Не зарубцюється на серці рана… (Трагедія мого роду і народу)

М. І. Степаненко, доктор філологічних наук, професор, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка


У душах українців, які прагнуть знати свою минувшину, нестерпним болем відгукується Голодомор 1932–1933 рр., що забрав мільйони людських життів. Починаючи з 1998 року, у День пам’яті жертв Голодомору, що припадає на четверту суботу листопада, в Україні здійснюється поминальне богослужіння, покладання символічних горщиків із зерном і свічками до пам’ятників жертвам страшного мору, оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, відбувається акція «Запали свічку».

 

Про страшне горе, яке пережив наш народ, старші покоління передають молодшим. Не можна забувати про цю трагедію, щоб вона не повторилася. Болять гіркими бабусиними споминами мої груди, у комірчини моєї пам’яті навсякчас запали її зболілі розповіді про той лихої пам’яті 32–33 рік. Узявся за перо й написав замішаний на сльозі текст про тяжке горе мами моєї мами, про невинно убієнних голодом її донечок, а моїх тіточок.
 
Степаненко Микола Іванович народився 1958 року в селі Великоселецьке Оржицького району. Ректор Полтавського педагогічного університету. Бабуся Явдоха — Зіненко (Степаненко) Євдокія Михайлівна — рідна бабуся Миколи Івановича, народилася 1898 року, померла 1982 року. Жодне слово, факт дія, ім’я в цій новелі не вигадані. До нас промовляє сама трагічна історія на полтавській чорноземній, такій благодатно-родючій землі.
 
 
ЗАВМЕРЛО В МЕНІ НАВСЯКЧАС…
 
«Та прийде весна, та будуть соловейки щебетати, а зозулі кувати, а я ж буду своїх дочечок в гості виглядати…»
 
Як зараз бачу мою зморену і зболену бабусю Явдоху, яка, присівши край столу, давала волю своїм почуттям. На неї нахлинули непрошені спогади, гіркі й пекучі, про той страшний тридцять третій, що відібрав у неї двох донечок: восьмилітню Марусю й семилітню Оленку. Знала вона, що відлетять від неї дівчатка, бо бачила віщий сон: прийшов сивий дід із бородою — казала, що це Бог, — і забрав у неї два мішки зі збіжжям із п’ятьох, які стояли на покуті. Сон і направду виявився пророчим; той сивий дід прийде до неї ще в сорок третьому, забере ще один мішок — відлетить у засвіти її дорогенький п’ятнадцятилітній Миколка, який розряджатиме снаряд і від якого лишаться праворуч — руки, ліворуч — ноги, стане хлопець жертвою війни. А потім суворий дід привидиться ще раз, уже в сімдесят першому році, і забере ще одну, п’ятдесятилітню донечку — Саню. Доживатиме бабуня віку з моєю мамою.
 
Ця розмова може перерости в болючі й жаскі спогади, від яких морозом тріщатиме на голові кожна волосинка, а може стати канвою для епічної оповіді. Адже сюжетів довго шукати не доводиться — живуть у кожному з нас, хто чутливий до своєї історії, хто прагне знати свій родовід, древо нашого роду. Болить мені невимовно біль моєї родини й народу, а розказувати, як ще Тарас Шевченко писав, треба. Нехай знають молодші покоління, нехай не вкриється непам’яттю наше спільне горе, нехай ніколи не забуде світ про ту страшну трагедію, що увійшла в тридцять третім році ледь не в кожну українську родину, до ні в чому не винних людей, які не вміли кривити душею, вислужуватися чи виживати за рахунок інших, а вміли тільки чесно працювати на своїй землі, до людей, які навіть у найскрутніші часи, віддавши на поталу звірові останні зернятка пшениці, не втрачали зерня людяності, совісті та Божої любові в серцях…
 
А ті дві, Маруся й Оленка, згасли, мов свічечки від легенького вітру. А скільки ж іще дорослих і дитячих душечок полетіло у вирій у той голодний рік, скільки померло, не народившись, скільки не змогло благословитися на світ від смертоносних поглядів апокаліптичного жовтого князя?!.
 
