«Жане, бережи себе — таких, як ти, у нас дуже й дуже мало». До дня народження Івана Дніпровського

І. Л. Михайлин, докт. філол. наук, професор, ХНУ імені В. Н. Каразіна, м. Харків


  

  Містечко Каланчак, що на Херсонщині, прославив не тільки Ігор Кондратюк. 120 років тому, 25 лютого за старим стилем, а 9 березня — за новим, 1895 року в цьому містечку народився український письменник Іван Дніпровський. Власне, «Іван Дніпровський» — то літературне ім’я чи то пак псевдонім Івана Даниловича Шевченка, який і народився навіть удень народження Кобзаря. Але, стаючи на письменницький шлях, ще в молоді роки він розумів, що в українській літературі повинен бути тільки один Шевченко — Тарас. А відтак не уявляв себе в ній під своїм справжнім іменем. Тому відразу підписував свої твори псевдонімом. Звичайно, знаковим для України, як і Шевченкове прізвище.

 

До відома: у сучасному довіднику Національної спілки письменників України зафіксовано дев’ять письменників із прізвищем Шевченко.

 

У рідному селищі майбутній письменник закінчив початкову школу. Продовжувати освіту довелося вже в Олешках (нині — це місто Цюрупинськ Херсонської області). У восьмикласному училищі (1905–1907) та прогімназії (1907–1908) його однокласником був Микола Куліш. Два талановиті хлопці здружилися так, що пронесли взаємну дружбу на все життя. У них був ще й третій товариш — Михайло Перерва, але він не мав літературного хисту й став лікарем. Друзі вели активне листування, у якому Івана називали Жаном, Миколу — Кляусом, Михайла — Мішелем і Хомою Брутом або просто Хомою.

 

Після закінчення гімназії Іван працював на дрібних канцелярських посадах, а з початком Першої світової війни він — учасник бойових дій. У книзі «Зелені узгір’я Африки» Е. Хемінґуей писав про те, що війна, наділяючи письменника неповторним досвідом («Наполеон навчив Стендаля писати») [6, c. 170], спонукає його до творчості. В окопах Дніпровський розпочав писати російські вірші. Його «Окопные песни» охоче друкувала газета Південно-Західного фронту «Армейский вестник», де з 1916 року він уже працював на посаді кореспондента, а з 1917 — і редактора. Війну він закінчив у 1918 році.

 

У цей час будується нова Українська держава. У Кам’янці-Подільському засновано український університет. На історико-філологічному факультеті цього університету й навчався Дніпровський в 1919–1923 роках.

 

Це був час, коли в літературу приходили письменники без вищої освіти: Тичина закінчив духовну семінарію, Хвильовий — покинув Охтирську гімназію, а потім складав екстернат, Сосюра прийшов yчитися в Харківський інститут народної освіти, але побачив, що в ньому за програмою вивчають його творчість, — і покинув навчання. І тут з’являється Дніпровський з університетським дипломом філолога. Його відразу запрошують у столицю, у Харків, куди він переїздить у жовтні 1923 року.

 

Тоді він уже був відомий письменник, у 1921 році перейшов на творчість виключно українською мовою, став членом Спілки пролетарських письменників «Гарт», видав збірку поезій «Донбас» (1922). Перед переїздом у Харків він одружився й привіз із собою молоду дружину Марію Михайлівну Пилинську та її сестру Олену Пилинську-Чілінгарову. Усім знайшлася творча робота: Іванові — посада редактора в Держлітвидаві, Марії — перекладача в РАТАУ, а Олені — друкарки.

 

Дніпровський належить до письменників універсального обдарування. Будучи успішним поетом, автором кількох популярних поем, він покинув вірші й поринув у мистецтво драматургії. Відбудові Донбасу була присвячена його п’єса «Любов і дим» (1925). Образ диму в літературі початку 1920-х років — то ще не досліджений феномен. Для нас сьогодні дим — це ознака екологічного забруднення. Для письменників (особливо поетів) того часу — то символ відродження промислового виробництва.

 

За концепцією наркома освіти А. Луначарського, — драматурга-експресіоніста — театр мав посісти в суспільному житті місце зруйнованої церкви. У кожному селі створювалися самодіяльні колективи. У кожному місті чи містечку — професійні театри.

 

П’єса «Любов і дим», попри всю свою художню примітивність, експресіоністичну умовність, відсутність повноцінних характерів, зведення конфлікту до соціальної схеми, мала чималу сценічну історію. Дніпровський просунувся в число відомих драматургів.

