Інноваційний метод виховання

В. Ф. Калошин,

м. Київ

Мистецтво виховання має особливість, що майже завжди здається справою знайомою і зрозумілою, а декому навіть — справою легкою. І тим більше зрозумілим і легким здається воно, чим менше людина з ним обізнана — теоретично або практично. Майже усі визнають, що виховання вимагає терплячості, дехто вважає, що для нього потрібні уроджена здібність і уміння, тобто звичка; але дуже мало хто дійшов до переконання, що крім терпіння, уроджених здібностей і звичок потрібні ще і спеціальні знання, хоча численні педагогічні блукання наші і могли б усіх переконати в цьому.


Інноваційний метод виховання

В. Ф. Калошин,

м. Київ

Мистецтво виховання має особливість, що майже завжди здається справою знайомою і зрозумілою, а декому навіть — справою легкою. І тим більше зрозумілим і легким здається воно, чим менше людина з ним обізнана — теоретично або практично. Майже усі визнають, що виховання вимагає терплячості, дехто вважає, що для нього потрібні уроджена здібність і уміння, тобто звичка; але дуже мало хто дійшов до переконання, що крім терпіння, уроджених здібностей і звичок потрібні ще і спеціальні знання, хоча численні педагогічні блукання наші і могли б усіх переконати в цьому.

К. Ушинський

Вступ

У переломні моменти історії суспільства загострюється особливе почуття — почуття цінності людської особистості. Воно проявляється тоді, коли суспільство з подивом згадує, що великі будови робляться не тільки задля них самих, але й для самих будівельників. Виявляється, що будівельники — це не тільки «бійці за виконання директив», «кадри», а насамперед люди. І без цих людей неможливе прискорення соціально­економічного розвитку нашої держави й такого важливого її інституту, як освіти. Ось тоді й настає час, коли вічні питання «хто є людина?», «як народжується особистість?», «як ефективно виховувати людину?» перестають сприйматися як суто філософські, психологічні та педагогічні. Вони потрапляють в самий фокус громадської свідомості. Розв’язання цих вічних і завжди злободенних питань є досить складним. Зупинимося на одному з них, розв’язання якого є важливим як для освітніх інститутів так, звичайно, і для самих слухачів. А саме на вихованні. Забезпечення виховання слухачів як активних громадян, творчих особистостей, справжніх патріотів своєї держави є досить актуальним і важливим завданням, яке вирішують всі навчальні заклади.

Одначе вирішення цього завдання досить проблематичне питання. Так, наприклад, соціологічні дослідження, проведені академіком М. М. Амосовим, свідчать про те, що лише кожен четвертий згодний суттєво змінюватися. Егоїзм сучасної людини перевершує альтруїзм у 20 разів. Чисельно егоїзм так віддзеркалюється у цифрах: люди в середньому готові віддати своїм дітям 15 % прибутку, дітям у своєму місті — 1,5 %,дітям своєї держави — 1 %, а дітям в Африці — 0,1 %.

Соціологічні дослідження, проведені багатьма вченими та педагогами-практиками, засвідчують складність та нерозв’язність проблеми виховання дітей та молоді: збільшується кількість нестатутних взаємовідносин та порушень дисципліни, небажаючих вчитися, знижується сам престиж навчання, трансформується система морально-етичних цінностей. Звичайно ж, стан з виховання в навчальних закладах суттєво визначається соціально­політичним та економічним станом нашої держави, але на нього повинні також позитивно впливати різні виховні інститути. Саме від повсякденної роботи цих інститутів залежить ефективність та якість виховної роботи. Тому далі зупинимося лише на розгляді психолого­педагогічного аспекту цієї важливої проблеми. Згідно з теоретичними розробками відомого психолога Л. С. Виготського з організації виховання, «в основу виховного процесу повинна бути покладена особиста діяльність вихованця, і все мистецтво педагога повин­но складатися в тому, щоб виправляти та регулювати цю діяльність». Педагог з психологічної точки зору має створювати таке середовище, такі умови для виховання, які позитивно впливали б на нього. Саме тоді сам вихованець буде в них змінюватися на краще. Тут неприпустимі авторитарність і тиск на нього вихователя. «Дерево росте, якщо його поливати, удобрювати землю» (створювати умови), а якщо спробувати його тягнути, щоб швидше росло («тиснути» на нього), сенсу не буде. Створення умов потребує високої педагогічної культури та гуманності вихователя, індивідуального підходу до вихованців, а також величезного терпіння, бо для зміни особистості потрібен тривалий час.

