Українська фахова мова як складник загальної культури особистості

Н. М. Карікова, кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства та мовної підготовки іноземних громадян Харківського національного економічного університету імені С. Кузнеця, м. Харків


Одним із чинників загальної культури людини є культура мови, рівень якої може стати маркером освітнього статусу особистості. Не менш важливою є культура фахової мови спеціаліста, у якій би галузі він не працював.

 

Очевидно, що поняття «культура фахової мови» співвідноситься з таким надзвичайно містким поняттям, як «культура мови» або «мовна культура».

 

За О. Сербенською, мовна культураце,

  • по-перше, ступінь ознайомлення суспільства з мовними нормами, вміння свідомо використовувати нормативні форми і вислови, критично ставитися до порушення норм, здатність висловлювати думку ясно, стисло, зрозуміло;
  • по-друге, діяльність, яка має на меті піднесення рівня знань про мову, їх пропагування і закріплення мовних норм;
  • по-третє, лексико-фразеологічна, граматична, орфоепічна та орфографічна внормованість, тобто вживання слів, їх форм, звуків, звукових комплексів, синтаксичних конструкцій відповідно до усталених норм;
  • по-четверте, естетика мови, тобто здатність відчувати її красу, вишуканість, довершеність [2, с. 66–67].

Іще вчена додає, що термін «культура мови» вживають як назву мовознавчої дисципліни. Поняття «культура фахової мови» буде в такому разі ґрунтуватися на дефініції «культура мови» із таким доповненням: фахівець повинен добре володіти термінологією, яка потрібна йому для повсякденного спілкування у професійній сфері.

 

Культура фахової мови, за Л. Мацько та Л. Кравець, полягає в «дотриманні норм літературної мови, володінні професійною мовою, вмінні висловлюватися правильно й виразно, використовуючи вміло і за призначенням різні стилістичні засоби української мови» [1, с. 5].

 

Загальновизнаним є той факт, що успіх ділової людини в сучасному інформаційному суспільстві залежить не тільки від гарної освіти, здобутої в одній з елітних вищих шкіл, а й від уміння швидко сприймати будь-яку форму мовлення, схоплювати потрібну інформацію, створювати монологи, вести діалоги, керувати системою мовленнєвих комунікацій у межах своєї компетенції [1, с. 11].

 

«Слово, — як зазначають Л. Мацько та Л. Кравець, — є одним із інструментів професійної діяльності лікарів, педагогів, правозахисників, менеджерів, журналістів та ін.» [1, с. 11]. До цього переліку можна впевнено додати архітекторів і конструкторів, економістів і бухгалтерів, екологів і зооінженерів, письменників і композиторів, психологів і соціологів, культурологів і бібліотекарів та багато інших фахівців, професійна діяльність яких потребує певних мовнокомунікативних умінь.

 

Багатство словникового запасу, рівень культури мови і техніки мовлення значною мірою формують діловий імідж особистості, сприяють досягненню успіху в будь-якій сфері діяльності.

 

Ще на етапі навчання студенти вишів починають активно шукати місце майбутньої роботи, для чого складають резюме, спілкуються з потенційними роботодавцями по телефону, пишуть електронні листи й запрошення, беруть участь у співбесідах, заповнюють різні форми та бланки. Згодом, працевлаштувавшись, вони набувають потрібних умінь правильно оформлювати документацію, складати численні звіти, виступати на робочих нарадах, вести ділові розмови з партнерами, укладати угоди, обговорювати умови контрактів, надавати й отримувати інформацію і т. ін.

 

Отже, мовленнєва поведінка особистості буде залежати від її професійних мовнокомунікативних умінь.

 

Так, під час проведення робочої наради, потрібно не тільки чітко й зрозуміло оголосити питання, що будуть розглядати, а й вислухати співрозмовників, дати критичну оцінку висловленим пропозиціям, уміти швидко проаналізувати отриману інформацію, зробити певні висновки. Тож добір лексики залежатиме від місця проведення робочої наради та її учасників, від питань, які там розглядатимуть і т. ін. На синтаксис мовлення буде впливати форма спілкування між комунікантами.

 

Як зазначають науковці, «професійна комунікативна компетенція передбачає насамперед наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування. Тобто вона формується на основі комунікативної компетенції» [1, с. 13].

 

Комунікативну компетенцію(лат. competens — належний, відповідний) Л. Мацько та Л. Кравець визначають як сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах і з різними комунікантами, а також уміння їх ефективного застосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата [1, с. 13].

