Начерк до творчого портрету Ольги Кобилянської

І. Ф. Приходько, канд. філол. наук, професор кафедри гуманітарної освіти Львівського обласного інституту післядипломної освіти


Метою цієї статті є розширення уявлень учителя й учня про творчу індивідуальність О. Кобилянської, однієї з найяскравіших постатей в українській літературі. Матеріал може бути використаний і на уроці з позакласного читання, і в позаурочній роботі з вивчення літератури рідного краю.

Пересічний читач, вихований на інформації шкільних і вишівських програм, знає переважно з «класового» погляду (в першу чергу) «Землю» (1901) та ще хіба унікальну, екзотичну, баладного типу повість «У неділю рано зілля копала» (1908), може, «Людину» (1891). І що іще? А «Царівна» (1896)? А «Ніоба» (1904)? А «Через кладку» (1911)? А «За ситуаціями» (1913)?

Усі названі твори, до речі, з трагічними колізіями, написані здебільшого у формі «щоденника» — від «я». А «Апостол черні» у двох книгах, тривалий час заборонений в добу тоталітаризму? А новелістична спадщина (понад сорок новел, оповідань, акварелей)? А тонкий психологізм винятково оригінального письма? А особливості портрето- й характеротворення? А її «образи-моделі» (як висловилася сучасна дослідниця М. Крупа) з духом гордих, незалежних натур (зважмо, від ранніх і до пізніше написаних творів з жіночими переважно образами тих «гордих і незалежних»). А її акценти на місії митця-інтелігента — все в ім’я української національної ідеї?

Тож спробуємо поглянути саме під цим кутом зору на менш відомі й аналізовані твори О. Кобилянської. Можливо, хтось звернув увагу на давню, як на тепер, блискучу екранізацію «Царівни» (серіалу з 17 частин, з талановитим ансамблем акторів) О. Кобилянської із супроводом геніальної «Мелодії» М. Скорика. А тоді ще, може, й перечитав ту «Царівну»? І книга, і серіал — це ж справжнє, найвищого ґатунку мистецтво. А ще й «Valse melancoliquе», «Він і вона» (з цікавими цитуваннями «Заратустри…» Ніцше з таким виразним національним підтекстом). А ще алегорична акварель, поезія в прозі «Рожі» і новели «Хрест», «Весняний акорд». А ще… А ще…

Візьмімо до аналізу вибірково твори письменниці, дуже характерні для неї, з нашого погляду, і тонко психологічні. Ну, ось новела «Природа», написана в 1887 році в Кімполунзі, спершу німецькою мовою й перекладена нею ж українською. Перша назва німецькою — «Без щастя». Задум був, очевидно, давніший, бо згадує письменниця про цю новелу в «Щоденнику» під датою 22 січня 1889 р., наводячи одне з продовжень сюжетної лінії (в остаточний текст воно не ввійшло).

Осип Маковей писав: «Треба було доволі відваги, аби написати для русинів (українців) новелу «Природу», і я зовсім не дивуюся авторці, що вона держала сю новелу сім чи вісім літ дома, потім надрукувала її перше по-німецьки… Признаюся до гріха, що, бувши редактором «Буковини», я, з огляду на передплатників, не мав відваги друкувати сю новелу в своїм часописі, хоч з артистичного боку вважав її дуже гарною» [2, 653–654].

У новелі двоє персонажів без імен. І найголовніше тут — їхні психологічні стани.

При тому авторка не оминає й моментів з’ясування національної самості персонажів. Сюжет такий: засліплений до одуріння коханням молодий гуцул повторює лиш одне: «Ти красна!», «Ти така красна, така красна»! [2, 445]. Окремі зарису її портрета майнуть як тіні — «рудаве волосся», не типове для русинок, а в очах сум — «майже меланхолійний сум, що відбитий на всім, що нагадує оцей нещасний народ, був і в неї основою характеру… русинка з голови до ніг [2, 432].