Не жаль, в сучасній педагогіці майже немає «особистості», є лише «представник» тієї чи іншої вікової та соціальної групи, майже немає «штучної» роботи, а є «валовий» підхід, процвітає авторитарність, а гуманізм тільки-но пробиває собі дорогу. Звичайно, цей соціальний масштаб педагогіки придушив уяву про індивідуальність, її неповторність, несхожість, цінність особистості.

Авторитарний стиль вихователя у його найяскравішому прояві — це стресова виховна стратегія, що характеризується грубим деспотизмом, пригніченням вихованця. Як показують соціологічні дослідження (власне, це й видно на практиці), авторитарна педагогіка формує навчену безпорадність, яка породжує конформну поведінку учнів та студентів. Тому можна не дивуватися соціальній пасивності тих, хто пройшов жорстку авторитарну школу останніх десятиліть. Особливості авторитарної педагогічної діяльності породжують особливі професійні риси особистості вихователя: догматизм, почуття безпомилковості, педагогічну безтактовність, безапеляційність суджень тощо.

Керуючись такою педагогікою, вихователь часто переходить на авторитарні, «валові» методи виховання з відомим наслідком: вихованець майже не змінюється, а в кращому разі надягає на себе маску вихованої людини, щоб уникнути покарання.

Хибність авторитарної педагогіки відчувається і у вимогах до методики виховання: в ній повинно бути «роби раз, роби два...», і вона повинна давати швидкий результат для «валового застосування».

Але ж вихованці не автомати, а індивідуальності з характерними для них особливостями, що їх майже нехтують «валові» методи виховання. Без підвищення психолого­педагогічної культури вихователів, переходу до «штучних» (індивідуальних) методів виховання, гуманізації всього виховного процесу вся робота виховних інститутів буде нагадувати ситуацію «білка в колесі», яка свідчить власне про косметичність заходів стосовно виховання.

В цілому такий стан з вихованням визначається насильницькою парадигмою, яка досить часто використовується в навчальних закладах.

Які ж існують умови застосування насильницької парадигми?

Їх можна звести до наступних:

а)       заперечення свободи вихованця, визнання його існування, визнання того, що його поведінка хибна і потребує управління, заперечення саморегуляції;

б)       побудова емоційного бар’єру та зменшення проникнення «Я» вихователя до вихованця, заперечення ідентичності або схожості між ними;

в)       нездатність чекати і нетерпимість до реальної поведінки людини порівняно з очікуваною;

г) заснована на цих умовах особливість мислення вихователя характеризується існуванням стереотипу цієї парадигми: «Якщо ти цього не зробиш, то тобі буде погано».

Ця парадигма пронизує все духовне життя людини, філософію, релігію.

Бог загрожує віруючим карами за небажані види поведінки навіть після смерті, причому до небажаної поведінки відносяться такі види, на які звичайний вихователь не звертає уваги (бо не бачить їх), а саме — розумова поведінка (мислення).

Цю парадигму характеризує нетерпіння, нерозуміння, нетерпимість до чогось (когось), що відрізняється від власної думки, постійного насилля.

«Найважливішою вадою сучасного людства є невміння слухати не своє і терпимо ставитися до чужого і навпаки — уміння з дивовижною впертістю обертати чуже на вороже»,— говорить президент міжнародної федерації філософських товариств М. Кесада.

