Григорій+Анна. Історія про вічну любов

Л. В. Ушкалов, докт. філол. наук, проф., ХНПУ імені Г. С. Сковороди


Чи вірите ви, дорогий читачу, у вічну любов? Не вірите?.. Ну що ж — замолоду в неї не вірив і Григорій Квітка–Основ’яненко. Принаймні він навіть гадки не мав женитись. У грудні 1803 року Квітка писав своєму приятелеві: «Відчуваю, що мати гарну дружину — велика втіха в цьому житті, але це не моя справа!.. Я бачу, як багато тих, хто кається після одруження, але ж, гадаю, не може бути в природі того, щоб розумний чоловік каявся...» І трохи далі: «Жінок люблю як людей, а не як жінок. І, здається, цим їх не ображаю. Гідним віддаю належне, та не хочу ризикувати власним спокоєм. У ньому все моє щастя в цьому житті, а в майбутньому, сподіваюсь, і без них буде добре».
 
Ясна річ, це аж ніяк не означає, що Квітка був байдужий до жінок. Ні–ні — він закохувався бозна–скільки разів. Був по вуха закоханий у примадонну Харківського театру Тетяну Пряженківську — красуню і світську левицю, яка не тільки блискуче грала драматичні ролі, але також чудово співала й танцювала. І лиш неприхильне ставлення матері до його пасії стало на заваді одруження з Пряженківською.
 
Між іншим, коли на початку 1818 року провідні актори Харківського театру, зокрема й Пряженківська, переїхали до Полтави, в акторку так само палко закохався Іван Котляревський... Натомість Квітка в цей час був без пам’яті від чарівної Наталки Раєвської. Саме ім’я коханої справляло на нього просто магічний вплив. Про це свідчить хоч би ось така кумедна пригода. Якось у Липцях, тих самих, що їх Квітка–Основ’яненко чудово змалював у своєму «Салдацькому патреті», позивались за город селянин і селянка. Селянин і каже: «Ні вже, Наталко, воля твоя, а ти не права, що заволоділа моїм городом!..» І варто було Квітці почути ім’я «Наталка», як він одразу ж розсудив справу на користь селянки... Але все те було перебіжне. У вічну любов Квітка повірив аж тоді, коли в його життя ввійшла класна дама Харківського інституту шляхетних дівчат Анна Григорівна Вульф.
 
Ця жінка була значно молодша за Квітку. Освіту й виховання вона здобула в Санкт-Петербурзі, у знаменитому Інституті святої Катерини. У лютому 1839 року вона, згадуючи літа свого навчання в інституті, писала Петру Плетньову: «...Я, безтурботна, весела, думала, що весь світ замикається в інститутських стінах і що бути пепіньєркою — це таке щастя, з яким ніщо не може зрівнятись, а стати класною дамою... означає вже навік влаштувати свою долю».
 
У 1818 році її мрія, здавалось, нарешті-таки здійснилася — їй дали чин класної дами. Але натомість вона повинна була покинути свій обожнюваний заклад. З волі імператриці Марії Федорівни юна інститутка отримала призначення на посаду класної дами Харківського інституту шляхетних дівчат. Вона була в розпачі. «Ще й досі ясно пам’ятаю, — писала Анна Григорівна через багато років, — як вразила мене ця звістка; і коли я вже побачила, що це неминуче, що я повинна розстатися з інститутом і з моїми милими подругами, я думала, що помру з відчаю!» Та справу було вирішено, і Анна Григорівна вирушила до Харкова. Невдовзі після приїзду на місце роботи дівчина зустріне сорокарічного Григорія Федоровича Квітку.
 
Це була посмішка долі, бо вони полюблять одне одного з першого ж погляду. Почнеться справжній — бурхливий і пристрасний — роман. І попри те, що рідня Григорія Федоровича була не в захваті від його обраниці, він вирішив одружитися з Анною Григорівною. 11 вересня 1820 року Квітка просить в імператриці Марії Федорівни відповідного дозволу, а вже 27 вересня дозвіл було отримано. Наступного року Григорій Федорович й Анна Григорівна одружаться. Кращого вибору ані він, ані вона зробити не могли.
 
З того часу Анна Григорівна стала справжнім янголом-охоронцем Квітки. Їй першій письменник читав свої твори й дуже уважно дослухався до її порад (у листах Квітка з любов’ю називає дружину хатнім «цензором»). Її ім’ям письменник називав найсимпатичніших героїнь (згадаймо «Приезжего из столицы», «Дворянские выборы» або «Ганнусю»). Їй-таки він присвятив і свою найславетнішу повість «Маруся».
 
