів іще не існуючих знань? (У час миттєвого старіння знань особливо важливою стає переорієнтація на здобуття метазнань, знань про здобуття знань.)
 
4. Як забезпечити необхідну різноманітність освітнього середовища школи та надати учням реальну можливість здійснювати свідомий вибір змісту власної освіти? (Досі зміст освіти дитини визначають іще до того, як вона переступить поріг школи, а навчання у школі організовують за принципом радянського «общепита»: їж, що дають!)
 
5. Як створити систему індивідуального педагогічного супроводу руху учнів за індивідуальними освітніми траєкторіями?
 
6. Як одночасно плекати українця і громадянина світу? (В епоху глобалізації саме глобальні підходи до освіти мають поєднуватися з національно-патріотичним вихованням, етнопедагогікою…)
 
7. Як керувати школою, не керуючи нею? (Хорошою школою не можна й не треба керувати, вона сама знає що робити, тож має відбутися перехід від зовнішнього управління до школобазованого менеджменту та лідерства.)
 
8. Як реформувати освіту в інтересах іще не народжених дітей? (З огляду на надзвичайний консерватизм освітньої сфери ми маємо бути свідомі того, що започатковані зараз реформи можуть дати позитивний ефект лише через 10–20 років, тож вони мають бути адекватними освітнім потребам наступного покоління українців, покоління Z, яке переступить поріг школи у 20–30-х роках.)
 
9. Як іти поверх бар’єрів з тим, щоб навіть в умовах існуючих освітніх реалій зробити хоч щось в інтересах наших дітей? (Реальний поступ до дитиноцентрованої освіти вимагає навіть не вміння обходити чи ламати бар’єри, що є надто енерговитратною справою, а саме вміння йти поверх бар’єрів, навіть під вогнем критики, нерозуміння чи спротиву.)
 
10. Як «роздержавити» державну школу з тим, щоб виконати вкрай актуальне для посттоталітарного суспільства завдання «повернути школу народу»? (Завдання повернути народові школу, яка «переживає епоху страшного розвалу», було сформульовано ще дореволюційним часописом «Школа й життя». Головна причина цього занепаду — у «загарбанні школи державою».)
 
Після революції гідності в нас відкрилося «вікно можливостей» для відходу від звичних методів бюрократичного жорстко централізованого управління освітою. Та ми злякалися змін, бо практика двох десятиліть показала що, якщо вони є, то лише на гірше. Зараз «вікно можливостей» майже зачинено, але є ще останній шанс…
 
Шанс, яким ми скористаємось, якщо, зрештою, навчимось уникати типово української ментальної моделі поведінки, яка, як правило, має такі домінанти на основних етапах процесу здійснення змін:
 
1. «З цього нічого не вийде!»
2. «А чого це я!?»
3. «Якось воно буде…»
4. «А я ж казав...»
Dounload PDF

Відгуки читачів