Шкільний курс історії УРСР у 50–80-х рр. ХХ ст.

Баханов К. О., доктор педагогічних наук, Бердянський державний педагогічний університет


Щойно розпочалося вигнання окупантів з території України, сталінське керівництво 1943 року зробило суто пропагандистські поступки українству (перейменовано фронти на 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські, засновано орден Богдана Хмельницького, створено міністерства оборони і закордонних справ, письменники і вчені активно розвивали культ козацтва та Т. Шевченка тощо), проте вони не зачепили шкільного навчання історії. На звільненій території відновлювалася довоєнна схема навчання історії на засадах короткого курсу ВКП(б) та політика русифікації. Важливою віхою стало оприлюднення 1954 року тез до 300-річчя «возз’єднання України з Росією», які тривалий час служили взірцем тлумачення історії як для істориків і письменників, так і для шкільних учителів. Головними у цьому документі були тези про походження російського, українського і білоруського народів з єдиного кореня — давньоруського народу, який заснував давньоруську державу Київську Русь; упродовж своєї історії український народ прагнув возз’єднатися з російським народом; возз’єднання було прогресивним актом; упродовж усієї історії російський народ був старшим братом у сім’ї східнослов’янських народів.

 

Наприкінці 50-х рр. на хвилі хрущовських реформ, що торкнулися й освітньої галузі, стає популярною ідея наближення школи до життя. У зв’язку з цим було запроваджено 11-річне навчання. Це зумовило зміни в структурі шкільної історичної освіти: у ІV класі вивчали епізодичні оповідання з історії СРСР, у V кл. — історія Стародавнього світу, у VІ кл. — історія середніх віків, у VІІ–VІІІ кл. — історія СРСР з елементами нової і новітньої історії, у ІХ кл. — нова історія та історія СРСР до кінця ХІХ ст., у Х кл. — нова історія та історія СРСР з початку ХХ ст. до 1937 р. та новітня історія до 1937 р., у ХI кл. — історія СРСР з 1938 р. та новітня історія з 1938 р. Таким чином, вивчення історії СРСР, нової та новітньої історії було значно збільшено за рахунок історії Стародавнього світу та середніх віків.
 
1965 року після відставки М. Хрущова знову повернулися до 10-річної школи з дореформеною структурою вивчення курсів. На підставі постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР «Про деякі зміни у викладанні історії» (1959) була прийнята постанова ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР «Про деякі зміни у викладанні історії в школах УРСР» (1960), відповідно до якої у VІІ–Х кл. в курсі історії СРСР передбачалося вивчення історії Української РСР як невід’ємної його частини. 1961 року було видано підручник з історії Української РСР для VІІ–VІІІ кл. (В. Дядиченко, Ф. Лось) і ІХ–Х кл. (Ф. Лось, В. Спицький). Ці підручники побудовано на традиційних у ті часи формаційному і партійно-класовому підходах та написаних у річищі тез до 300-річчя возз’єднання. Відтак автори виокремили дванадцять періодів в історії УРСР:
 
1. Первіснообщинний лад. Давні слов’яни.
 
2. Розвиток феодалізму на Русі (давньоруська держава, феодальна роздробленість).
 
3. Визвольна боротьба українського народу в ХV–ХVІІ ст. Возз’єднання України з Росією (утворення української народності, визвольна боротьба у ХV–ХVІІ ст., Визвольна війна 1648–1654 рр. і возз’єднання України з Росією).
 
4. Спільна боротьба російського і українського народів проти феодального гніту та іноземного поневолення (друга половина ХVІІ–ХVІІ ст., економічний розвиток України, класова боротьба, спільна боротьба російського і українського народу проти зовнішніх ворогів, визвольна боротьба на Правобережжі і західноукраїнських землях, кріпосне право, зародження капіталізму, визволення Південної та Правобережної України, культура).
 
5. Розклад феодально-кріпосницького ладу і зростання капіталістичних відносин на Україні (перша половина ХІХ ст.).
 
6. Розвиток промислового капіталізму, початок революційної боротьби на Україні (друга половина ХІХ ст.) (скасування кріпацтва, революційно-демократичний рух, народні організації, формування робітничого класу та його революційна боротьба, поширення марксизму і поява соціал-демократичних організацій).
 
7. Україна в період імперіалізму і буржуазно-демократичної революції.
 
8. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні.
 
9. УРСР в період іноземної інтервенції і громадянської війни, боротьба за радянську
владу на західноукраїнських землях.
 
10. Соціалістичне будівництво в УРСР, боротьба трудящих західноукраїнських земель за возз’єднання з УРСР (боротьба за відбудову народного господарства, індустріалізація, колективізація, успіхи культурної революції).
 
