Україна поліетнічна. Випуск 6. БУДЖАК

Крупа Т. М., Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна


БУДЖАК — історична область на півдні Бессарабії, яка займає південну частину межиріччя Дунаю і Дністра, а на сході її омиває Чорне море. Охоплює частину дельти Дунаю. Історично є частиною більш великого, переважно степового макрорегіону, відомого як Північне Причорномор’я. Нині охоплює південні райони Молдавії і південно-західну частину Одеської області України та характеризується строкатим національним складом. Сьогодні це один з найбільш своєрідних регіонів сучасної України в мовному, культурному, географічному планах.

 

Назва регіону походить від турецького слова «буд жак» (кут) — так називалася степова територія, що лежала між турецькими фортецями Ізмаїл, Бендери та Аккерманом (нині Білгород-Дністровський). Альтернативна назва регіону — Аккерманщина, походить від турецької кальки слов’янської назви найбільшого міста регіону — Білгород-Дністровського (тобто «Біла фортеця»), яке наприкінці Середньовіччя окупувала Османська імперія. У XV–XVIII ст. регіон захопила Буджацька орда (Аккерманська / Білгородська орда), яка служила Кримському ханству і турецькому султану і постійно здійснювала набіги на території, підконтрольні запорозьким козакам та інші частини України. Гійом Ле Вассер де Боплан так описував цю орду: «Ці, повторюю, свавільні татари постійно нишпорять по пустельних степах, щоб грабувати християн і продавати їх на галери, бо живуть вони виключно грабежами, подібно до хижих птахів. Вони вриваються іноді в Україну і Поділля, але залишаються там недовго…».

 
У VII–X ст. Буджак (тоді слов’янською його називали Оглос або ж Онглос) перебував у сфері впливу Болгарського ханства та Першого Болгарського царства, а у XII–XIV ст. — Другого Болгарського царства (під грецьким ім’ям Параталассія (грец. дослівно «примор’я»)). У Буджаку взагалі панували кочівники, крім коротких проміжків наприкінці I тис., коли його заселили болгари, яких що близько 1000 року витіснили печеніги.
 
Починаючи з середини XIV ст, після занепаду Золотої Орди, Буджак був у складі Молдавського князівства.
 
Наприкінці XIII ст. були засновані перші колонії генуезців в пониззі Дністра, і знову пожвавилася торгівля. У XIII–XV ст. Золота Орда звела тут Білгород-Дністровську фортецю (спочатку — Ак-Або). У середині XIV ст. приморська Бессарабія увійшла до складу Молдавського князівства. На той час ця територія була спустошена татарськими навалами, і її заселили молдавани, які й становили основну частину населення краю.
 
1484 року молдавський гарнізон Білгород-Дністровської фортеці був змушений капітулювати перед османським військом. Фортеця була перейменована на Аккерман.
 
1503 року Туреччина приєднала Південну Бессарабію (Буджак), де були побудовані фортеці Бендери та Ізмаїл. Аккерман і Кілія з округою стали турецькими адміністративними одиницями — райя. У 1538 р. нова райя була утворена на відірваній у Молдавії бессарабській території з центром у Бендерах — Тигина. У Буджаку оселилися татари і ногайці, які підпорядковувалися Кримському ханству. Буджак до 1812 року перебував у складі Османської імперії. У Російській імперії назву Буджак використовували для опису південної степової частини Бессарабської губернії, яка, у свою чергу, входила до більш великого історико-етнографічного регіону — Новоросія.
 
Буджак, перебуваючи на стику різних історико-географічних областей, завжди був перехрестям цивілізацій, зазнаючи впливу з боку різних культур, народів і релігій. Із одного боку, це західний край Великого Євразійського степу, де змінювали один одного кочові ірано-, тюрко- і монголомовні народи. З іншого — північно-східні ворота Балканського півострова, через які в обох напрямках — з півдня на північ і з півночі на південь — протягом тисячоліть відбувалась міграція народів і культурних явищ. Буджак зазнавав впливів середземноморської культури і через Чорне море. Із півночі Буджак прилягає до східно-європейського лісостепу, звідки відбувався вплив на цю територію з боку народів, що заселяли Середньо-Європейську низовину.
 