Психотерапія у вихованні

Для зміни ситуації у вихованні на краще необхідно використовувати ненасильницьку парадигму і відповідні їй гуманні методи, які більш адаптовані до психологічних та індивідуальних особливостей людини, але традиційна педагогіка тривалий час ними майже не займалася. Тому скористаємося досягненнями в цій проблемі, які має гуманістична психологія. Саме вона зараз виступає як світоглядна та практична основа педагогіки, що виходить з ідеї самоактуалізації особистості, розкриття творчих можливостей людини, звертається до духов­них цінностей, наполягає на необхідно­сті обов’язково враховувати унікальність кожної людини.

Найбільш повно згідно з гуманістичною психологією сучасним вимогам до виховання відповідає застосування психотерапії як методу, який максимально адаптований до особливостей людини і є досить ефективним і гуманним. Буквально розуміння слова «психотерапія» — турбота про душу. Зараз в це поняття вкладають різний зміст. Психотерапія — це і лікування хвороб психологічними засобами, і психологічна допомога в пристосуванні до реальності, і корекція неадаптованої поведінки, і консультації в проблемних життєвих ситуаціях. Часто поряд з поняттям «психотерапія» використовують терміни «психокорекція», «психотехніка», «психологічна консультація» тощо. Але в усіх цих формах психологічної практики зберігається її ядро — живий досвід роботи з психологічною реальністю (душею) людини, допомога особистості в подоланні суб’єктивних труднощів, у досягненні внутрішньої гармонії, в реалізації творчого потенціалу.

Традиційно психотерапія не була розділом педагогічної психології і під нею розуміли засіб лікування або попередження виникнення різних  психологічних захворювань.

Проте зараз у багатьох країнах світу методи психотерапевтичного впливу вийшли за межі медичної практики і їх застосовують до практично здорових людей в психокорекційних і психопрофілактичних цілях при вихованні особистості.

Застосування психотерапії ґрунтується на взаємодії психотерапевта (вихователя) і клієнта (вихованця). Вихованець розповідає вихователю про свої проблеми, а вихователь, розібравшись в них, своїми засобами допомагає вихованцю розв’язати ці проблеми.

Далі розглянемо технологію такого виховання на прикладі психотерапії, яка центрована на людині (вихованцю). Чому саме ній? Бо, як показують дослідження і практика її застосування, вона ефективна не тільки у вихованні, а також у навчанні, у сімейних взаємовідносинах, і взагалі за будь-якої ситуації, що пов’язана з необхідністю поліпшення людських взаємостосунків.

Психотерапія, центрована на людині

Згідно з досвідом відомого американського психотерапевта та засновника гуманістичної психології Карла Роджерса (1902–1987) зміни у людині, які відбуваються за допомогою інтелектуального або навчального діяння, досить неефективні. Найбільше, що вони можуть дати,— це певні тимчасові зміни, які швидко зникають, і індивід ще більше впевнюється у своїй неповноцінності.

Невдачі інтелектуальних підходів змусили Роджерса зробити висновок: ефективні зміни в людині відбуваються через досвід взаємовідносин.

Так була започаткована психотерапія, центрована на людині, яка знайшла широке застосування і у сфері, де потрібні радикальні зміни в поведінці людини (клієнта, учня, студента).

Теоретичні ідеї Роджерса, його концепцію розвитку особистості та допоміжних відносин можна використовувати всюди, де спілкуються люди, групи людей, вони є інваріантні для всіх видів людських стосунків, що й дозволило Роджерсу сформулювати загальний закон міжособистісних відносин.

Головна гіпотеза, яку висунув Роджерс, якщо психотерапевту (далі — вихователю) створити певний тип відносин (умови) з клієнтом (далі — людиною, вихованцем), то вихованець виявить у собі здібності використати ці відносини для свого розвитку, що призведе до змін та розвитку його особистості. Звичайно, цей процес змін людини дуже цікавить кожного педагога, який завжди виконує виховні функції та стикається з серйозними проблемами в цій діяльності.

Що цікаво, саме зараз в педагогіці сутність виховання розглядається як створення благо приємних умов для самовиховання людини через розкриття перед нею можливих виборів і їх наслідків при тому, що кінцеве рішення завжди повинен приймати сам вихованець.

Які ж відносини повинен будувати з людьми вихователь?

Необхідні відносини з людьми

До них відносять: конгруентність, безумовні позитивні відносини, емпатичне розуміння.

