Лейпцизький процес, або Справа про підпал рейхстагу

Сядро В. В.


У боротьбі за владу фашисти Німеччини використовували всілякі методи, всуціль до фізичного знищення своїх конкурентів. 1933 року вони ініціювали судовий розгляд проти своїх основних політичних опонентів — комуністів, яких нацисти звинуватили в підпалі рейхстагу. Вони сподівалися на суворий вирок суду, але процес, що проходив у Лейпцигу 21 вересня — 23 грудня 1933 року, закінчився… виправданням чотирьох з п’яти підсудних.

 

Наступ на комуністів
 
Прийшовши у січні 1933 року в Німеччині до влади, нацисти почали зміцнювати своє становище в країні. Однією з сил, що серйозно загрожувала фашистському режиму, була Комуністична партія Німеччини, яка мала сильний вплив на маси. Наближалися вибори, але впевненості в тому, що на партію Гітлера чекає перемога, не було. Тож поплічники фюрера намагалися якомога швидше усунути конкурентів. 2 лютого 1933 року міністр внутрішніх справ Г. Ґерінґ оголосив, що особисто очолить поліцію. Він також провів серед співробітників цієї установи жорстку чистку, усунувши або взагалі ліквідувавши усіх, хто не підтримував ідеї нацизму. Натомість прийшли члени штурмових (СС) охоронних (СА) загонів. Саме цей нацистський «кістяк» згодом став основою державної таємної поліції — гестапо.
 
5 лютого у Берліні відбувся парад під гаслом об’єднання сил усіх націоналістичних партій, який фактично легалізував штурмові загони. Після ходи з прапорами націоналісти влаштували погроми в будинках і кафе, де зазвичай збиралися комуністи. У багатьох містах Німеччини відбулися зіткнення, під час яких загинуло чимало людей. Наступного дня в країні набув чинності закон про запровадження надзвичайного стану «для захисту німецького народу». А 9 лютого розпочалися обшуки приміщень, які використовували комуністичні осередки, і квартир лідерів партії. Спочатку в пресі з’явилися повідомлення про винайдення складів зброї і документів, що «доводять» існування змови, яка передбачає підпал громадських будівель. Німеччиною прокотилася хвиля масових арештів і викрадення людей. Штурмовики методично знищували незгодних по усій країні.
 
Але опозиція не припинила опір нацистам. Комуністичні бойові групи і групи «Антифашистської ліги» об’єдналися під єдиним командуванням, яке 26 лютого 1933 року виступило із закликом до народу почати «широкий наступ у титанічній боротьбі проти фашистської диктатури». Тоді нацисти вдалися до пошуку легального способу придушити Компартію. Для цього необхідно було переконати німців у тому, що комуністи готують переворот. Це б дозволило гітлерівцям дискредитувати компартію напередодні виборів.
 
 
Підпал рейхстагу — провокація століття
 
27 лютого 1933 року в будинку рейхстагу в Берліні спалахнула пожежа. Пожежникам вдалося приборкати полум’я, проте будівля парламенту зазнала значних руйнувань. Поліція, оглянувши згарище, дійшла висновку про навмисний характер пожежі. Не дивно, адже в приміщенні рейхстагу було нараховано 65 осередків вогню! А ще поліція виявила у приміщенні сторонню людину. Чоловік, що справляв враження психічно хворого, виявився палієм. У нього вилучили паспорт громадянина Нідерландів на ім’я Марінуса ван дер Любе. Юнак перебував в самій сорочці, адже свій пиджак і пальто він використав для підпалу залу засідань. Іноземця заарештували й відправили до поліції.
 
Тим часом німецьке радіо щосили волало про підпал рейхстагу, який вчинили… комуністи. Звинувативши в цьому злочині своїх головних конкурентів, гітлерівці розгорнули проти них масовий терор. Приміром, лише в Берліні за ґрати, а потім у створені Ґерінґом концтабори відправили 4 500 осіб. А 28 лютого вийшов надзвичайний декрет, що скасовував у країні більшість конституційних свобод: свободу особи, зборів, слова, друку. У Німеччині запанувало нацистське поліцейське свавілля.
 
120 журналістів з різних країн світу (були відсутні лише радянські представники, яких не допустили до залу суду) стежили за тим, що відбувається на Лейпцизькому процесі. Від перших хвилин розгляду справи в суді стало зрозуміло: надані докази є сфальсифікованими і п’ятьох обвинувачених звів разом лише випадковий збіг обставин, чим скористалося звинувачення. Проте Гітлер сподівався, що суд ухвалить підсудним «суворий» вирок.
 