11. УРСР у Великій Вітчизняній війні. Радянський Союз проти фашистської Німеччини.
 
12. УРСР у роки завершення будівництва соціалізму і розгорнутого будівництва комунізму [1].
 
Головне завдання курсу визначалося так: «На конкретному матеріалі історії своєї республіки озброїти учнів знаннями основних закономірностей суспільного розвитку, розвиваючи в їхній свідомості прагнення оволодіння основам історичного матеріалізму» [2].
 
Ці підручники пережили десять перевидань (останні у 1977 і 1979 рр.) і були замінені на нові: для VІІ–VІІІ кл. авторів В. Сарбея, Г. Сергієнка, В. Смолія, для ІХ–Х кл. — В. Сарбея, В. Спицького. Нові навчальні книги зберігали концептуальну структуру попередніх, проте були доповнені новими фактами та інтерпретаціями.
 
У другій половині 80-х рр. під впливом горбачовської політики «перебудови» і гласності, що супроводжувалася оприлюдненням раніше заборонених історичних джерел та наукових праць, відбувається переоцінювання основних подій радянського минулого («Жовтневої революції», нової економічної політики, соціально-економічних перетворень 20–30-х рр., хрущовської «відлиги», 60–80-х рр. тощо). Демократизація радянського суспільства актуалізувала національні рухи в Україні, на чолі яких стояв «Рух у підтримку перебудови». Ці процеси підштовхнули партійне керівництво республіки до підтримки національних гасел, аби піднести свій політичний статус, а в перспективі позбавитися принизливої залежності від Москви. 1988 року В. Щербицький виступив за необхідність активізувати суспільствознавчі дослідження, розширити доступ до архівних джерел, видати та перевидати документі і творчу спадщину українських істориків, виділити курс історії УРСР у середній школі в окремий предмет.
 
Унаслідок реалізації цих заходів курс історії УРСР в обсязі 102 годин став з 1989–1990 навчального року самостійним предметом. Проте його програму було написано в «кращих» радянських традиціях. Радянська влада в Україні подавалася як єдина історично виправдана і тлумачилася як державна форма диктатури пролетаріату, що ґрунтується на гегемонії робітничого класу, керівній ролі більшовицької партії та братерській допомозі Радянської Росії. Взірцем української радянської держави вважався статус союзної республіки в складі СРСР. УЦР і Директорія оцінювалися як буржуазно-націоналістичні та контрреволюційні, а Українська держава П. Скоропадського — як вторгнення німецьких військ і реставрація буржуазно-поміщицького ладу.
 
1990 року з’явився проект програми з історії Української РСР (М. Коваль, С. Кульчицький, Ю. Курносов, В. Сарбей), що суттєво відрізнявся від попередньої програми насамперед новим ракурсом подання навчального матеріалу. Якщо програма 1989 р. репрезентувала російський імперський погляд на історію України, намагалася подати події в Україні як ілюстрацію до загальноросійських процесів, то проект програми 1990 р. здебільшого було зорієнтований на те, щоб «розкрити як особливе, так і загальне в розвитку українського та інших народів СРСР». Автори проекту відмовилися від наголошення на провідній ролі комуністичної партії, робітничого класу та нав’язливого наголошення на допомозі «старшого брата» — російського народу. Натомість вони зосередили увагу на ролі України. Із проекту зникли радянські оцінки-штампи «буржуазно-націоналістична» щодо Центральної Ради, значно розширилася її характеристика. Українська держава характеризувалася як маріонетковий уряд П. Скоропадського.
 
Згідно з проектом програми було створено пробний навчальний посібник з історії України для 10–11-х класів за редакцією Ю. Кондуфора. Як визнавав один з його авторів С. Кульчицький, «підручник спирався на радянську історіографічну базу й наразився на гостру критику з боку націонал-демократичних сил». Тим більше, що того ж року в Україні було видано навчальні посібники широкого профілю, написані на інших методологічних засадах. Це насамперед «Україна: історія» канадського історика українського походження О. Субтельного, його ж у співавторстві з А. Жуковським «Нарис історії України», а також праці українських істориків першої половини ХХ ст. І. Крип’якевича та М. Дольницького «Історія України. Короткий огляд», «Історія України для дітей» А. Лотоцького тощо.
 
 
Література
 
  1. Дядиченко В. Історія України: Підручник для 7–8 кл. Восьмий клас / В. Дядиченко, Ф. Лось, В. Спицький. — К. : Радянська школа, 1962.
  2. Лисенко М. М. Методика викладання історії Української РСР / М. М. Лисенко. — К. : Радянська школа, 1985. — С. 15.
Dounload PDF

Відгуки читачів