 

 

«Яблуневий полон»: «Клянуся вам, що вже не вб’ю нікого»

Наступного року Дніпровський здивував театральний світ трагедією «Яблуневий полон» (1926). Її виставляли провідні театри. Це так само був твір про кохання, хоча цього слова вже й не було в назві.

 

Головний герой, командир П’ятого радянського полку Зіновій, виводить частину з оточення, вдаючись до хитрощів, обманює ворога. І от цей улюбленець рядових бійців, гроза контрреволюції, потрапляє в «яблуневий полон» — закохується в Іву — господарку маєтку, де вимушено переховується полк.

 

Навколо панського будинку цвітуть яблуні, над квітками гудуть бджоли, у садку «б’ють піснями в груди» солов’ї. І Зіновій зрозумів, що в нього розпочалося нове життя, що людину роблять щасливою кохання, любов; а соціальна боротьба приносить війну, смерть, руїну. «Отут я зрозумів, що все було безумством, — зізнається він. — Все. Гори трупів — усе даремне. Клянуся вам, що вже не вб’ю нікого» [2, с. 181–182].

 

Але така позиція сприймається його соратниками як зрада, а не повернення до загальнолюдських цінностей. Зіновія вбиває його ж брат Артем, на прізвисько Сатана, дане йому за нелюдську жорстокість.

 

Це були танці на мечі… Інтерпретація могла скочуватися з вістря у двох напрямках. Про око ортодоксальної марксистської критики завжди можна було витлумачити твір як засудження людської слабкості, м’якотілості, утвердження залізної революційної доцільності.

 

Для проникливого глядача, а їх ще вистачало в перші пореволюційні роки, все було інакше. Це був твір про жорстокість епохи, яка нищить людську особистість, у якій не вміщається людина закохана, а відтак і людина щаслива; епохи, яка перетворює осіб на слухняні «коліщатка і гвинтики» і, як тільки вони виявляють особистісні риси, знищує їх як нібито класових ворогів.

 

Критика відчувала у творі якусь «опозиційну ноту», але не могла цю опозиційність виразно намацати через іманентну багатозначність самого мистецького образу. «Яблуневий полон» мав величезний успіх.

 

 

Над сутичкою

І от на вершині цього успіху Дніпровський покинув драматургію й розпочав писати прозу. От тільки чи справді розпочав? Справа в тому, що ім’я Дніпровського небезпідставно фігурує в питанні про авторство «Тихого Дону». Від часу публікації цього твору в громадській думці з більшою чи меншою переконливістю висловлювалися сумніви, що цей твір міг написати автор з чотирма класами освіти та ще й який сам не брав участь у Першій світовій війні.

 

Одним з імовірних авторів тих записок, які лягли в основу перших двох книг «Тихого Дону», і називають Івана Дніпровського.

 

Про Першу світову війну в українській літературі майже немає помітних творів. Але проза Дніпровського тут приємний виняток. Ця війна назавжди залишилася центральною подією його життя, відбившись у творах «Долина угрів», «Анабазис», «Балет у главковерха», «Фаланга».

 

Він був майстром середнього жанру, який займав проміжне місце між короткою (новела) і великою (роман) прозою. Його твори в прозі можна кваліфікувати як великі оповідання або маленькі повісті. Світ героїв у цих творах складається ніби з двох поверхів: вищого офіцерського й генеральського складу й солдатської маси. Але от що дивно: авторська позиція не ототожнена з жодним з цих полюсів. Письменник старанно вишукує для себе місце «над сутичкою».

 

Письменник однаковою мірою зображає зарозумілість і жорстокість генералітету, його відірваність від інтересів народу, одягнутого в солдатську шинелю, прагнення будь-якою ціною досягти своїх цілей. Ці люди живуть заможно, у надмірному достатку, вони звикли бути оточеними численними слугами, ординарцями, нижчими чинами, які для них не наділені ніякими особистісними рисами. Вони страшенно дивуються, що в їхніх підлеглих є якісь власні думки, інтенції, сподівання. А ці люди, розбуджені революцією, вже не можуть залишатися безсловесним стадом.

 

Проте й солдатська маса зображена в Дніпровського не як позитивний герой. Вона темна, неосвічена, ласа на видовища, не здатна до якихось осмислених дій, кермована інстинктами самозбереження й отримання найближчої вигоди.

 

Українці в Дніпровського, як правило, позбавлені відчуття власної національної тотожності, не наділені авторськими симпатіями. Рух за українізацію військових частин він ніколи не зображав зсередини, а як щось таке, що побачене очима стороннього спостерігача.

