Україна поліетнічна. Випуск 4. ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНА

Крупа Т. М., завідуюча реставраційної майстерні Музею археології та етнографії Слобідської України ХНУ ім. В. Н. Каразіна


Територія цього легендарного краю має давню та яскраву історію. Чернігівська, або Чернігово-Сіверська, земля — територія по Десні, її притоках та у верхів’ях Оки.
 
Найдавніші сліди заселення Чернігово-Сіверщини людиною сягають доби палеоліту
150–40 тис. рр. Про це свідчать знайдені в селах Чулатів і Араповичі Новгород-Сіверського району предмети з кременю, виготовлені
первісними мисливцями. У пізньому палеоліті (40—13 тис. р.) людина починає переходити до осідлості. Поблизу Новгород-Сіверського знайдено унікальні вироби з кременю дуже
великих розмірів, що дістали назву гігантолітів. Значний інтерес становлять також залишки трьох чумоподібних жител у поселенні поблизу с. Пушкарів.
 
Однією з найвизначніших пізньопалеолітичних пам’яток є поселення у селі Мезин Коропського району. Це був час, коли первісна людина уже розпочала застосовувати колективне загінне полювання.
 
Саме на Чернігівщині були знайдені найдавніші в Україні музичні інструменти: флейта з рогу північного оленя (її знайшли на місці палеолітичної стоянки Молодове в Чернігівській обл.), а також резонаторні та безрезонаторні ударні інструменти, знайдені в поселенні Мезин Чернігівської обл. Важко уявити, що за таких складних умов життя зародилося мистецтво.
 
За доби міді (III тис. до н. е.) з правобережного Придніпров’я в південно-західну частину Чернігівщини починають проникати землеробські племена трипільської культури. Їхні поселення виявлено в Козелецькому районі поблизу м. Остер, сіл Виповзова, Євминки та Лутави.
 
За доби бронзи (II—І тис. до н. е.) басейни рік Десни та Сейму заселяли племена середньодніпровської культури шнурової кераміки. Поширення шнурової кераміки на теренах Європи багато дослідників пов’язують з розселенням індоєвропейських племен, зокрема прибалто-германо-слов’ян. До речі, і власне слово «шнур» — снур та дієслово «снувати» належить до найдавніших індоєвропейських. Територія Чернігівщини на той час була заселена також землеробсько-скотарськими протослов’янськими племенами, представниками комарівсько-тшинецької культури.
 
У басейні Десни винайдено також кургани і поселення скіфських часів (VІІ—ІІІ ст. до н. е.), які належали землеробсько-скотарським племенам.
 
Археологічною відповідністю слов’ян є так звана зарубинецька культура, яка була залишена осідлим землеробським населенням лісостепової зони Східної Європи (кінець III ст. до н. е. — II ст. н. е.). На зміну зарубинецькій культурі в лісостеповій зоні сучасної території України у II ст. н. е. прийшла черняхівська культура. Дані антропології вказують на близькість антропологічного типу черняхівців та літописного східнослов’янського племені полян, що свідчить про безперервну традицію заселення цієї території слов’янами.
 
Слов’янські племена, що у II ст. до н. е. — V ст. н. е. селилися переважно у північній частині Чернігівщини, за своєю культурою близький до зарубинецької. Протягом VІІ—IX ст. Чернігівщина була заселена слов’янським племінним об’єднанням «съвера», або «северо», «сівери», «сіверяни», згодом відомим як «севрюки». У літописі «Повість минулих літ» з цього приводу сказано: «…Осіли на Десні й по Сейму, по Сулі й назвалися сіверянами…»
 
Основна маса сіверян компактно мешкала в басейнах Десни, Сейму та Сули. На півночі з ними межували кривичі, вододіл Сожа й Десни відділяв сіверян від радимичів, а Оки — від в’ятичів, Дніпро утворював межу з полянами. На півдні літописець обмежує сіверянську територію басейном Сули, через те суличі (посуличі, суляки) не належать до якогось окремого племені, вони є посульським відгалуженням сіверян.
 