 
Наступного дня після пожежі в поліцію для викладення своєї точки зору на події з’явився Торглер, один із найбільш відомих діячів Німецької компартії. Його одразу ж заарештували і відправили до в’язниці, оскільки двоє депутатів, що перейшли до лав націонал-соціалістів, під присягою заявили: у день пожежі Торглер заходив до рейхстагу разом із палієм. Незабаром до двох звинувачених у цій справі додали ще трьох. Це були громадяни Болгарії Б. Попов, В. Танєв і керівник комінтернівського підпілля в Західній Європі Г. Димитров. Проти них свідчив якийсь офіціант одного з берлінських ресторанів. Болгари, у яких винайшли фальшиві паспорти, стверджували, що збиралися нелегально пробратися на територію рідної держави. Вони заявили, що Торглера знали лише за прізвищєм, а ван дер Любе взагалі ніколи не бачили. Але гестапо швидко організувало пошуки «свідків», які готові були заприсягнутися, що особисто бачили, як троє затриманих зустрічалися з палієм на вулиці та заходили до рейхстагу. Протягом п’яти місяців вербували свідків і готували матеріали розслідування.
 
 
«Липовий» процес
 
Уже під час попереднього слідства нацисти зрозуміли, що швидше за все зазнають поразки. Проте справа викликала широкий резонанс в усьому світі, тому уникнути розголосу не вдалося б. Оскільки у вигадки про причетність комуністів до підпалу рейхстага ніхто не вірив, гітлерівці вирішили виправдати себе в очах громадян, організувавши «липовий» процес. Слухання скандальної справи розпочалося у Верховному суді рейху, у Палаці юстиції Лейпціга 21 вересня 1933 року. Вести цю брудну справу довелося судді Бюгнеру та чотирьом засідателям. Слід зауважити, що ці люди докладали чимало зусиль, аби принаймні хоча б зовні дотримати процедури проведення судових дебатів. Проте в ході 54-х судових засідань слухання раз у раз виходили з-під контролю суду.
 
Ще до початку процесу в Лейпцигу цю справу розбирали в Міжнародній комісії в Лондоні. Німецькі емігранти, що знайшли собі притулок в країнах Європи і США, підняли на ноги світову громадськість. Вони самі провели розслідування, зібрали свідчення, довівши: рейхстаг був підпалений самими нацистами заради запровадження надзвичайного стану і виправдання масових репресій. Адже Гітлер назвав цю пожежу «даром небес» не випадково. Вона розпочалася дуже своєчасно для нацистів — у самий розпал передвиборчої кампанії, за тиждень до виборів.
 
Ще декілька фактів привернули увагу громадськості. Так, хтось на ім’я доктор Белл розповідав, нібито добре знає про те, що ж насправді сталося в день пожежі. Коли ж інформація про одкровення Белла дійшла до гестапо, за ним встановили стеження. Доктор поспішив до Австрії, та це його не врятувало. 3 квітня його було убито бойовиками, що приїхали з Мюнхена. Така ж доля спіткала голову групи німецьких націоналістів в рейхстазі, доктора Оберфохрена, який розповів про підготовку підпалу в записці друзям, зазначивши, що пожежа стала справою рук групи штурмовиків, що діяли за сприяння Ґерінґа і Ґеббельса. 3 травня Оберфохрена знайшли мертвим в його квартирі. Усі особисті папери і документи доктора зникли.
 
Утім, до моменту завершення роботи комісії стало зрозумілим, що ван дер Любе дійсно був палієм, проте він служив лише знаряддям в руках нацистів і, зокрема, Ґерінґа. Ймовірно, що його перед самою акцією ще й накачали наркотиками. Так що суд у Лейпцігу щосили намагався приховати очевидне, щоб уникнути міжнародного скандалу.
 
До речі, Ґерінґа також викликали до суду для надання судових свідчень. Він з’явився туди разом із почтом: керівником штурмових загонів Сілезії та префектом поліції Бреслау, які керували штурмовиками на момент пожежі, а також з префектом поліції Потсдама і штурмовиком Шульцем. Утім, зіграти роль «залізної особи» Ґерінґу не вдалося: через декілька хвилин після початку свого виступу він зірвався від люті на вереск, приголомшений поворотом судового розгляду.
 
Лейпцизький процес закінчився зовсім не так, як планували його організатори. Лише один із звинувачених, Марінус ван дер Любе, був засуджений до страти, а четверо інших учасників процесу суд виправдав. Судді так і не наважилися ухвалити їм звинувачувальний вирок. Дізнавшись про провал справи, Гітлер впав в істерику, а Ґерінґ все-таки відправив чотирьох виправданих до в’язниці. Лише 27 лютого, під сильним тиском міжнародної громадської думки, їх було звільнено. Щоправда, Торглера одразу ж відправили до концтабору. Звідти він вийшов, лише погодившись співпраювати з нацистами.
 
 
10 січня 1934 року в пресі з’явилося повідомлення про те, що вирок щодо палія рейхстагу приведений до виконання. Утім, родині ван дер Любе у виданні його останків було відмовлено. Але говорити про те, що голландець виявився «підсадною качкою», уникнув страти й прожив ще багато років під чужим ім’ям, підстав немає. Як відомо, гестапо не любило залишати свідків.
Dounload PDF

Відгуки читачів