Портретні начерки, легкі як павутинка, короткі й не наголошені: «Лице біле, як перлова матиця… і гарне,.. а очі великі й блискучі, «вогкі» та безконечно сумні»[2, 438], навіть коли вона усміхалася. «За сі очі звали її «руською мадонною» [2, 432]. Хто «звав», чий це «голос» — оповідача? Мала понад двадцять років, «Толстой був її богом, Шевченка ж знала майже напам’ять» [2, 432]. Істотні штрихи вже при початку. До того ж, мала буйну фантазію, в лісі бачила те, чого «ніхто не бачить». Випещена в багатстві, шукає в горах краси, музики смерекового лісу, диких Карпат, любить блукати самотою, часом малює, нічого не боїться. Це — безіменна «вона».

І це — інформація оповідача, але водночас — то вже і враження від «червоноволосого» героя новели. «Він» з’являється майже одразу, і далі вже діалоги, думки, внутрішнє мовлення — все переплетене з мовою оповідача і створює психологічний малюнок, складну форму оповіді з кількох «голосів», характер в усіх багатогранних вимірах, у якому ключовим словом стане — «як вдурів» [2, 45].

Який ж «він»? Високий, міцно збудований, чорнявий, «гарний» (це повторене декілька разів). І якщо в її портреті домінують все ж характерологічно-оцінні штрихи, то його подано розлого й щедро, з етнологічними атрибутами — сорочка тут буде «біла, як сніг», «з вишиваним ковніром і рукавами, з-під котрих видко було кріпкі, жилуваті рамена. Груди, шия й руки були окрашені срібними ланцюгами та хрестиками, а широкий гострий ремінь обвішаний наперстками, монетами; за ним була застромлена люлька й деяке оружжя» [2, 435–436].

Одразу ж на першому плані постає горда вдача в поведінці з панами, які покарали його за зрубану спорохнявілу смереку; він увічі їм сказав, що «раби», які «служать» і хочуть «зогидити» його, одинака, найбагатшого в селі гуцула» [2, 437]. Відсидів сорок вісім годин, не торкнувся їжі. Повернувшись з тої кари, побачив у лісі дівчину — «не була з хлопського стану, се він примітив зразу. Її голова була завита червоною хусткою (це стане далі повторюваною художньою деталлю, мета якої — нав’язливе нагадування про його «вдуріння»), кінці ззвду зав’язані, а лице й шия були розкриті…» [2, 438]. І тут же — «безконечно сумні» очі (це вже не оповідачеве, а «бачення» гуцула). Вражений її «червоним волоссям», називає подумки «відьмою», бо в його селі всі дівчата чорняві. А до його споглядання-порівняння йде ще й подив — місяць, як пішов у гори, а дівчата тужать за ним, ні одна з них сюди не прийшла до нього. Суміш вражень — як потік свідомості.

Між новознайомими відбувається майже філософський діалог — про злих і добрих людей, про дурних і розумних, про Божу волю… І, між усім тим, інформація: «Я велика багачка! Я всіх маю в руках…» [2, 439]. Він на те: «І я багач … усі дівчата гинуть за мною» [2, 440]. І ось та незнайомка підсвідомо підкоряється його силі, красі його владній мові й рухам — «ти така красна … така красна» [2, 445]. Зсунулася поволі, «мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю…» [2, 445].

І все. Кінець історії. Це все він потім згадував. А далі несамовито шукав зустрічі з нею, наївно мріяв, як приведе її до своєї старої матері в хату, як обдарують її ліжниками, шовковими хустками, срібними монетами, пишними вовняними поясами, шкурами з медведів, що «він сам убив», «усіма вишиваними кожухами» [2, 447].