«Чому ж не вберегли, бабусю, — питаю, — чорняву довгобразу Марусю й біляву кругловиду Оленку?» — «Та не могла, дитино, не могла. Спасибі Богу, що живими лишилися старші, які ходили на роботу в той колгосп. За натруджений день одержували галушку, давали й мені мисочку баланди. Давали дідусеві твоєму її, узяли й Миколку в ясла, бо меншим був. А Марусі й Оленці не стало місця ніде. У колгосп не брали, бо ще малі, а в ясла не приймали, бо вже великі. Отак і приречені були на смерть. А в хаті — порожньо-препорожньо. Ні зернинки хліба, ні картоплинки.
 
Були ж ми донедавна якщо не заможними, то й не бідними. Дружно сідали за сніданок, обід чи вечерю: я з чоловіком, п’ятеро дітей, свекруха; парувала на столі затірка, дозволяли собі й білим пирогом посмакувати, і молока було вдосталь, навіть склянки купили — це ж диво яке! І чай могли ввечері пити — на вишні настояний із «лимпасьє» (манпасьє — цукерки). Та прийшли ж колишні  старці, нероби, ледацюги, а тепер, бач, — активісти, комсомольці, большевики. І вичистили все!..
 
Сховала пригорщу квасолі під стріхою, закопала діжку з житом у сараї, розтикала вузлики з пшеницею по клуні — усе знайшли. Нюх собачий у них був! Та ще й зі штричками в руках. Повимінювала все, що мала із майна. Мати моя, твоя прабабуся Наталка, гарний посаг мені справила, та все: ліжники, рядна, спідниці, сувої товстого й тонкого полотна, крам, хустки! — усе проміняла на жменьку борошна, на скляночку зерна, на пучку солі. Лишився маленький сувійчик полотна: поклала за образи, берегла про смерть, бо знала, що Маруся й Оленка не виживуть. Та забрав отой — не будемо називати його імені, жив недалеко від нас, роками щодня здоровкався, хліб нерідко потім позичав. Благала: «Не для розкоші ж тримаю, а щоб очі було чим накрити. Ти ж бачиш: усі пухлі». А в Марусі й Оленки цівками сукровиця з ніг летить!.. Забрав… Як і переложені мої спідниці, як і ліжник, моїми дівочими руками зроблений.
 
Дивитися потім не могла, як його, отого «забирала»-активіста, жінка ходила на свято в моїй спідниці, як моїм ліжником піл у своїй хаті накривала. Чесні, бодай не казати! Знайшов якось горщик із зерном, закопаний біля порогу, забрав, а на причілку хати написав: «Злісний нездавщик государству хліба». Дьогтем вивів. Сили не було сапою зішкребти його, так і простояло з рік. Уже як руки одтухли й набряки з ніг зійшли, вибілила причілок.
 
Як із поля йшла, то в кишеню колосочок ховала, то в маленьку риночку, яку брала для води, якоїсь поживи накладала для Марусі й Оленки. Та перестрівали по дорозі, витрушували все до крихтинки й до зернинки. А мої дівчатка ріднесенькі спочатку їстки просили, потім так жадібно-жадібно дивилися в очі мені, а потім збайдужіли, їм уже і їсти не хотілося. Живими мерцями ходили.
 
Пішла вранці в поле, а вони десь буряк знайшли. Не зварили його — сирого наїлися. І до вечора переставилися їхні душеньки. Одна серед долівки в хаті лежала, а друга — під порогом. Ледь стачило сили покласти на лаву обох. Прийшов Петро, дідусь твій, та й питає: «Що мені робити: чи хреститься, чи молиться?» — «Молися, — кажу, — і хрестися за невинно убієнних». А тут уже підвода рипить вулицею: лежать мерці, як обаполи, недбало поскидані.
 