Сіверяни етнічно були близькими до полян, радимичів, древлян і в’ятичів. А з X ст. Чернігівщина стала одним із найбільших князівств могутньої слов’янської держави — Київської Русі.
 
Перлину краю — славний Чернігів — уперше згадано в літописі під 907 роком в «Трактаті князя Олега з греками», хоча укріплене городище тут виникло наприкінці VII століття. У ранньому Середньовіччі місто було центром племені сіверян, а з ІХ ст. увійшло до складу Київської Русі, ставши найважливішим і найбагатшим містом держави нарівні з Києвом і Новгородом.
 
У ХІ—ХІІІ ст. Чернігів був центром Сіверщини і Чернігівського удільного князівства. Першим у ньому господарював Мстислав Володимирович, брат Ярослава Мудрого. Цей князь побудував новий кам’яний княжий двір і почав будівництво Спаського собору. Після його смерті Чернігів опанував його брат Ярослав, а згодом племінник Святослав Ярославич, родоначальник чернігівської княжої династії Святославичів.
 
Залишили свій слід на теренах Чернігово-Сіверщини і варяги, і кочовики-тюрки — «чорні клобуки».
 
Монгольська навала перервала зростання Чернігова на тривалий час. Місто опинилося в складі держави Золотої Орди. Центром Сіверської землі став Брянськ.
 
1353 року Чернігів увійшов до складу Великого князівства Литовського і Руського, а 1503 року був приєднаний до Великого князівства Московського За Деулінським перемир’ям 1618 року, Чернігів та його землі перейшли від Московії Речі Посполитій. Із 1623 року місто дістало магдебурзьке право, магістрат і герб, а від 1635 року стало центром Чернігівського воєводства.
 
Перші ознаки культурного відродження датують ХVІІ ст. Зокрема, архімандрит Єлецького монастиря Кирило Ставровецький збудував 1646 року в Чернігові першу друкарню. А піднесення життя в Чернігові розпочалося, коли він увійшов до складу Гетьманської держави і став центром Чернігівського полку.
 
Культурне відродження Чернігова пов’язане з діяльністю архієпископа Лазара Барановича, який переніс сюди друкарню, закладену ним 1675 року у Новгород-Сіверському.
 
Від 1782 року Чернігів став центром Чернігівського намісництва Російської імперії, 1797 — Малоросійської губернії, а 1808 — Чернігівської губернії. Тоді місто нараховувало близько 4 000 мешканців, 1844 року їхня кількість збільшилася до 12 тис., 1897 — до 27 тис., а 1913 року — до 35 тис.
 
На культурному ґрунті Чернігова наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. сформувалось коло українських «дворянських патріотів», які боронили автономні права України й вимагали визнання дворянських прав для козацького стану. Та найвищого розквіту культурне життя Чернігова досягло в другій половині ХІХ ст. На відміну від попередньої епохи з її перевагою локальних і станових дворянських інтересів і прагнень, воно дедалі потужніше набувало загальнонаціонального українського характеру. У Чернігові працювали історики О. Лазаревський, Г. Милорадович, О. Ханенко, П. Дорошенко та ін.; етнографи О. Маркевич, О. Шишацький-Ілліч, С. Ніс, байкар Л. Глібов, статистики О. Русов, В. Варзар, П. Червінський, В. Шликевич та ін. Дехто з них належав до Чернігівської громади, однієї з найбільш радикальних в Україні.
 
За переписом населення 1897 року, у Чернігові проживали 11000 євреїв, які переважно були зайняті у промисловості і комерції, а також були задіяні в садівництві й вирощували тютюн.
 
ХХ ст. з його бурхливими подіями внесло зміни в етнічний склад населення краю.
Dounload PDF

Відгуки читачів