Українські сюжети в підручниках історії Російської імперії

Баханов К. О., доктор педагогічних наук, Бердянський державний педуніверситет


У другій половині ХVІІІ ст., коли історія оформилася як окремий предмет шкільного навчання, українські землі перебували у складі Російської та Австрійської імперій, тому у змісті шкільного курсу російської історії тлумачилася як органічна складова історії Російської держави, провідною лінією якої було, згідно з концепцією М. Карамзіна, становлення самодержавства від князя, який згодом стає царем, до імператора. Логіка цього процесу подавалася відповідно до теорії М. Погодіна: Подніпров’я було від початку заселене великоросами, а малороси (українці) вийшли з гір Карпат і розселилися тут лише у ХVІ ст. Тому Київська Русь є державою великорусів, наступницею якої стало Володимиро-Суздальське князівство, а потім Московська держава і далі — Російська імперія. Звичайно, шкільний підручник ХІХ ст. в Російській імперії не міг не ґрунтуватися на офіційній історіографії. Саме такими були підручники М. Устрялова, С. Соловйова, Д. Іловайського.

 

Найбільш популярним у другій половині ХІХ ст. був «Короткий курс російської історії» Д. Іловайського, який видавали з 1860 до 1912 рр. (він пережив 36 видань). За своїми поглядами Д. Іловайський (1832–1920) був патріотичним консерватором, затятим прихильником антинорманської теорії, що, природно, позначилось на змісті навчальної книги. Цей підручник мітив чотири розділи, кожний з яких відображав певний етап становлення держави: «Русь удільно-вічова», «Русь Московська і Литовська», «Русь-імперія», «Подальший розвиток державної єдності і внутрішньої могутності». Виникнення Київської Русі Д. Іловайький пов’язує з племенем «русь», що мешкало між Дніпром і Азовським морем, яке згадувалося в грецьких та латинських джерелах як роксолани, а її  становлення —з князями Олегом, Ігорем, Ольгою, Святославом, Володимиром та Ярославом. Після правління Володимира Мономаха Київ зазнає приниження через боротьбу між нащадками Олега Святославовича і Мономаховичами та особливо після пограбування 1169 року Києва Андрієм Боголюбським. Чернігівщина та Сіверщина ворогували з Києвом і воювали з половцями («Слово про Ігорів похід»); на Волині та Галичині за Володимирка створюється Галицьке князівство, яке зміцнюється за Ярослава Осьмомисла та особливо за Романа, який успішно придушив спротив бояр. Під час битви на р. Калці Мстислав Удатний виступив ініціатором дати відсіч монголам, а ополчення трьох Мстиславів (Галицького, Київського і Чернігівського) відіграло у битві провідну роль. Автор докладно розповідає про оборону Києва та його руйнацію  1240 року.

 

Чимало місця у підручнику Д. Іловайський приділяє Данилові Галицькому, який, за його словами, поєднував розум, мужність і шляхетність. З ім’ям цього князя він пов’язує швидке відновлення Галичини, поїздку до Золотої Орди, зносини з папою Римським та отримання королівського титулу. Окремий параграф І розділу Д. Іловайський присвячує Південно-Західній Русі, яка потрапила під панування литовських князів (1315–1430 рр.), де розповідає про протистояння Данила Галицького загарбницькій політиці Міндовга, підкорення Київської і приєднання Володимирської земель Гедиміном, приєднання Чернігівщини, Сіверщини і Поділля Ольгердом, намагання поширити на українські землі католицизму Ягайлом, призначення Г. Цамблака Київським митрополитом за наказом Вітовта.

 

У другому розділі спеціальний параграф автор присвятив Західній Русі в ХVІ та першій половині ХVІІ ст. Зокрема, у ньому йдеться про польський вплив, магдебурзьке право, Люблінську унію як спонуку до польської колонізації, утворення церковних братств, Брестську унію, намагання західноруської шляхти зберегти православ’я, економічне, релігійне і політичне гноблення селянства, виникнення малоросійського або українського козацтва та його використання польським королем для захисту кордонів Речі Посполитої, військовий устрій (гетьман, старшина, Січ, козацька рада), морські походи. Д. Іловайський згадував про повстання С. Наливайка, Тараса Трясила, Павлюка і Остряниці, наголошуючи на особливих заслугах гетьмана П. Сагайдачного. Підбиваючи підсумки, історик зазначав, що «обидві унії, політична та релігійна, не досягли своєї мети, тобто остаточного відокремлення Західної Русі від Східної і злиття з Польщею в єдину державу, в єдину націю. Навпаки, вони спричинили жорстоку боротьбу між двома народами і двома релігіями. Ця боротьба пробудила у Південно-Західній Русі прагнення до возз’єднання з Північного-Східною і підготувала падіння Польщі»[1].