Розглянемо їх детальніше.

Конгруентність (за Роджерсом означає справжність, відкритість). Розвиток в бажаному напрямку людини (вихованця) прискорюється, коли її вихователь поводиться природно, не вдає з себе когось, а виказує себе таким, яким є насправді. Тобто його стосунки з вихованцем щирі, вихователь без «маски». Цей тип відносин Роджерс і називає конгруентним. При ньому почуття, що їх зазнає вихователь, він усвідомлює і адекватно доносить до вихованця. І чим краще це вдається вихователю, тим вищий ступінь його конгруентності.

Звернімося до прикладу. Кожен із нас різними способами відчуває ступінь цієї якості в людях. Наприклад, досить часто нас обурює та роздратовує нещира, награна поведінка диктора радіо або телебачення. Це приклад їхньої неконгруентності. Одночасно кожен із нас знайомий з людьми, яким можна довіряти, бо вони не намагаються сховатися за ввічливою, професійною маскою, ми відчуваємо, що вони завжди щирі у виявленні своїх почуттів та вчинках. Чим більше щирий та конгруентний вихователь у відношенні до вихованця, тим більше вірогідність того, що в особистості вихованця відбудуться зміни.

Безумовні позитивні відносини

Ці зміни ще більше прискорюються, коли вихованець відчуває тепле, позитивне відношення вихователя до свого внутрішнього світу. Для цього необхідно щире бажання вихователя, щоб вихованець був тим, ким він є в даний момент: страшний, розгублений, страждаючий, гордий, сердитий і т. п. Це означає, що вихователь цінує вихованця безумовно (це почуття не змінюється при зміні поведінки вихованця від доброї до поганої). Це означає, що позитивні почуття вихователя не обмежені ніякими умовами та оцінками. Для позначення цього почуття вводиться термін «безумовні позитивні відносини». Чим більше вихователь виявляє ці  відносини, тим більше вірогідні успішні зміни вихованця на краще.

Власне про такі відносини говорив Макаренко: «Бачити добре в людині завжди важко... Добре в людині доводиться завжди проектувати, і педагог це повинен робити. Він повинен підходити до людини з оптимістичною гіпотезою, навіть з деяким ризиком помилитися». А його пізніше доповнює Сухомлинський: «Виховання — це насамперед пошук і вирощування всіх паростків гарного, що є в дитині. А в ній стільки гарного, що його не можуть помітити лише остаточно зіпсовані люди».

Саме тому в сучасній гуманній педагогіці найголовнішим принципом виховання є прийняття людини такою, яка вона є. Тільки в цьому випадку у вихователя буде підтримуватися контакт з вихованцем, що є єдиною умовою плідної взаємодії обох учасників виховного процесу.

Але чи означає це, що вихователь повинен займати пасивну позицію стосовно рішень, які приймає його вихованець? Звичайно, ні. Головне завдання вихователя — розкрити перед вихованцем широкий спектр можливостей, які часто не помічаються підлітками, юнаками через обмеженість життєвого досвіду та знань стосовно всього багатства культури.

В цілому, позитивне відношення педагога до вихованця розкриває перед останнім нові горизонти, тим самим не обмежує можливості розвитку людини, а посилює їх своєю вірою, внутрішньою підтримкою.

Емпативне розуміння

Грецьке слово «емпатія» означає співпереживання, осягнення емоційного стану, відчувань, переживань іншої людини. Коли вихователь може відчувати, почувати як вихованець, розуміти його, як той сам себе, і це і усвідомлює вихованець.

Звичайно, кожен знає, що таке розуміння зустрічається рідко. Та й ми самі рідко його виявляємо. Звичайно, натомість пропонуємо інші «Я розумію, що в тебе не все гаразд», «Я розумію, що примушую тебе діяти таким чином» або «У мене такі неприємності були, але я поводився зовсім по­іншому». Це — ті типи розумінь, що їх звичайно отримуємо або пропонуємо іншим — це оцінне розуміння ззовні. Але ж лише коли хтось розуміє, як почувається або бачиться мені, лише без бажання аналізувати та засуджувати мене, тоді я можу «розцвітати» та «рости» в цьому кліматі.