 

Солдатська маса заряджена одним потягом — припинити війну й повернутися додому. Командарма, який у «Долині угрів» закликає Прутський полк до наступу, а за відмову обіцяє солдатам гармати й кулемети, солдати наздоганяють у салоні його поїзда й викидають з вагона на багнети. Письменник не приховує цю неадекватну жорстокість, зображує її як щось патологічне, протиприродне. Як протиприродною є й зарозумілість командарма, несприйняття ним реального стану речей, його небажання діалогу зі своїми ж бійцями. Між ними — прірва.

 

 

Імпресіонізм Дніпровського

Художній стиль, у межах якого працював Дніпровський-прозаїк, — це імпресіонізм. Його сутність — у переданні не власне дійсності, а вражень автора від неї. Отже, літературний твір перетворювався на своєрідну Я-дійсність, ще й дуже часто створену (повідомлену) Я-автором. Провладна критика лютувала. В імпресіонізмі автор розчинявся в зображенні, дорікнути йому було ні за що, щоб тут же не виявити власне нерозуміння природи художньої творчості. Так усі ці твори й проходили в друк. Письменник, безумовно, розраховував на сучасного проникливого читача, а ще більше — на нащадків, які стануть читати його твори в незалежній Українській державі після повалення тоталітаризму.

 

Епістолярій як продовження творчості

Коло літераторів, до якого належав Дніпровський, — це літературні організації «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронт». Це коло Хвильового. Дніпровський ще на фронті захворів на туберкульоз (сухоти) й мусив лікуватися по санаторіях і курортах. З огляду на часту відсутність у Харкові, його не включали в керівні органи літературних організацій, де працювали його друзі. Але всі підтримували з ним стосунки через листи. У заголовок цього есею я виніс слова з листа Аркадія Любченка до Івана Дніпровського від 18 квітня 1927 року: «Жане, бережи себе — таких, як ти, у нас дуже й дуже мало» [3, с. 193].

 

Любовний роман у листах

Особливо активне листування велося між Дніпровським та його дружиною — Марією Пилинською (1898–1976), яка на той час стала відомою письменницею-перекладачкою, подарувавши читачеві щастя прочитати в українських перекладах твори Максима Горького, Олександра Серафимовича, Дмитра Фурманова, Бориса Горбатова, І. Ільфа та Є. Петрова.

 

Епістолярій Дніпровського та Пилинської — то любовний роман у листах. Він її називав Івма (Іванова Марія), а вона його — Маїв (Маріїн Іван).

 

У червні 1925 року Марія відвідувала батьків у Кам’янці-Подільському й поскаржилася в листі на погане самопочуття. Дніпровський пише їй: «Конче піди до лікаря. Використай Кам’янець як тільки можна. (…) Ти, так би мовити, пішла в ремонт. Отож ремонтуйся добре. Пам’ятай, що з тобою любов’ю зв’язана друга істота, Богом дана тобі, що од тебе залежить її щастя, її творчість, саме її життя».

 

На закінчення листа в другому post scriptum: «Шлю мою душу до тебе. З оцим листом. Приласкай її і поверни з твоїм листом у конверті. Цілую мої губки, де вони тільки не є. Цілую, моє мале, моє кохане…» [4, с. 259, 261].

 

Можна тільки уявити, скільки подробиць з літературного життя та побуту міститься в листах Миколи Куліша, Аркадія Любченка, Івана Сенченка, Гордія Коцюби, Олександра Копиленка та інших до Івана Дніпровського.

 

Лікування не давало сподіваних результатів. Рання смерть (у 39 років) наздогнала Дніпровського в Ялті 1 грудня 1934 року. У цей день був убитий в Ленінграді Сергій Кіров. Влада використала цю подію для посилення репресій проти українських письменників: уже 15 грудня 1934 року були розстріляні за сфальсифікованими звинуваченнями Григорій Косинка, Кость Буревій, Олекса Влизько, Антін та Іван Крушельницькі, Дмитро Фальківський. Усього 28 письменників.

 

По Харкову поповз анекдот у дусі «чорного гумору»: Дніпровський і тут перехитрував НКВД: помер, не давши себе заарештувати. Організацією похорону Дніпровського займався його товариш Микола Куліш. Треба було перевезти тіло з Ялти, організувати церемонію прощання. Сам М. Куліш на цей час вже був виключений з партії й носив тавро націоналістичного письменника. 8 грудня просто на вулиці його заарештували, коли він повертався з похорону Дніпровського.