На межі I–II тис. н. е. Буджак потрапляє у сферу впливу ісламської цивілізації.
 
Перші згадки про прийняття ісламу населенням Північного Причорномор’я стосуються печенігів. Після поразки, завданої їм наприкінці X ст., переважна їхня маса просувається на захід і, вигнавши із степів Східної Європи угорців, стає повновладними господарями цих земель майже на півтора століття. У цей час печеніги заселяють і Буджак.
 
У географічному творі іспанського араба ал-Бекрі «Книзі шляхів і країн» сказано: «І розповідали багато з мусульман були у полоні в Константинополі, що печеніги дотримувалися віри Маджусі [тобто були язичниками]. Але після 400-го року Гіджра [тобто після 1010] трапився у них полонений з мусульман, вчений богослов, який пояснив деяким з них іслам, внаслідок чого ті прийняли його. І наміри їхні були щирими, і стала поширюватися між ними пропаганда ісламу. Інші ж не сприйняли іслам, їх за це засуджували, і справа закінчилася війною. Бог же дав перемогу мусульманам, хоча їх було лише 12 тис., а невірних вдвічі більше. І вони (мусульмани) повбивали їх, а ті, що залишилися в живих, прийняли іслам. І усі вони тепер мусульмани, і є у них науковці, і правники, і знавці Корану».
 
Можна було б скептично поставитися до цього повідомлення, тим більше, що воно є компілятивним — аль-Бекрі ніколи не залишав іспанської землі, проте його підтверджує інший іспано-арабський автор XII ст.
 
Абу Хаміда аль-Гарнаті, який особисто проїжджав через Східну Європу і записав власні спостереження.
 
Перебуваючи в Києві, він зустрів «тисячі магрібінців», яких він, через незрозумілі причини, називає печенігами (дослідники зазвичай пояснюють це тим, що у печенігів були легенди про їх західне походження), «на вигляд тюрки, що говорять азербайджанською мовою і стріли мечуть, як тюрки. І відомі вони у цій країні під ім’ям беджн[ак]». Далі він розповідає: «І зустрів я людину з багдадців, якого звуть Карим ібн Файруз ал-Джаухарі, він був одружений на [дочці] одного з цих мусульман. Я влаштував цим мусульманам п’ятничну молитву й навчив їх хутбі, а вони не знали п’ятничної молитви». Таким чином, це повідомлення — одне з найперших свідчень існування мусульманської громади в Києві.
 
Доказом або запереченням мусульманської приналежності печенігів степів можуть служити їхні поховання, знайдені в Буджаку.
 
Поховання кочовиків Буджака, що стосуються X–XIII ст., засвідчують відсутність ісламських елементів обряду. Таким чином, перші випадки ісламізації кочівників Східної Європи пов’язані з печенігами, проте масового поширення серед степовиків іслам на той час ще не мав.
 
Більш сприятливі умови для поширення ісламу в Буджаку склалися після того, як ця територія увійшла до складу монгольської держави Джучидів-Чингізідів. Сталося це, на думку більшості фахівців, після західного походу монголів 1236–1242 рр.
 
Іслам досяг свого розквіту в цьому краї в епоху Золотої Орди і пізніше — в Османській імперії, іслам суттєво вплинувши на історичну долю Буджака та його культуру.
 
Згодом, за Бухарестським мирним договором 1812 р., Буджак був відірваний у Туреччини Російською імперією. Корінне ногайське населення було частково примусово виселено на схід, частково — втекло на південь, до меж Османської держави. На жаль, з часом практично всі свідчення перебування тут мусульманського населення були знищені слов’янськими колоністами. Колись квітучі міста (Ізмаїл, Кілія, Татарбунари) були зруйновані вщент, знищені майже всі мечеті, медресе і навіть надгробні камені мусульманських кладовищ були використані новими жителями для господарських потреб. Майже 600-річна історія ісламу в Буджаку була ретельно зітерта з пам’яті. Лише окремі пам’ятки, що випадково збереглися, нагадують сьогодні про колись славну і багату історію мусульманського Буджака.
 
