Історична публіцистика про події. Першої російської революції

Токаленко П. О., ЗОШ № 4, м. Херсон


На початку ХХ ст. періодика Російської імперії не мала значного впливу на світову спільноту і залишалась внутрішньою пропагандистською складовою монархічного ладу або ж провідником різних політичних ідей та течій, залежно від джерел фінансування. До того ж характер висвітлення будь-яких подій залежав, по-перше, від того, легальне це, чи нелегальне видання, а по-друге, — від внутрішнього та зовнішнього походження інформації.

 

Серед європейської публіцистики найвпливовішою була британська преса, — саме вона сформувала єдине уявлення у читачів щодо подій у Петербурзі 9 січня 1905 року, коли відбулася бійня невинних людей. Різнились тільки дані щодо кількості постраждалих. Так, «Daily Express» зазначала найбільшу кількість жертв — 880 тис. осіб; «Daily Mail» — 16 тис. осіб та 273 зруйновані будівлі; газета «Stan» — 1 115 будинків та магазинів; видання «Globe» — 16 тис. вбитих та 90 тис. поранених [1, С. 4].
 
Щоб зрозуміти внутрішню складову революційного процесу, європейська преса часто посилалась на погляди видатних діячів культури, науки та інших сфер суспільного життя Російської імперії. Одним із найяскравіших представників російської інтелектуальної еліти був письменник Л. М. Толстой. Західна преса наввипередки намагалась опублікувати інтерв’ю з ним на шпальтах власних видань. Так, британська газета «Standart» після спілкування з Л. М. Толстим, зазначала, що він бачить січневі події як спробу руських інтелігентів-революціонерів повести за собою робітничий клас та особисто не вірить у можливості російської політичної революції, наголошуючи на тому, що жодного доброго чи корисного перетворення в Росії неможливо досягнути шляхом революції, тож він залишається прибічником моральної революції [2, С. 4].
 
Французька газета «Matin» наголошувала на негативному ставленні Л. М. Толстого до республіканського режиму. Він називав його «замаскованою деспотією», зазначаючи, що руський народ не думає про революцію. Кінець XVIII — перша половина ХІХ століття — це був час революцій, і він вже минув. Головна проблема Росії — аграрне питання [3, С. 4].
 
Проте слід зауважити, що ще до подій 9 січня 1905 р. у листі до імператора Миколи ІІ письменник зауважував, що авторитет царської влади падає, що відбувається внаслідок збереження монархії, що третина Росії перебувала в режимі посиленої охорони, тобто поза законом. Армія явних та таємних поліцейських зростає, тюрми та каторги переповненні сотнями тисяч кримінальних, політичних в’язнів, до яких тепер вже приєднують і робітників. Цензура дійшла до безглуздя заборон від часу свого заснування у 40-х рр. ХХ ст. Всюди в містах та фабричних центрах дислокуються війська, яких у разі необхідності з бойовими набоями спрямовують проти народу. У багатьох містах вже відбулись братовбивчі сутички, нові неодмінно відбудуться знову.
 
Народ біднішає щороку. Голод став звичайним явищем. Такий стан справ породжує невдоволення урядом усіх станів суспільства та формує вороже ставлення до влади. Народ безсоромно критикував не тільки офіційні укази уряду, а й навіть царя, іноді використовуючи лайливі вирази.
 
У народі склався стійкий образ самодержавства, який спирався не на довіру самого народу, а на насилля, посилену охорону, адміністративне заслання, каторгу, релігійне гоніння, цензуру, збочене виховання та інші негативні прояви монархічної системи [4, С. 12–13].
 
Однак навряд чи критика влади навіть авторитетним письменником вплинула на самодержавство. Французька газета «L’eclair», у лютому 1905 року навела офіційну точку зору уряду Російської імперії, де зазначила марність сподівань бунтівників, що русько-японська війна та внутрішній безлад зможуть покласти край російському самодержавству. Імператор Микола ІІ ніколи не поступиться ані внутрішнім, ані зовнішнім ворогам, попри песимістичні прогнози [5, С. 3].
 
Видатний учений Д. І. Менделєєв в аналогічному інтерв’ю, аналізуючи революційний процес, стверджував, що робітничого питання в Росії не існує. На 140 млн населення Російської імперії — 3 млн робітників. Проблема штучна. Він, як і Л. М. Толстой, вважав, що справжньою проблемою Росії було аграрне питання. Відсутність централізованого фабричного виробництва зумовило відставання Росії від західних країн. Будь-яке фабричне виробництво повинно орієнтуватися на аграрну сферу, а не навпаки. Лише вирішивши аграрну проблему, можна братися за велике промислове виробництво. Розвиток фабричного сектору з метою задоволення потреб населення має другорядне значення. Вирішення цієї проблеми можливе завдяки просвітництву народу та створення робітничих профспілок за англійським зразком [6, С. 4].
 