 

Репресована творчість

Попри те, що Дніпровський формально не був репресований, репресованою виявилася його творчість. Після смерті книжки його «вибраного» виходили в світ лише двічі: у 1966 і 1985 роках — під однаковою назвою «Яблуневий полон» і з приблизно однаковим набором текстів.

 

Сучасні покоління мало що знають про цього талановитого й популярного свого часу письменника. Анатоль Петрицький зобразив його в альбомі «Портрети сучасників» на тлі стосика книжок [5, с. 48–49], тоді як Михайль Семенко змальований крізь скло знаменитого кафе на Сумській, Майк Йогансен — з тенісною ракеткою, Михайло Доленго — за шаховою дошкою. Очевидно, речовий світ старанно добирався художником, щоб відповідати сутності особистості. Напевне, книжка для Дніпровського й була сутністю його життя.

 

На сторожі пам’яті

Дніпровський заповів Марії Пилинській знищити його архів. Ну, не те щоб заповів, але висловив в одному з листів таке побажання. Марія Пилинська його не виконала. Архів зберегла. Вона розуміла, що це безцінні документи про тих, чиї імена зараз згадувати заборонено, але так буде не завжди. У другому шлюбі (з 1936) за інженером-електриком Анатолієм Бугаєвським свято зберігалася пам’ять про Дніпровського.

 

Пилинська відмовилася евакуюватися під час війни, бо не змогла покинути матір і сестру. В окупованому Харкові вона носила валізу з паперами Дніпровського з собою в бомбосховище, вклавши до неї записку: «Тут зберігаються дуже цінні рукописи й папери покійного письменника Дніпровського. Того, хто знайде, прошу зберегти». Не згоріла й бібліотека Дніпровського. Родина збирала хмиз і соснові шишки для опалення квартири, але жодна книжка не була кинута в піч.

 

Після війни Марія Пилинська продовжувала працювати в літературі. У перші десять років (1956–1965) історії журналу «Березіль», який тоді ще називався «Прапор», вона була відповідальним секретарем його редакції. У цьому часописі вона реалізувала ще один грандіозний проект — публікацію створеного у співавторстві з поетом Іваном Вирганом російсько-українського словника сталих виразів. Його перші подачі з’явилися в 1959 році, а сама публікація тривала до 1973-го.

 

Українські мовознавці неодноразово ставили питання про потребу видати коштовний словник окремою книжкою. Справа дійшла до Миколи Бажана — на той час головного редактора Української Радянської Енциклопедії — і… не зрушилася з місця. Словник побачив світ тільки в незалежній Україні 2000 року, у видавництві «Прапор» [1].

 

Архів Дніпровського чекав свого часу. І він прийшов з утворенням нашої держави. Син Марії Пилинської від другого шлюбу Олександр Бугаєвський передав його в 1990-х роках до тоді щойно створеного Харківського літературного музею. Відтоді в різних літературних, літературознавчих та джерелознавчих часописах з’являються публікації з епістолярної спадщини письменника.

 

Частина фондів Дніпровського міститься й в інших архівах України. Виявилося, що Дніпровський ще далеко не все сказав нам. Він заговорив до нас зі своїх листів і дав можливість заговорити багатьом іншим своїм сучасникам. Дніпровський живе yсвідомості нинішньої України, і його справжня оцінка ще попереду.

 

Література

1. Вирган І. О., М. М. Пилинська. Російсько-український словник сталих виразів. — Х. : Прапор, 2000.

2. Дпіпровський І. Яблуневий полон : Вибрані твори. — К. : Дніпро, 1985.

3. Джерела до історії ВАПЛІТЕ : Підготовка тексту, коментар Ярини Цимбал // Спадщина : Літературне джерелознавство, текстологія. — К. : Laurus, 2012. — Т. 7.

4. З приватного епістолярію Івана Дніпровського та Марії Пилинської : Підготовка тексту, коментар Тетяни Трофименко // Спадщина : Літературне джерелознавство, текстологія. — К. : Laurus, 2012. — Т. 7.

5. Петрицький А. Портрети сучасників : Альбом. — К. : Мистецтво, 1991.

6. Хемінгуей Е. Зелені узгір’я Африки // Е. Хемінгуей. Твори : В 4 т. — К. : Дніпро, 1980.

Друкується за джерелом: Михайлин І. Л. «Жане, бережи себе — таких, як ти, у нас дуже й дуже мало…» // Літакцент. — 2015. — 25 лютого. Електронний ресурс  

  

Dounload PDF

Відгуки читачів