Найбільшим містом Буджака був Аккерман («Біла фортеця»), сучасний Білгород-Дністровський. Це давнє місто, засноване ще в IV ст. до н. е., опинилося в руках османів 1484 року. У XVII–XVIII ст. мусульманський Аккерман досяг вершин свого культурного розвитку. Османський мандрівник Евлія Челебі, який відвідував Буджак та Єдисан 1657 року, описує декілька видатних мечетей (мечеть Баязіда, мечеть Менглі-Гірея) та згадує про існування аж сімнадцяти мектебів, тобто початкових шкіл. Переважну частину населення Аккермана становили купці (серед них були представники різних етносів та релігій), а також військові, переважно кримські татари.
 
Особливий інтерес викликає мусульманська релігійна і наукова діяльність у цьому місті. До історії Османської імперії увійшло декілька постатей, які напряму були пов’язані з Аккерманом та його околицями. Саме тут провів останні роки свого життя османський поет Накші Алі Аккірмані (помер бл. 1655 р.). Походив Накші Алі Аккірмані з Константинополя. У його поетичній творчості переважає (зокрема, збірці Айну ль-Хайя, «Джерело життя») тема людського щастя, яке Накші Алі Аккірмані вбачав у виконанні людиною Божественної волі. І хоча про життя самого поета відомо досить мало, його твори вважаються одними з найкращих зразків османської містичної поезії.
 
Уродженцем Аккерману був Алі бін Абдалла Ефенді Аккірмані, сучасник Накші Алі. Утім, Алі бін Абдалла належав уже до кола правознавців, зокрема уклав чимало юридично-богословських відповідей (фетв) на актуальні на той час питання ісламського права.
 
Сучасником Алі Накші Аккірмані та Алі Аккірмані був такий собі Муса Аккірмані, про якого, на жаль, ми знаємо дуже мало. Походив він також із Аккерману й був автором декількох праць, серед яких зберігся невеликий трактат з арабської граматики.
 
Дещо більше відомостей є про Ахмада бін Хусайна бін Мустафи Аккірмані, який народився в Аккермані близько 1700 року. Почесний титул «сейїд», який фігурує перед його іменем, вказує на те, що вчений вважався нащадком Пророка Мухаммада. Здобувши гарну освіту (вірогідно, в Константинополі), Ахмад Аккірмані обіймав посаду судді в різних містах Османської імперії. Переважно це був сам Буджак та сусідні балканські регіони.
 
Найбільш відомим ісламським ученим із Білгорода-Дністровського можна вважати Мухаммада бін Мустафу аль-Аккірмані. Народився він в самому Аккермані наприкінці XVII ст., здобув чудову освіту, був ходжою, тобто вченим при дворі султана Османської імперії. Його вихованець Муртада Ефенді, який походив із Криму, став головним суддею (каді) Єдісану.
 
Буджакські татари та їхні нащадки і нині частково займають ці території. Але переважали тут православні переселенці з Болгарії (болгари, гагаузи, арнаути), а також з Російської імперії (росіяни, українці), які й обумовили російськомовний характер цієї області, що зберігається до наших днів. Румуномовне населення було переважним в поселеннях уздовж річки Прут від Кагула на півночі до Рені на півдні.
 
Після Кримської війни, за Паризьким мирним договором, 1856 р. частину Буджака Росія передала Молдавському князівству. 1878 року, за Берлінським трактатом, Росія повернула собі ці землі.
 
Сьогодні жоден з народів не становить більшості у Буджаку, при цьому частка українців у ньому становить лише 40 %.
Dounload PDF

Відгуки читачів