Заслуговує на увагу оцінка, надана румунським президентом Георге Кантакузино щодо повстання на броненосці «Потьомкін» та його перебування на рейді в Констанці, яку він виголосив вітчизняній газеті «Secolul». Зокрема, Кантакузино зауважив, що румунський уряд дуже ризикує, залишаючи російських матросів у місцевих селах. Російська монархія дуже популярна серед румунського селянства. Румуни бачили в російському імператорові захисника православ’я, тобто найвищу справедливість. Майже в усіх будинках висіли портрети російських імператорів та полководців часів російсько-турецьких війн. Румунський уряд не був проти цього, однак поява російських матросів-бунтівників у середовищі румунських селян могла підірвати авторитет верховної влади і посіяти в душі людей «погані думки» [7, С. 3]. Водночас румунський уряд активно використовував російських матросів, які опинилися у статусі бунтівників-вигнанців, як дешеву робочу силу. Частина матросів була залучена до будівництва румунських кораблів, а деякі працювали у приватних господарствах у місцевих фермерів [7, С. 2].
 
Значну роль в об’єктивному висвітленні подій 1905–1907 рр. відіграли періодичні видання, засновані імігрантами з Росії, які після поразки революції вирушили на Захід.
 
Так, лише до США та Канади протягом 1906–1909 рр. виїхало 45 тис. росіян та 62 тис. українців, а загальна кількість імігрантів за перші 10 років ХХ ст. становила 1 597 306 осіб. Російські імігранти заснували за кордоном низку видань, таких як «Новий мир», «Голос труда» «Русско-американский рабочий», «Червоний прапор», «Гайдамаки» [8, С. 35].
 
Економічні наслідки революційних погромів активно обговорювала європейська спільнота. Так, згадуючи заворушення на півдні Російської імперії, німецька газета «Berliner Tageblatt» писала, що Одеса спустошена. Все, чим жило півмільйонне населення цього міста, було знищено за декілька днів. Збитки від торгівлі були оцінені в 40 млн рублів. Але ця сума не була остаточною, якщо врахувати, що Одеса жила винятково торгівлею, особливо хлібною. Гавань була спалена. На декілька місяців торгівлю призупинили. Разом з Одесою було зруйновано чимало міст Південної Росії. Наслідком цих заворушень стало зменшення імпорту злакових та зміцнення ролі США на аграрному світовому ринку [9, С. 4].
 
Французька газета «Echo de Paris» у грудні 1905 р. писала про криваві грудневі події в Москві з провокаційних позицій, нав’язуючи потрібний емоційний фон та наголошуючи, що стало відомо, нібито козацькі та драгунські офіцери, які обіцяли перейти на бік революціонерів, були перевдягнутими соціалістами що Москва схожа на місто смерті. Вулиці без світла. Будинки забарикадовані. Жодної людини на вулицях. Революціонери чекали на підкріплення з інших міст. Влада відрізала телефонний зв’язок, щоб не допустити взаємодії між революціонерами, одночасно влада вживала активних контрзаходів. У місті стався жахливий бій, революціонери падали по двадцять осіб, іноді сотнями. Гармати, бомби, постріли рушниць заглушали своїм гуркотом стогін поранених, усюди можна було побачити обгорілі чорні обличчя, які уособлювали ненависть та злобу [10, С. 1].
 
Західна публіцистика, маючи потужний штат власних кореспондентів у Російській імперії, забезпечувала певне уявлення у європейського та американського читача. Тому публіцистику можна розглядати як джерело пропагандистської політики держави, яка певною мірою контролювала навіть приватні видання та впливала на міжнародний телеграфний консорціум.
 
Російська імперія, як могла, протидіяла висвітленню деяких подій, протестувала проти правокативних статей, намагалася сама інформувати спільноту про революційні події, звісно, з офіційних монархічних міркувань. Таким чином, тодішній освічений читач міг стати свідком першої інформаційної війни між західним лібералізмом та східним монархізмом. Публіцистика, певна річ, ставала інформаційною зброєю і відігравала центральну роль в ідеологічній боротьбі світоглядів.
 
Література
1. Херсонские губернские ведомости. — 1905. — 28 января. —№ 12. — С. 4.
2. Херсонские губернские ведомости. — 1905. — 03 февраля. —№ 14. — С. 3–4.
3. Херсонские губернские ведомости. — 1905. — 23 февраля. — № 23. — С. 4.
4. Глазунов М. М. Перед особым присутствием. / М. М. Глазунов, В. А. Митрованов. — М., 1980. — 128 с.
5. Херсонские губернские ведомости. — 1905. — 01 марта. —№ 25. — С .3.
6. Херсонские губернские ведомости. — 11 февраля. — 1905. — № 18. — С. 4.
8. Переверзов Р. М. Революция 1905–1907 годов и российская рабочая печать в США и Канаде / Р. М. Переверзов. Тезисы докладов и сообщений республиканской научной конференции [Первая Российская революция   1905–1907 гг. в свете нового исторического мышления], 18–20 декабря 1990 г., Горловка. Т. 1. — 149 с.
9. Херсонские губернские ведомости. — 1905. — 06 июля. — № 78. — С. 4.
10. Херсонские губернские ведомости. — 1905. — 30 декабря. — № 144. — С. 1. 
Dounload PDF

Відгуки читачів