Як подарує їй найкращого свого коня … «він просто казився» [2, 447]. Та більше так і не побачив її. «Вдурів» — бо ввижалися її «мигкотячі, закляті очі…». «Грім би її тріснув! Най її трісне і знищить з лиця землі усі її сліди. Або най закаменіє, або най її живу рознесуть дикі коні, або най западеться в землю, так, най упаде з якої-небуть скали і западеться в землю!» [2, 447]. «З гуцулами в любові непорадно жартувати» [2, 447]. Ненавидів і марив нею, чув її голос: «Мусиш мене шукати» [2, 450]. А впереміш з тим прокляттями звучить: «Яка гарна!» [2, 450]. Почував себе самотнім і тоді починав співати — «справдешня дитина свого люду, він шукав полегші у співі» [2, 450].

Психологічні малюнки стану душі молодого гуцула дивовижно точні, оригінальні. І поміж ними, у репліках, є визначення, хто якого роду:

«— Ти так красно говориш по-нашому…

— Я те саме, що ти, і я також русинка» [2, 440–441].

Далі йде від оповідача: «Чи природа справді нездавима? Її бабка по батькові власне була гуцулка. Гарна, а проте мужичка! В них все бувають незамітні хвилі, коли інстинкти прориваються і греблі не знають. Та її мати була знатна дама…» [2, 434]. І ще, з вражень гуцула, коли він у розпачі шукав «її» в адвокатській канцелярії, — котрась особа говорила там «по-руськи», «тимчасом як її мати говорила бог знає якою страшною мовою. Він її ненавидить» [2, 449]. Мимохіть, отже, є в новелі й з’ясування національної самості героїв — і його, і її, усвідомлення обох, хто вони.

В більшості і портрети, і діалоги, і думки у цьому творі враженнєві, нервові, саме в такий спосіб вимальовуються характери персонажів «зсередини», письменниця ніби «засідає» (за висловом І. Франка) в їхні душі, що є ознакою модерного письма.

Алегорично-афористичні, з підтекстом акварелі, поезії в прозі О. Кобилянської — досить поширені в неї жанрові форми. Це «Рожі», «Акорди», «Там звізди пробивались», «Мої лілеї», «В долах», «Весняний акорд» та ін.

Ось «Рожі» — темно-червона, розкішна, «упоювалася сама собою, принаджувала до себе і ждала неспокійно» [2, 488]. Друга — блідо-рожева, тільки наполовину розквітла, все ще була пуп’янком. Коло них стояла ще біла — «сіяла невинністю і чистотою» і чудово пахла [2, 489]. Стіл із білого мармуру. Тло — брунатно-золоте. І — засвічена лампа. Як малярський малюнок, але словесний. Всі чекали чогось нового, казкового. І вузьке готичне вікно, і велети дерева за ним, і грізні хмари, і половина місяця, і тихий шум поміж деревами — все ніби в тривожному очікуванні. «Жвавий легіт, увірвавшись, летить до рож, доторкається їх сліпо, немов цілує їх» [2, 489].

І впали перші листки темно-червоної рожі на білу плиту мармурову. «З їх упадку тиша, що довкола панувала і все у себе приймала, зложила казку про долю рож» [2, 290]. Алегорії — на розсуд читача.

Поезія в прозі «Там звізди пробивались» побудована як діалог вузької, але дуже глибокої Ріки і густого дубового Лісу, який радить Ріці розлитись широко українським степом і показати свою силу. проте вона, хоч і безмежно глибока, не має сили аж так розлитись. Пишалася ніч, і їй відповідав «широкий сум на степу і далека розстелена туга» [2, 576]. Але там «звізди пробивались» [2, 576]. Алегоричні, як бачимо, мініатюри, багатозначні, широкоасоціативні, «глибокі», як та Ріка. Твір навіяний подорожжю Кобилянської на Наддніпрянську Україну, в. м. Гадяч. «Страшно широкі поля, степи безграничні. Почуваю себе не раз як без опіки. Се певно тому, що я зросла в горах і все звикла вгору до чогось молитися. Тут, здається, розпаношилась, розжилась туга вповні. По тих широких степах» [2, 661].