Зайшли й до нас, забрали мох донечок. І не плакала, і не голосила, бо знала, що небавом піду за ними. Глянула лишень на Надю й Саню — а в них погляди скляні, під нігтями синьо… Просила копачів, щоб запам’ятали, у яку могилу покладуть. Поклали всіх в одну велику яму…»
 
Вона й досі, ця могила, страшними потойбічними очима дивиться на живих. У поминальні дні бабуся падала на неї, голосила, ставила паску, запалювала свічку, і приходили до тієї могили всі односельці. Бо на яку ж хату не кинь — скрізь голодна смерть пройшлася.
 
Пам’ятаю: «А скільки в Ревів дітей померло, а скільки Різників забрав той тридцять третій!..»
 
Залягло повічно в моїй пам’яті й таке: оповідає бабуся, як напівбожевільний дід Петро Рева йшов у поле, щоб ложку баланди дали йому: «А не положено ж було, бо непрацездатний, старий. Коли вишкрібали котел — то кричав: «Людочки добрі! Не шкребіть дуже, залиште мені хоч ложку-дві!..» І вижив старий, бо й у голодівку ми були милосердні. Думала, що врятує нас півмішечка кукурудзи (перед цим торбиночку виміняли, змололи зерничко на жорнах, пригорщами вкидала в окріп і варила мамалижку). Та забрав отой, проклятий! Та ще й як! Висипала зернечко на комині й виклала п’ятеро діток на ньому: думала, висохне, щоб уночі змолоти. Не церемонився з дітьми: через комин всіх п’ятьох поскидав — як він тільки не повбивав їх! — а те все згріб. На припічку лежало крильце, то й змів ним, щоб і сліду не лишилось.
 
Рятувала трохи впіймана рибина: жили при болоті. Але згодом і та не ловилася, та й сили не було на рибальство. Пекла млинчики із рогозяних лопуцьків, але від них дуже болів живіт, варила корінь лепехи — але його їсти навіть найголодніший не може. Товкла качани з кукурудзи (на току їх де-не-де можна було знайти), листя з берестка — і все це правило за хліб.
 
Сукини сини забрали не тільки хліб, картоплю, а й одяг. Як тільки чула, що йдуть уже ті кляті активісти, — напугувала дітей, чим могла, і відправляла: то в берег, то на тонкий лід, — і хоч трішки могли протриматися за виміняне щось. Та наспівав кінець усьому…»
 
Послухавши бабусю, розумів, чому вона підбирала навіть скориночку насущного, яка валялася долі, й обов’язково цілувала її. Пам’ятаю й перші бабусині заповіді: «Бережи папку (себто хліб), не грайся хлібом». Хвилини відвертості були нечастими. Не любила згадувати (а може, боялася) про голодівку бабусенька, та й не розповіла всього, що знала.
 
Картаю себе, чому не випитав усього, не закарбував у пам’яті. Ой як розумію тебе, бабусечко, коли ти, витягнувши мнишики чи пироги з печі, два обов’язково розламувала й ставила на вікно: «Хай душок піде — для моїх донечок. Вони ж і досі голодні…»
 
А ще пам’ятається, як ішла на похорон чи на поминки — обов’язково з хлібом, щоб Марусі й Оленці туди передали: «Ми ж уже наїлися хлібця, хай і їм не буде голодно».
 
Говори ж хоч тепер, бабуню, говори моїми вустами, виповідай свою тугу — мені, твоїм онукам і правнукам, усім тим, чиїх предків теж торкнулося чорне крило голодної смерті. Моя душа тут, на землі, болить разом із твоєю, що вже полетіла у кращий світ.
 
…А з повитих скорботним туманом пам’яті долин моїх дитинства та юності долітає тихий голос бабусиної жури: «…Та я плавала морями, та я літала небесами, та донечок своїх ніде не стрічала…».
 
Вірю, що є десь кращий світ, у якому немає печалі, і що Господь Милосердний таки зглянувся за земні страждання бабусі моєї, і хоч тепер знайшла одраду її душечка — там, у теплому виріїраї, укупі з вірною дружиною, зі своїми п’ятьома діточками, і з моєю дорогою матусею теж.
Dounload PDF

Відгуки читачів