Як згадував племінник Квітки Валер’ян, Анна Григорівна була «розумна, освічена, але некрасива, вихована згідно з правилами суворої моральності, цілковита пуританка, характеру твердого й замкнутого». Вона пильно стежила за новинками літератури, читаючи точочасні журнали. Її цікавила французька література, не була їй чужою навіть європейська політика.
 
Не бувши українкою з роду, вона, як писав Микола Костомаров у своїй «Автобіографії», ставилася до всього українського з великою любов’ю. Недаром Євген Гребінка в листі до Квітки від 13 січня 1839 року прямо називав її «патріоткою»: «Кланяйтесь вашій дружині-патріотці...» Після того як у 1828 році не стало Квітчиної матері, Анна Григорівна залишилась чи не однією-єдиною близькою йому людиною. І Квітка ніжно любив її до останнього подиху.
 
1 лютого 1841 року Квітка писав Петру Плетньову: «Я та Анна Григорівна — одна людина, що однаково почуває, однаково мислить, однаково діє, тому те, що буду казати про себе, рівною мірою стосується також її...»
 
Саме під впливом Анни Григорівни Квітка-Основ’яненко дуже пізно, майже в самісінький полудень віку, і став письменником. У листі до Плетньова від 26 квітня 1939 року він зiзнавався: я став писати під впливом «посланої мені Богом Анни Григорівни». Те саме стверджував і найкращий Квітчин біограф Григорій Данилевський: «Колишня замріяна, лагідна, ніжна інститутка першою збудила в ньому бажання стати цілком «літературною особистістю». Воно й не дивно, адже Анна Григорівна дивилась на Квітчину «літературну долю, як на свою власну, а на його твори — як на щось надприродне».
 
Бог не дав їм дітей, тож вони жили, мов Філемон і Бавкіда. Звичайний день подружжя Квіток проходив так. Зранку вони прокидалися, снідали. Після цього Григорій Федорович їхав на службу, а Анна Григорівна, провівши чоловіка, вишукано одягалась і самотою чекала його повернення до обіду. Потім вони вдвох обідали, і після цього Квітка йшов до свого кабінету. Ось тоді й наставали найкращі години його життя — він писав. Писав швидко, натхненно, ніколи не роблячи чернеток, а одразу начисто. У кабінеті Квітки скрізь були розставлені чорнильниці, щоб він міг писати там, де в цю хвилину примоститься...
 
А вечір вони завжди проводили вдвох. Григорій Федорович читав Анні Григорівні те, що написав за день, вони обговорювали прочитане, публікації в журналах... Письменник у всьому радився з дружиною і, за словами Валер’яна Квітки, часом «сліпо довіряв її думкам, а коли в його творах ішлося про вищий світ, французьку мову, освіченість, то слухняно виконував її настанови». Так проходив день за днем...
 
Наприкінці липня 1843 року Григорій Федорович тяжко захворів. Хвороба мучила його майже два тижні... І одного теплого серпневого дня, о п’ятій годині по полудні, Квітка помер на руках своєї коханої дружини. Анна Григорівна ледь не збожеволіла. Вона буде жити самотою ще майже дев’ять років.
 
Та очевидці стверджують, що після кончини чоловіка світ перестав для неї існувати. Вона ніби з дня на день тільки й чекала смерті, щоб знову бути разом зі своїм Григорієм Федоровичем...
 
На їхньому спільному нагробку напис: «Тут покоїться прах Григорія Федоровича Квітки (Основ’яненка). Народився 18 листопада 1778–го. Помер 8 серпня 1843–го»; «Анна Григорівна Квітка, уроджена Вульф. Народилася 1800 року, 17–го травня. Померла 13 січня 1852 року». Оце вона і є — та вічна любов, про яку трохи згодом Шевченко скаже:
 
«Подай же й нам, всещедрий Боже!
Отак цвісти, отак рости,
Так одружитися і йти,
Не сварячись в тяжкій дорозі,
На той світ тихий перейти.
Не плач, не вопль, не скрежет зуба —
Любов безвічную, сугубу
На той світ тихий принести».
 
(За книгою: Леонід Ушкалов. Що таке українська література : есеї. — Харків, 2014)
Dounload PDF

Відгуки читачів