Серед найкращих творів О. Кобилянської вважаємо необхідним виділити «Царівну», написану 1888–1895 рр. спершу німецькою мовою, а згодом українською. Перша назва — «Льореляй» — викликала асоціації з однойменним віршем Генріха Гейне. А під пером Кобилянської постає у цій повісті сильний жіночий тип в особі Наталки Верковичівни, ідеал гордої, непокірної жінки-інтелігентки, розумної, цілеспрямованої, духовно багатої, талановитої. Не випадково Кобилянська не раз цитувала у своїх творах, і в «Царівні» теж, філософа Ф. Ніцше, вплив якого відчутний особливо.

Героїні судилася нелегка доля. В одній із самохарактеристик вона називала себе істотою, «на котру цілий світ сердиться» [3, І, 126]. А що не така, як усі, — то це цілком очевидно. І вольова. Згадаємо деякі сюжетні перипетії. Вона, сирота, живе у милості у родині свого дядька, вчителя гімназії, принижена його жінкою, міщанкою, «спольщеною німкенею», задихається в задушливій атмосфері убогого, нікчемного середовища малого містечка. Розраду знаходить лиш у читанні книжок і самоосвіті. Примушувана «тіткою» до шлюбу з деспотичним старим удівцем, переживаючи розпач і зневіру через вчинки коханого Орядина (постать складна, неоднозначна, неврівноважена, егоїстична особа), Наталка все ж знаходить у собі сили порвати з тим усім і їхати в невідомість, знайшовши в Чернівцях місце «товаришки» при багатій удові Марко.

Місце виявилося гарним, бо пані Марко (вдова по лікареві) її розуміла, цінила. Тут було повне взаєморозуміння і навіть воля — мала окрему кімнату, де пробувала себе у творчості, писанні повісті. Складним виявився ще третій «кут» у любовному трикутнику (Наталка — Орядин — Іван) — син (пасинок) тої пані Марко Іван, який перебував на морській службі («маринарці») і навідував свою матір (не рідну йому, але найріднішу в цілому світі) не часто. В один із тих приїздів закохався в Наталку, пізнавши її високу шляхетність, безкорисливу опіку хворої п. Марко. Небайдужа до нього й Наталка. Але тут поміж нею й тим Іваном все ще «стоїть» в її душі Василь Орядин, об’єкт ревнощів Івана.

Повернімось, проте, до особи, внутрішнього світу «Царівни». Її моральні принципи високі й чисті, вона не вміє «гнутися й повзати» [3, І, 310]. Зневажає тих, хто готовий «все до послуги» [3, І, 336], ставить питання за філософом Ніцше: «Чи ти правдивий? Чи лише актор» [3, І, 239]. Мріє, «щоб ми стали інтелігентним народом, свобідним, непоборимим в своїй моральній силі» [3, І, 351].

У її роздумах питання нації посідають вагоме місце. «Є люди такі, як нації … натури, одарені багато, але напоєні наскрізь смутком … тон вічної туги … тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі … і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі…» [3, І, 214]. Є тут і слова Кобилянської, вкладені в уста Наталки Верковичівни, слова-девіз, слова-афоризм: «Я хотіла би, щоби всі українці були орлами!» [3, І, 231].

І знову з Ніцше: «Чоловік зрікається великого життя, коли зрікається боротьби» [3, І, 231]. «Царівна», як колись назвав її один з героїв, з тої класичної любовної трійки — Орядин, боротьби не зрікається, бореться словом, тим, що пише для людей, хоче донести своїм словом пекучий біль за свою пригнічену націю — віками принижувану сусідами, що «накидували насильно своє панування» [3, І, 338]. Перед її душею вставала сумна історія її народу. «Виринула горда козаччина, станула і теперішність … на ніщо зведений народ … працею сильнішого фарисея» [3, І, 338].