Дослідження, зроблені Роджерсом, показують, що коли всі три умови виконуються і їх певною мірою сприймає вихованець, психотерапія починає діяти; вихованець болісно, але впевнено вчиться та росте як особистість; і він, і вихователь (психотерапевт) вважають, що результат є позитивним. Саме такі відносини, а не знання техніки взаємодії є основною причиною змін, які відбуваються з вихованцем (клієнтом).

Процес змін

Звичайно, у багатьох виникає запитання: «Але ж чому людина, яка шукає допомоги, змінюється на краще, коли певний час перебуває у створених вихователем відносинах?». Це адекватна реакція вихованця на чутливе ставлення вихователя до нього. Бо при цьому вихованець стає здатним слухати сам себе, краще себе розуміти, чого він злиться чи наляканий, навіть усвідомлювати, коли він буває, скажімо, хоробрим. Як тільки він стає більше відкритий тому, що відбувається всередині нього, він отримує можливість сприймати ті свої почуття, які завжди заперечував і придумував. Він стає здатним сприймати почуття, які здавались йому такими жахливими або ненормальними, ганебними, що він ніколи не був у змозі визнати їх у себе. В ході самопізнання він дедалі більше сприймає себе, розкриває глибоко заховані жахливі сторони своєї особистості і краще відчуває і розуміє: вихователь постійно та безумовно позитивно ставиться до нього, його почуттів. Повільно він рухається до того, щоб так ставитись і до себе, приймаючи себе таким, яким є, і стає дедалі більш готовим рухатися вперед у своєму розвитку. І нарешті, в міру того, як чим далі чіткіше сприймає свій внутрішній світ, тим далі і сам просувається і до більшої конгруентності. Він визнає, що можна вийти із­за «фасаду», який завжди використовував, тобто відкинути захисну поведінку та більше бути самим собою. Коли відбуваються ці зміни, коли він починає більше себе розуміти й сприймати, ставати більш відкритим, він виявляє, що нарешті можна вільно зростати та змінюватися в бажаному напрямку.

Результати взаємодії

Експериментальні дослідження, проведені Роджерсом, свідчать що під впливом створених вихователем умов вихованець змінюється та перебудовує уяву про себе як людину, що сприймає сама себе негідною поваги, змушеною жити за чужими нормами. Він просувається до розуміння себе як не гідної людини, здатної визначати свої норми та цінності на основі свого досвіду. У  нього формується значне більш позитивне ставлення до себе. Дослідження показали, що на початку психотерапії вихованець ставиться до себе в основному негативно (співвідношення негативного до позитивного на початку дорівнювало 4 : 1). На кінцевому етапі це співвідношення становило 1 : 2. Вихованець значно менше вдавався до захисних механізмів, а тому був більше відкритий до свого та чужого досвіду. Його сприйняття стало більш реалістичним та диференційованим. Поліпшилась психічна адаптація. Дуже зменшилась первісна різниця між тим, яким вихованець є і яким хоче бути. Також зменшилася напруга іншого виду  — фізіологічна напруга, психічний дискомфорт. Вихованець почав сприймати інших людей більш реалістично, краще їх розуміти. За його словами, поведінка стала більш зрілою і що особливо важливо, близькі (знайомі) йому люди також помітили це.

Таким чином, чим більше вихованець сприймає вихователя як справжню, щиру людину, яка співчуває йому, розуміє його, ставиться до нього безумовно позитивно, тим більше він відходить від статичного, жорсткого, нечулого, безособового типу функціонування, тим більше він здатний рухатися в напрямку до плинної, мінливої, наповненої яскравими почуттями, життєдіяльності. Наслідком цього руху є зміна особистості та її поведінки в бік фізичного здоров’я, зрілості, більш реалістичного ставлення до себе та інших людей.