 

Ще один параграф «Малоросійське питання» Д. Іловайський присвятив Б. Хмельницькому, де наголошував на особистих мотивах гетьмана як основного чинника козацьких виступів («жага особистої помсти»), згадував перемоги у битвах на Жовтих Водах, під Корсунем, Зборовом та Берестечком, характеризував Зборівський і Білоцерківський трактати. При цьому автор активно використовував термін «Україна»в різних контекстах —«Московська Україна», «Слобідська Україна» тощо. Червоною ниткою в автора проходить роль Москви у розв’язанні «малоросійського питання»: Хмельницький «просив царя прийняти Малоросію під свою опіку», «Москва була посередником між козаками та Польщею», обговорювалося питання на Земському соборі (1653 р.), Переяславська рада присягнула московському цареві на підданство (умовами приєднання були; «постійне військо призначено у 60 000, козаки самі обирають гетьмана, який має право приймати іноземних послів; права міст і шляхи залишаються, як були: у містах правителі мають бути з малоросіян, вони ж і збирають податки»[2]). Проте Олексій Михайлович припинив війну з Польщею і розпочав війну проти Швеції. Це викликало невдоволення Б. Хмельницького, який невдовзі помер. У Малоросії розпочалася смута, І. Виговський зрадив Москву у Гадячі, зобов’язавшись повернути Польщі Малу Росію, але проти нього повстала частина козаків, яку разом з московським військом було розбито під Конотопом (1659 р.). Далі йдеться продругу польську війну, Андрусівське перемир’я. Після закінчення війнималоросійська смута не припинилася. Гетьман Дорошенко замислив піти у підданство до турецького султана. На лівому березі Дніпра прихильники Москви обрали гетьманом Самойловича. Турецька загроза зблизила Польщу і Росію. І. Самойлович з російськими військами здійснив два Чигиринських походи, але не зміг затвердитися у місті. Ситуацію дещо врегулював Бахчисарайський мир (1681 р.).

 

Характеризуючи духовний розвиток Московської держави ХV–ХVІІ ст., Д. Іловайський відзначав, що найбільш освічені області Московії були розташовані на заході, а після занепаду Новгорода освітній центр перемістився до Малоросії «зі своїми школами і друкарнями, зі своїми духовними письменниками і вченими, які сформувалися під час боротьби проти унії та католиків (Смотрицький, Копистенський, Могила, Гізель та ін.)»[3]. До того ж у Малій Росії утворився величезнийісторичний епосз козацьких пісень і дум.

 

Через невдалий Кримський похід було усунено гетьмана І. Самойловича й обрано І. Мазепу. Під час Північної війни Іван Мазепа, побоюючись за своє гетьманство, «поступився польському навіюванню, перейшов на бік Карла ХІІ». У відповідь О. Меншиков зруйнував гетьманську столицю Батурин, а православна церква наклала на Мазепу анафему.Після Полтавської битви Карл ХІІ і Мазепа втекли до Туреччини. За часів Петра І відбувається піднесення київських богословів. Д. Іловайський зазначає, що «московське духовенство через обмеженість власної освіти не могло надати Петрові вишуканих помічників у справі реформ, тому він підносить переважно київських учених, і вони стають на чолі церковної ієрархії. А саме: Стефана Яворського, ДмитраРостова і Феофана Яновського; особливим захисником реформбув обдарований Феофан Прокопович»[4].

 

Щодо управління Малоросією: гетьманом було обраноІ. Скоропадського, але після його смерті було створено Малоросійську колегію. За царювання Петра ІІ гетьманом обрано Данила Апостола, але його влада булаобмеженою імперськими чиновниками. Імператриця ЄлизаветаПетрівна дозволила козакам знову обиратигетьмана, яким став Кирило Розумовський. В умовах посилення централізації в Російській імперії Малоросія і Запорожжя не могли надалі зберігати своє окремішне облаштування:  1764 року гетьманство було скасоване. Натомість Рум’янцева-Задунайського було призначено Малоросійським генерал-губернатором. Малоросія була поділена на губернії, селяни закріпачені (1783 р.). Після утворення Новоросійської губернії Запорожжя опинилося всередині російських областей, за наказом Катерини ІІ Січ була зайнята російськими військами і зруйнована (1775 р.). Частина козаків перейшла на Кубань і стала Чорноморським козацтвом. Південніземлі —Нову Сербію —почали активно заселяти ще за Єлизавети Петрівни. Її політику продовжила  Катерина ІІ, заохочуючи переселенців з числа  німців та розкольників. Із приєднанням Криму (1783р.)Потьомкін «діяльнісно опікувався облаштуванням південного краю», заснувавши Херсон, Катеринослав, Миколаїв, Севастополь.

 

У подальшому Д. Іловайський не виокремлює події на українських землях, а подає їх лише у загальноросійському контексті. Таким чином, у змісті російської шкільної освіти ХІХ ст. українська сюжетика була представлена досить широко, проте тлумачилися ці сюжети в межах російської імперської концепції.

Dounload PDF

Відгуки читачів