Їй, безкомпромісній, ненависна позиція тих, хто «ліз тепер ворогам тим під ноги, повзався і запродався» [3, І, 338]. Це про Василя Орядина, любов’ю до якого ще з юності й багато років мучиться Наталка, а далі бачить, як корисливо одружується Орядин з багатою полячкою, дочкою його «начальника». Аж коли пішла до церкви на те вінчання, побачила жахливий, жалюгідний неспокій того Орядина, аж тоді полуда якась впала з Наталчиних очей, і вона, нарешті, «звільнилася» від того тяжкого свого кохання.

Повість «Царівна» має щасливу кінцівку, бо головна героїня таки знайшла свою долю і розуміння, і сприяння, і підтримку у її творчій, письменницькій праці в особі Івана Марка, хорвата за національністю, людини високоосвіченої, інтелігентної, порядної. Отже, і смутним царівнам мало випасти щастя після численних страждань.

О. Кобилянській було 73 роки, коли закінчила працю над твором «Апостол черні», жанрово означеним як «повість у двох томах». Все ж, зважаючи на багатоманість сюжетних ходів, численність персонажів з їх докладно виписаними долями й характерами, доцільніше було б назвати цей твір романом. Та й в анотації, передмові його названо романом. Тривалий час він був заборонений в Україні. Хоча, вийшовши 1936 р., був популярний у Західній Україні й невідомий українцям під «совітами» аж до 90-х рр. ХХ ст.

Праця над цим твором тривала довго — ще з 20-х рр. І починалася з ідеї, котра, як кредо усього життя письменниці, була вкладена в уста персонажа Максима Цезаревича: «Виховуючи свої діти, ми мусимо не забувати, що ми їх і для України виховуємо. А вона потребує іншого, як досі, чоловіка, іншу жінку» [21, 22]. Перед читачем у «Апостолі черні» — сильні, чоловічі насамперед, типи.

Сюжет досить складний, з розгалуженими лініями, екскурсами в біографії багатьох персонажів, утаємничими деталями з минулого. І головне — тонко виписаними психологічними малюнками, рухливими часопросторовими переміщеннями — від невеликого столичного міста Ч. (очевидно, Чернівці), де й починається дія, до сіл-парохій, до маєтків у горах і т. ін. У родині талановитого старого годинникаря Максима Цезаревича троє дочок і син Юліян, яких він виховує суворо й жорстко, особливо сина — «змалку залізно вихований», говорить Юліян Еві [1, 53].

«Апостолом черні» названо «просвіченого душ пастора» священика о. Захарія («наш чоловік»), носія високої моральності й гуманності, «творчим духом моралі, серця і ума» [1, 74]. Це його разом з дочкою-одиначкою Евою врятував од збісованих коней юний Юліян («мов молодий тигр кинувся між них»). І це йому вперто не хоче вимовити слово подяки та Ева (штрих-«прогноз» до примхливої вдачі, що далі вимальовується як психологічний візерунок способом тонкої нитки-плетива). Цей «гарний, темноволосий, з ясними очима, струнким ростом батька та ледве замітною мімікою брів» Юліян мав «сталевої барви» очі [1, 23].

То невипадкова «барва» очей, вона є наскрізною деталлю усього твору (і не лише цього твору у Кобилянської). Юліян — центральна постать у романі. Він стає в кінці не «апостолом черні», а «апостолом меча», борця за Україну. «Для України кликав його молодий голос» [1, 35].

Національна ідея є стрижневою. Вона проходить через усі колізії, діалоги, вчинки численних персонажів, вона складно акумулюється у ситуаціях родинних, політичних, побутових, проблемах виховних, проблемах ставлення до мови, її виживання, її захисту у процесах асиміляції з боку поляків та німців тощо.

Ось згадує свою молодість старий годинникар: «…в чім полягала наша сила і неміч … і коли то вже раз буде своя держава? С в о я — ех! Що ти знаєш, сину, коли тайком сходилося кільканадцятьох українських юнаків! Одне ми собі за святий обов’язок постановили: не скривати ні перед ким для кусника хліба своєї національности. Ми зобов’язувалися виконувати яку-небудь працю умову (розумову) чи професійну — так солідно, щоб нас за неї шанували як українців» [1, 63].