Досвід вихователя в ході взаємодії з вихованцем

Для вихователя цей процес нова спроба встановити відносини з вихованцем. Він відчуває: «Ось ця людина — мій вихованець. Я трохи боюсь його, побоююсь його внутрішньої глибини так, як і я сам своєї внутрішньої глибини. Проте, коли він починає говорити, я почуваю повагу до нього, мою спорідненість з ним. І відчуваю, як його жахає власний внутрішній світ, як він намагається міцно триматися в ньому. Мені хотілося б відчути його почуття, я б хотів, щоб він знав, що я розумію їх. Бажано, щоб він знав, що я можу дивитися на цей його світ і майже не боятися. Можливо, я зможу зробити його більш безпечним для нього. Я б бажав, щоб мої почуття у відносинах з ним були якомога ясніші та прозоріші, щоб він був певен у них, міг повертатися до них знову та знову. Я  бажав би разом з ним вирушити в цю жахливу «подорож» в його внутрішній світ, в захоронені там жах, ненависть і любов, яких він ніколи не дозволяв собі зазнавати. Я розумію, що ця «подорож» непередбачена і для мене, і для нього, і я можу, навіть не знаючи про свій жах, сахнутися якихось почуттів, які він відкриває в собі. Тією мірою, якою піддамся цьому, моя здатність допомогти йому буде обмежена. Я розумію, що часом його власний жах може примусити його сприймати мене як людину, яка не любить і нехтує ним, втручається в його життя і не розуміє його. Я хочу цілком сприйняти його почуття. Проте також сподіваюсь, що мої власні реальні почуття будуть виражені так ясно, що далі він не зможе не побачити їх. Більше за все я хочу, щоб він побачив у мені живу, реальну людину. Мені зовсім не потрібно турбуватися, чи мої почуття «педагогічні», чи ні. Те, що я собою являю, і те, що я відчуваю, досить добре, щоб бути основою «психотерапії», якщо я можу бути тим, хто я є і при цьому виражати свої почуття у відносинах з ним. Тоді, можливо, він може бути тим, хто він є, відкрито, без жаху».

Досвід виховання в процесі взаємодії з вихователем

Схематично зміни почуттів вихованця такі: «Я боюсь його (вихователя). Мені потрібна допомога, але я не знаю, чи можна довіритись йому. Він може побачити в мені щось таке, чого я сам не знаю, наприклад, щось погане, жахливе. Здається, він не засуджує мене, але я цього не певен. Я не можу розповісти йому, що насправді мене турбує, але можу поділитися деякими минулими враженнями, які пов’язані з моєю бідою, недоліками. Здається, він їх розуміє, можна трохи розкритися. Але зараз, коли я поділився з ним і розповів про мої недоліки, він почав зневажати мене. Я впевнений в цьому, але дивно, я не можу знайти будь-якого відкритого прояву цього. Може, те, що я розповів йому, не таке вже й погане? Можливо, мені і не потрібно соромитися цього в собі. Більше я не відчуваю, що він мене зневажає. Це примушує мене почувати, що хочеться йти далі, з’ясовуючи все це в собі, можливо, краще виявляючи себе. Роблячи це, я виявляю, що він справді мене розуміє, стає наче моїм товаришем. Більше не знаю хто я, але іноді на хвилину мені здається, що я справжня та реальна людина. Мене турбують протиріччя, які я бачу в собі,— я думаю одне, а відчуваю інше. Це мене бентежить. А іноді, коли намагаюся знайти самого себе, виникає хвилююче відчуття ризику, і мені здається, що я справжня людина, що б це не означало. Починаю думати, що дуже непогано, хоча й болісно часом, ділитися тим, що я відчуваю в даний момент. І справді допомагає, коли прагнеш прислухатися до себе. Я більше так не лякаюсь того, що відбувається в мені. Це, здається, заслуговує довіри. Я використовую частину часу, щоб «копнути» глибше та й дізнатися, що я зараз відчуваю (займаюся рефлексією). Довіряю йому дедалі більше, і це допомагає мені. Відчуваю себе досить уразливим, чутливим, але знаю, він не хоче завдати мені болю, навіть вірю, що йому подобаюсь. Навіть будь-якої миті можу сказати йому про свої почуття до нього. І наші відносини не руйнуються, як я колись побоювався. Вони поглиблюються. Ви думаєте, я міг би так відкрити свої почуття і перед іншими людьми? Можливо, це теж буде не так жахливо. Я відчуваю, нібито я, будучи сам собою, з великим ризиком пливу в потоці життя, іноді я почуваюся переможцем, іноді мені боляче, але я поступово пізнаю, що цей досвід зовсім не смертельний. Я не знаю хто, але я можу відчувати, як реагую на різні події. Розумію, що це добра основа моєї поведінки. Може, це і означає бути самим собою. Але, безумовно, я можу це робити лише тому, що почуваюся безпечно у відносинах з вихователем».