 

Цілком очевидно, що набути високого рівня комунікативної компетенції без мовної компетенції, під якою науковці розуміють «знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літературної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань» [1, с. 13], неможливо.

 

Сучасні мовознавці розрізняють такі типи літературної норми:

1) орфоепічні, що виявляються в усталеній вимові звуків, звукосполучень, граматичних форм слів;

2) акцентуаційні, що полягають в усталеному наголошуванні слів;

3) лексичні та фразеологічні, які впорядковують вживання слів і стійких словосполучень залежно від їх значення;

4) морфологічні, що впорядковують уживання значущих частин слова та словозміну;

5) синтаксичні, що визначають побудову словосполучень і речень;

6) стилістичні, які регулюють відбір мовних засобів відповідно до сфери та ситуації спілкування [1, с. 21].

 

Відповідно до цих норм, Л. Мацько та Л. Кравець виокремлюють сім мовних компетенцій: лексичну, граматичну, семантичну, фонологічну, орфографічну, орфоепічну та пунктуаційну.

 

Розвиток професійної мовнокомунікативної компетенції безпосередньо пов’язаний зі здатністю особистості навчатися, важливу роль відіграють також набуті знання та практичний досвід.

 

Отже, усе це дозволяє говорити про актуальність, потрібність і важливість упровадженого в навчальну програму вишів курсу «Українська мова за професійним спрямуванням». Проте якщо спробувати дещо відійти від наведених теоретичних викладок і подивитися на реалії сьогодення, то ми побачимо деякі проблеми.

 

Однією з найбільших проблем на сьогодні є надзвичайно низький рівень базових знань української мови. Як показали останні результати зовнішнього незалежного оцінювання з української мови та літератури (травень 2015 р.), тільки 0,05 % випускників знають українську мову на відмінно. 19 % випускників шкіл знають державну мову на початковому рівні, а 7,6 % випускників узагалі не склали тест, тобто кожний четвертий українець віком від 16 до 18 років фактично не володіє національною мовою [4].

 

Певна кількість випускників, що склали тест з української мови та літератури і продемонстрували початковий рівень знань, незабаром стануть студентами вишів.

 

Постає логічне питання: як можна навчити культури фахової мови, заґрунтованій на культурі української мови, якщо учні за роки навчання в школі не опанували як слід державну мову?

 

Не менш важливою проблемою вважаємо і відсутність у вітчизняних вишах належних умов для навчання студентів. Так, згідно із Законом України «Про вищу освіту», мовою навчання у вищих навчальних закладах є державна мова, тобто українська [3].

 

Проте дотримання цього закону викликає певні труднощі, принаймні на Сході України. Більшість дисциплін у вишах Східної України викладають російською мовою, тому студентам вивчити професійну лексику, пов’язану з їхнім майбутнім фахом, видається надзвичайно складним завданням, адже знання термінів (а їх вони запам’ятовують лише на заняттях з «Української мови за професійним спрямуванням»), не знаходить свого практичного застосування на заняттях з інших дисциплін.

 

Звідси випливає ще одна проблема — це кадрове забезпечення вищої школи, адже відсутність висококваліфікованих викладачів, які на належному рівні можуть викладати свої дисципліни українською мовою, очевидна.

 

Навчально-методичне та інформаційне забезпечення курсу «Українська мова за професійним спрямуванням», що має пропонувати достатню кількість навчальної літератури, навчально-методичні комплекси, навчальні матеріали на електронних носіях, широкий набір варіантів завдань і методичних рекомендацій щодо їх виконання в режимі індивідуальної самостійної роботи, також є однією з нагальних проблем сучасної вищої школи.

 

Підсумовуючи, можемо зазначити, що якість освіти безпосередньо пов’язана з економічним зростанням країни. І чим раніше ми це усвідомимо, тим більше шансів у нас буде відбудувати справді нову демократичну країну з європейським рівнем освіти і європейськими стандартами життя.

 

Література

1. Мацько Л., Кравець Л. Культура української фахової мови. — К. : Видавничий центр «Академія», 2007.

2. Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем. — К. : Видавничий центр «Просвіта», 2001.

3. Закон України «Про вищу освіту». — Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18/page4.

4. Результати ЗНО з української мови. — Режим доступу:

http://socportal.info/2015/05/15/zno-z-ukrayins-koyi-movi-navidminno-zdali-lishe-158-vipusknikiv.html.

Dounload PDF

Відгуки читачів