До важливих змістових чинників належить читання Юліяном записок свого батька — з історії родин Альбінських та ін. І в тій сповіді Цезаревича-старшого — біль через засилля німецької культури на Буковині, малий відсоток української інтелігенції серед гуцулів. Тут і розповідь про вчителя-патріота Рибку, який виховував дітей українцями, не відступаючи від свого переконання: «… іноді й одно здорове національне зерно, хоч би воно і на який непригожий ґрунт падало, не гине» [1, 127].

У сюжеті присутні й інші «виховники» малих українців, як, наприклад, «тета Оля» (вона виховувала й Максима) — вчила їх своєї мови, формувала любов до своєї нації. Отже, і патріотизм старшого Цезаревича не випадковий. У розмові його, зовсім уже слабкого, хворого, з Юліяном прозвучало виразно метафоричне: «… ми ще без пасіки, як ті дикі бджоли. Якби ми її вже мали, то теж сповняли б усі суспільні функції без помічників, як інші, і перетворились би у повну націю» [1, 168].

Діалоги щедро насичені політичними мотивами, навіть у, здавалося б, побутових ситуаціях.

Скажімо, у сцені вечірки в домі о. Захарії, де живе й бабуня Орелецька, багата й примхлива. Це вона дає дозвіл і фінанси своїй укоханій онуці Еві їхати до Швейцарії вчитися на лікарку. Тут, під час тої вечірки, відбуваються заручини Юліяна та Еви, його рішення йти на богослова заради спокою о. Захарії. І ось Ева за кордоном потрапляє цілком під вплив польського антиукраїнства з його зневагою до України, приниженням національної гідності українців.

Деякі знайомі говорили, що Ева змінилася в поглядах: «Перед своїм від’їздом вона була запальна патріотка-націоналістка, а тепер вона ніби охолола до того» [1, 219]. Якщо ж у політичних дебатах виникало питання, чи «потрібний шовінізм українцям», вона, Ева, зворушувалась. «Коли батько або Юліян мотивували необхідність шовінізму як відпорного засобу наболілої душі в боротьбі за незалежність у відповідь на шовінізм противника, вона цього не могла спокійно слухати» [1, 219]. А Юліян дивився «сталевими» очима.

У цьому постійному епітеті, наголошуємо ще раз, закладено, цілком очевидно, не кольорову ознаку. «—Панна Ева хоче нам защіпити бациль космополітизму», — говорили деякі гості» [1, 219]. Розв’язка-розрив у цій любовній історії відбувається поволі, болісно і з огляду на той «бациль космополітизму». Юліянові потрапила на очі книжка «Пан Тадеуш» А. Міцкевича, але справа не в книжці, а в дарчому написі Еві, інтимному і двозначному, від поляка Зигмунта Кави. «Ховай свої дарунки ліпше, Ево… Є ще гірші вчинки, як зрада в любові», — сказав [1, 225]. Юліян не може легко забути Еву, але й провалля між ними вже незглибиме. Зрештою, Ева виходить заміж за того поляка Каву.

У кінці І тому книги з’являється ще одна цікава жіноча постать — Дора Вальде (з «очима серни», як говорила про неї Ева), зовсім юна вдовиця через нещасний випадок — загибель у катастрофі поїзда чоловіка, якого знала після вінчання лише три дні, з дівочим прізвищем Могиленко, улюблена онука «директора, власника багатої економії» Альбінського, гострого супротивника Цезаревичів. Нові взаємини Юліяна й Дори зав’язуються дуже складно, насамперед з боку Юліяна.

Психологічні «підвалини» для тих майбутніх взаємин подаються оповідачем не лише через діалоги (вони часом досить скупі в інтимних розмовах), але й через невласне пряму мову.

