Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Вчив з висоти. Юрій Григоренко-Пригода

Наталя Шубенко

Висота 5300 метрів. Починається ураган. Доводиться підпирати спинами намет, щоб його не зірвав вітер. І так усю ніч.

Висота 6000. Температура мінус 37. На такій висоті навіть сірники не горять. І нікого, крім птахів.

Висота 7000. Ось вона, підкорена вершина. Навкруги сріблиться сніг. І чисте небо.


Вчив з висоти. Юрій Григоренко-Пригода

Наталя Шубенко

Висота 5300 метрів. Починається ураган. Доводиться підпирати спинами намет, щоб його не зірвав вітер. І так усю ніч.

Висота 6000. Температура мінус 37. На такій висоті навіть сірники не горять. І нікого, крім птахів.

Висота 7000. Ось вона, підкорена вершина. Навкруги сріблиться сніг. І чисте небо.

Є така пересічна фраза: «Розумний на гору не піде». Альпіністи говорять інакше: «Нерозумний у горах не виживе». Слабкий теж не виживе. І людина з брудними думками не виживе. Боягузтво, егоїзм, слабкість залишаються біля підніжжя гори. На вершину сходять обрані.

Юрій Іванович Григоренко-Пригода належав до обраних не по праву народження, володіння матеріальними благами й навіть не за гучними титулами й офіційними почестями. Хоча і їх вистачало в його житті: майстер спорту з альпінізму й туризму, неодноразовий чемпіон СРСР, здійснив близько 250 сходжень, з яких 22 першосходження та першопроходження вищої категорії складності.

«Сніжний барс», тобто альпініст, який побував на всіх семи тисячниках колишнього Радянського Союзу. Але головне Учитель. Саме завдяки йому український альпінізм у 70-ті рр. ХХ століття посів чільне місце в Радянському Союзі. І справа не в тому, що його школа була найсильнішою: завдяки Юрію Григоренку-Пригоді вона набула особливого статусу. Власне, спорт перестав бути головним, він став способом, засобом досягнення зовсім інших цілей. Головним критерієм була не кількість пройдених по крутій стіні метрів і підкорених вершин. Цінувалися зовсім інші якості, і кожен перевірявся на дружбу, здатність до самозречення, мужність.

Причому мужність у цьому випадку якість, що не залежить від статі. Учениці Пригоди, серед яких чимало «сніжних барсів» («сніжних кошенят», як ласкаво називають їх колеги-чоловіки), не втомлюються повторювати це.

Ходити в гори з Григоренком-Пригодою для всіх колег і друзів було справжньою пригодою. Адже Пригода це везіння, Пригода це азарт. Пригода точний, як у шахах, розрахунок. Це унікальна здатність виживати в найнебезпечніших ситуаціях і надзвичайна інтуїція. Це — гумор, відсутність якого гори не прощають. Альпіністи досі жартують: «У Пригоди немає поганої погоди».

I ще Пригода це вміння ні з ким не сваритися. Сперечався він у своєму житті хіба що на баскетбольному майданчику або під час гри у преферанс. А на сходженні з Пригодою суперечки та сварки виключені, вони просто втрачають сенс. Він лідер, це так само природно, як сніг і гори навкруги.

Серед учнів Юрія Івановича 22 майстри спорту. Відомий Сергій Бершов, «візитна картка» харківського альпінізму, називає Пригоду «тренером від Бога», адже він також учень Пригоди і знає, про що говорить.

Про безстрашність Пригоди розповідали легенди. У 67 років він давав фори своїм зовсім юним вихованцям і завжди перемагав їх, доводячи, що в альпінізмі головне зовсім не молодість і міцні мускули. Одного разу він зі своїм товаришем, професором Алімом Касимовим, здійснив сходження на найвищу вершину Північної Америки, що розташована за Полярним колом, Мак-Кінлі. Обидва розміняли шостий десяток. «Вік саме для штурму за температури мінус 40 гори висотою 6193 метрів»,— сміявся Пригода. До того часу скінчився туристичний сезон, Аляска спустіла. Сходити на Мак-Кінлі було не просто небезпечно, це межувало з безумством. Практичні американці відмовилися йти (життя дорожче!). Під час сходження почався ураган. Алім Касимов любив пригадувати: у той час як ураганний вітер буквально «розчавлював» намет, Юрій Іванович спокійно розповідав, як вони полетять на материк. І цього разу, як і в усі попередні, не вірив, що в його життя, сповнене ризиком, може увійти трагедія.

Але вона все-таки прийшла. Не тоді, коли скаженів вітер на Мак-Кінлі, і не на підступній Умбі, якою Пригода просувався особливо важким, складеним ним самим маршрутом, і не на Піку Комунізму, де він, втрачаючи свідомість, зумів пройти ще два сорокатисячні відрізки. Лихо спіткало не на стрімкій стіні, і не на вершині гори, і не під час сніжної бурі. Прийшло несподівано, безглуздо й банально.

Усі заслуги, всі досягнення, всі нагороди Григоренка-Пригоди, на жаль, не допомогли йому одержати достойну, забезпечену старість, пристойну пенсію, на яку можна було б жити, не замислюючись про шматок хліба. Юрій Іванович вимушений був підробляти. Він займався тим, що вмів, висотними роботами. Одного разу його запросили на Зміївську ГРЕС ремонтувати трубу, що вийшла з ладу. Висоту 160 метрів Пригода, який легко підкоряв семитисячники, звичайно ж, подолав легко, не підозрюючи, що це «сходження» стане останнім. Смерть прийшла у вигляді цеглини, яка впала на голову. За менш ніж місяць до того Юрій Іванович Григоренко-Пригода відзначав свій останній, 67-й день народження. Святкував, як завжди, шумно й весело. У крихітній двокімнатній «хрущобі», де жила сім’я альпініста, зібралося понад півсотні його друзів, товаришів, учнів. Вони ніби відчували, що бачать його востаннє, приїхали навіть ті, хто волею долі опинився на іншому кінці планети. Приїхали, відклали всі справи, щоб привітати свого Вчителя. Вони досі не вірять, що Пригоди немає з ними, і розповідають про нього, як про живого, легко й весело (трагічного тону він не любив).

Сьогодні ім’ям Юрія Григоренка-Пригоди названо важкі гірські маршрути, ветеранські змагання зі скелелазіння, створюється музей, пишеться книга. І все-таки не це головне. За життя він був байдужий до офіційних почестей, не потребує їх і після смерті. Про це одностайно говорять друзі, які регулярно продовжують збиратися в маленькій квартирці Григоренка-Пригоди, але тепер уже не пити за здоров’я, а шанувати пам’ять Учителя. Згадати того, хто, не раз рятуючи життя своїх товаришів, не зберіг свого. Згадати із жартами й посмішками, адже про Пригоду інакше не можна. Дивитися численні фотографії, пити чай — усе, як за його життя. І складати плани: як черговий раз підуть маршрутами, які проклав Юрій Григоренко-Пригода. І новими, ще не звіданими. І знову опиняться на сніжній вершині, вище за яку немає нічого. Лише птахи. І чисте небо.

Відгуки читачів