Як бачимо, Роджерс досить «психологічно» та ретельно показав ті позитивні зміни, які відбуваються в почуттях та відносинах вихователя і вихованця. Звичайно, щоб такий процес пішов, вихователь має бути «психологічним камертоном».

Вимоги до вихователя, який хоче використати метод недирективної психотерапії

«Психологічним камертоном» бути нелегко. Це так. Але ж у нашому суспільстві досить гостро стоїть питання, пов’язане з вихованням молоді. І звичайно, для його розв’язання потрібно застосовувати ефективні методи, які, власне, гідні людини. До таких належить і метод, розроблений Роджерсом. Чи готовий вихователь його використовувати? Щоб позитивно відповісти на це питання, потрібно пройти своєрідне випробування за тестом, який запропонував Роджерс. Він складається із запитань, на які потрібно дати відповідь.

1. Чи можу я сприйматися іншою людиною, як гідна довіри — надійна, послідовна людина в найглибшому розумінні цього слова?

2. Чи можу я досить виразно передати, хто я є в даний момент, щоб це виглядало недвозначно?

3. Чи можу я дозволити собі відчувати позитивні почуття до іншої людини — почуття симпатії, прихильності, любові, інтересу, поваги?

4. Чи є я досить сильна людина, щоб дозволити собі відрізнятися від інших? Чи здатен я поважати свої власні почуття і, якщо потрібно, виражати їх? Чи досить є твердості в моєму внутрішньому «Я», щоб зрозуміти, що я не сповнений його гнівом, не зневолений його любов’ю, але існую незалежно від іншої людини зі своїми власними почуттями та правами? Коли я вільно відчуваю цю силу — бути окремою, не схожою на інших людиною, тоді я заявляю, що можу значно глибше розуміти та сприймати іншу людину, бо я не боюся загубити себе.

5. Чи я почуваюся безпечно, щоб допустити його (вихованця) окремість, несхожість на мене? Чи можу допустити, щоб він був тим, хто він є — чесним або брехливим, інфантильним чи діяльним? Чи можу я дати йому цю свободу? А може, я бажаю, щоб він дотримувався моєї поради, залежав від мене або навіть копіював мене?

6. Чи в змозі я допустити себе цілком у світ почуттів і особистих уявлень вихованця та бачити їх такими, як він їх бачить? Чи в змозі я так глибоко увійти в його особисте життя, щоб загубити бажання його оцінювати або судити про нього? Чи можу я так тонко відчувати його, щоб вільно рухатися в його просторі, не нехтуючи тими цінностями, які йому дорогі? В змозі я так вірно сприймати його, щоб зрозуміти не тільки очевидний для нього сенс його існування, але й ті уявлення, які він ще тільки припускає, бачить нечітко? Чи може це уявлення бути безмежним?

7. Чи можу я прийняти всі ті якості людини, які вона виявляє? Чи можу я прийняти вихованця таким, який він є? Чи можу я прийняти це ставлення? Чи можу я прийняти його безумовно?

8. Чи можу я діяти з достатньою чуйністю у відносинах з вихованцем, щоб моя поведінка не була сприйнята як погроза?

9. Чи можу я звільнити вихованця від загрози зовнішньої оцінки?

10.     Чи можу я сприймати іншого індивіда як людину, яка знаходиться в процесі становлення, чи моє та його минуле обмежують моє сприйняття?