«Наближалася до фіртки. Чи не спізнилася? Чи дуже її там вижидають? Чи ніхто не відгадає її щастя?» [1, 303]. У Дори Вальде профіль «майже дитячий, м’який… Дівоча вдова сидить мов птах зі зложеними крилами…» [1, 248]. Вона, попри пережиті стреси, прагне бути корисною для бідних, особливо бідних дітей. Захопилась пасічництвом задля цього. Дід її, директор Альбінський, звичайно не схвалює цю «екстравагантність з україноманством», ці «філянтропійні експерименти», воліє видати її заміж за багатого купця. Дора ж, закохана в Юліяна, ніби «боїться», «блідне», коли бачить його, що помічають і родичі [1, 280].

А Юліян іде до українського війська. Він тепер — «апостол меча». «…Моральний вплив військового режиму на народню вдачу має таке значення, що ніколи не забагато це підкреслювати». Згадує історію різних народностей, постання держав та історію України. «Його стискає жаль за серце, що він без рідного краю, що не може бути на нього гордий, як інші бувають горді на свої рідні країни. Як радо він послужив би йому. Але передовсім сили треба, сили фізичної та умової» [1, 281].

На шляху до шлюбу Юліяна і Дори стають його борги (брав у борг на лікування свого тяжко хворого батька) та спротив Альбінського. Він ставить умову, що його маєток припаде Дорі та Юліянові, якщо останній дасть «заяву перед вінчанням», що зрікається своєї народності, перемінює своє ім’я на його (Альбінського) і що їхні нащадки «будуть його носити» [1, 308].

Юліян відповідає, що вони не живуть у часи Вишневеччини і Четвертинського … Він через безвихідь з боргами збирається їхати на заробітки до Америки. Жодні прохання, переконання не впливають на Альбінського. Він удівець, дружина його померла молодою. Ця бабуня Дори, на яку вона схожа як дві краплі води (її портрет постійно висить в кабінеті Альбінського), «обставала до останньої хвилини свого життя за нащадками своєї нації» (української) [1, 304].

Жорстока впертість Альбінського штовхає Дору до самогубства. Вона стріляється, але лишається живою. Альбінський, зрештою, дає згоду на шлюб. Після вінчання Юліян іде до українського війська. Якийсь час боровся на фронті, а далі його прийняли «до штабу як перекладача» [1, 318].

Коли Альбінського повідомили, що в нього є правнук Цезаревич, він «з радости розплакався» (такий психологічний поворот у сюжеті).

Кінцівка повісті-«роману» символічно-сентиментальна і патетична. Юліян повернувся додому, і перші слова Дори були:

«— А Україна?

— Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам ролю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі» [І, 318].

  • Йоган Готфрід Гердер (1744–1803) — німецький філософ, письменник-просвітитель, один із засновників філософії історії, один із натхненників і теоретиків літературного руху «Буря й натиск». Підкреслював велику роль фольклору в літературному процесі. Уклав першу антологію народної поезії різних країн, особливо слов’янських.
  • Праці Гердера в Україні використали М. Максимович і А. Метлинський. Згадка про Гердера у О. Кобилянської не випадкова, вона свідчить про її широку обізнаність у гуманітарній сфері. Вкладає цей штрих про Гердера в уста свого персонажа — «Апостола меча» Юліяна Цезаревича — «цього вимагає наша теперішня доба» [1, 318].

Отже, маємо «модель» українця-європейця, «спартанця» [1, 7] зі шляхом від «апостола черні» до «апостола меча».

Такий заповіт О. Кобилянської нащадкам.

 

Література

1. Кобилянська О. Апостол черні. — Тернопіль, 1994.

2. Кобилянська О. Повісті, оповідання, новели. — Серія «Бібліотека української літератури». — К., 1998.

3. Кобилянська О. Твори : У 3-х т. — К., 1956.

4. Крупа М. Апостол черні / Передмова. — Тернопіль, 1994. — С. 5–11.

Dounload PDF

Відгуки читачів