Якщо ви відповіли майже на всі запитання позитивно, то ви здатні використовувати у виховній роботі цей досить ефективний метод.

А якщо ні? Тоді вам потрібно ще трохи попрацювати над собою, і ви теж... зможете, було б бажання.

Висновок

Виховання вільної і відповідальної особистості неможливе на основі авторитарної педагогіки, яка не орієнтує вихователя на врахування складного внутрішнього світу кожного учня, студента. Виховні методи, які ігнорують прагнення, почуття, схильності підростаючої особистості, ніколи не приводять до бажаного результату. Отже, необхідний пошук методів, які б сповна реалізували ідею співробітництва і спів­творчості в педагогічному процесі. Одним із таких ефективних методів виховання є психотерапія, центрована на людині. Вона дозволяє гуманізувати взаємовідносини суб’єктів виховного процесу. Головне в ній не навчання якихось правил поведінки або всім відоме «читання моралі», а створення вихователем певних умов (відносин), за яких виникають зміни у вихованцеві. Власне, про це говорив ще Гельвецій: «Усе мистецтво виховання складається з того, щоб ставити молодих людей в умови, здатні розвити в них зачатки розуму і добропорядності».

Ще раз виділимо ці умови: щирість та прозорість справжніх почуттів, тепле прийняття і висока оцінка вихованця як окремого індивіда, здатність бачити його внутрішній світ і його самого таким, як він сам його бачить. В цих умовах вихованець відчуватиме та розумітиме свої якості, які раніше були ним притлумлені, виявляє, що стає більш цілісною особистістю, здатної корисно жити, стати людиною, більше схожою до тієї, якою він хоче бути, стає більше впевненим в собі, стає людиною з більш вираженою індивідуальністю, здатною виразити себе, краще розуміє та сприймає інших людей і надалі буде здатний успішно справлятися з життєвими проблемами.

Запровадження цього сучасного та ефективного методу виховання в практику навчальних закладів потребує істотного підвищення психолого­педагогічної культури та гуманності всіх педагогів. І це не просте завдання. Але тільки тоді можна буде досягти докорінних змін у вихованні учнів, студентів, а сам виховний процес зробити по-справжньому гуманним. І будемо пам’ятати, що «реформувати світ (нашу державу) — це реформувати виховання».

Література

1. Орлов, Ю. М. Восхождение к индивидуальности [Текст]. — М. : Просвещение, 1991. — 287 с.

2. Педагогика и психология высшей школы [Текст]. — М.; Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 544 с.

3. Аза, Л. А. Воспитание как философско-социальная проблема [Текст]. — К. : Наукова думка, 1993. — 237 с.

4. Бойко, А. М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації [Текст]. — К. : ІЗМН, 1996. — 232 с.

5. Калошин, В. Ф. Педагогічні погляди К. Роджерса в контексті сучасності [Текст] / Проблеми освіти. — Випуск 6, 1996.

6. Калошин, В. Ф. Гуманізація національної освіти — реакція суспільства на бездуховність [Текст] / Народна армія: 22.07.97.

7. Калошин, В. Ф. Виховні аспекти у навчальному процесі [Текст] / Народна армія: 12. 10.97.

8. Калошин, В. Ф., Безносюк, О. О. Від авторитарності до співробітництва і толерантності [Текст] / Педагогіка толерантності. — № 2, 2001.

9. Калошин, В. Ф., Безносюк, О. О. Гуманна, толерантна педагогіка Ш. Амонашвілі  — компас для освіти 21 століття [Текст] / Педагогіка толерантності. — № 3–4, 2001.

10.     Калошин, В. Ф., Безносюк, О. О. Андрієвський, О. Л. Парадигми насильницького і ненасильницького управління у виховному процесі [Текст] / Збірник наукових праць «Військова освіта». — № 9, ГУКП МО України, 2001.

11.     Психологія і педагогіка життєтворчості: Навч. метод. посібник. — К. : ІЗМН, 1996. — 792 с.

 

Відгуки читачів

  • Косо

    19 листопада 2009

    Згідна з тим, що пора у вихованні турбуватися про вихованця а не про досягнення мети.