До ювілею драматурга

А. О. Новиков, доктор філологічних наук, профессор


Виповнилося 80 років з дня народження Олекси Чугуя — самобутнього українського драматурга і вченого-літературознавця. Народився Олексій Прокопович Чугуй 29 січня 1935 року в селі Поділ Великобагачанського району Полтавської області в багатодітній селянській родині. Батьки майбутнього письменника були пересічними колгоспниками, а отже, як і більшість українських селян, тяжко працювали з ранку до вечора, отримуючи за свою нелегку працю ілюзорні трудодні, які практично нічого не вартували, оскільки радянська влада старанно вигрібала все, що потрапляло до колгоспних сараїв.
 
Мати Євдокія Андріївна ще молодою, надірвавшись на колгоспній роботі, втратила працездатність. Але, навіть будучи інвалідом, пенсії не отримувала. У ту добу лихоліття про це ніхто з селян навіть мріяти не смів. Уперше свої мізерні пенсії (12 рублів) колгоспники почали одержувати тільки в кінці 1960-х років. А тому основний тягар родинного годувальника змушений був узяти на себе батько Прокіп Якович. Можна тільки дивуватися, як йому це вдавалося робити в голодні 30-ті й не менш жахливі 40-ві післявоєнні роки. Проте не до відпочинку було й матері, особливо після того, як чоловік уже в перші дні війни потрапив на фронт, де дістав тяжке поранення і контузію.
 
Освіту Олекса Чугуй почав здобувати у Подільській семилітній школі, котру 1952 року закінчив з відзнакою. А потім здібного юнака забрав до себе його дядько по матері Іван Андрійович Титаренко, який мешкав у місті Зміїв Харківської області, де хлопчина продовжив навчання у місцевій середній школі № 1.
 
З 1955 по 1960 рік Олекса навчається на українському відділенні філологічного факультету Харківського державного університету імені О. М. Горького (тепер — Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна). Після закінчення вишу він кілька років учителює на Донеччині й місті Харкові, а потім деякий час працює в Червонозаводському районному комітеті компартії України (у межах Харкова), де виконує обов’язки інструктора, відповідального за навчальні заклади.
 
Проте рутинна партійна робота не надто приваблює творчу за покликом людину. Паралельно Чугуй навчається в заочній аспірантурі, а відтак 1970 року захищає кандидатську дисертацію, присвячену вивченню літературної спадщини І. Карпенка-Карого. Це дає йому змогу в лютому 1972 року повернутися до улюбленої викладацької роботи, яка триває майже три десятиліття — до вересня 2010-го року.
 
Працюючи в Харківському університеті, Олекса Чугуй обіймає посади доцента кафедри історії української літератури, заступника декана й виконувача обов’язки декана філологічного факультету. 1979 року йому було присвоєно вчене звання доцента. Наукова увага вченого зосереджується на дослідженні драматургічної і театральної діяльності Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Карпенка-Карого, інших митців ХІХ ст., свідченням чого є понад сто наукових і публіцистичних студій. Серед них — монографії «Драматургічна майстерність І. Карпенка-Карого» і «Драматургічні елементи в ліриці Т. Г. Шевченка».
 
Викладацьку і наукову діяльність Олексій Прокопович поєднує з художньою творчістю. Ним опубліковано понад п’ятнадцять п’єс про найскладніші і найболісніші сторінки української історії й сьогодення.
 
Для прикладу варто звернутися до дилогії «Червоний смерч» (2001), в основі фабули якої злочинна ідея уряду влаштувати на теренах України штучний голод, спрямований на винищення мільйонів селян. Виконуючи розпорядження кремлівських керманичів, місцеві більшовицькі князьки відбирають у селян останнє, у тому числі й те, що аж ніяк не стосується так званої продовольчої програми, — коштовні речі, одяг та все, що впаде в око.
 
Більше того, вони відбирають життя в тих, кого на свій розсуд призначають ворогом радянської влади. І сама назва дилогії, і назви обох її частин («Бенкет голодних» і «Весілля людоїдів»), а також окремі прізвища (Голопупенко, Вовк, Січовенко) — вельми красномовні. Між діями у першій і другій п’єсах розрив у часі — десять років, рівно стільки, скільки насправді було поміж двома великими лихоліттями 1920-х і 1930-х років. Сталін своєю аграрною політикою продовжує нищити український народ. За його переконанням, провести стовідсоткову колективізацію в українському селі можна лише шляхом влаштування масового голодомору.
 
Справжньою перлиною сучасної української драматургії є невеличка п’єса «Лісові гості» (2013).
 
Дія відбувається на теренах Західної України відразу після закінчення Другої світової війни. У центрі уваги майор Червоної армії Роман Бойчук. Пройшовши фронтовими дорогами «півЄвропи», він, весь увішаний орденами, нарешті повертається до рідного обійстя, де сподівається на теплу зустріч з ріднею й коханою дівчиною. Але вдома на нього чекає лише старенький дідусь.
 
Поки Роман воював за Батьківщину і Сталіна, батька розстріляли за те, що під час колективізації «вчинив опір, коли забирали в нього нажиті багаторічною важкою працею землю і худобу», матір «запроторили до Сибіру», де вона, імовірно, й згинула, а наречену Мар’янку, перед тим, як силоміць вивезти з рідного краю, ще й зґвалтували.
 
Відтак у Романа виникає цілком резонне запитання: «За що я воював?!» Однак переходити на бік бандерівців вчорашній фронтовик не поспішає, позаяк щиро переконаний у тому, що «це ще більші грабіжники, ніж фашисти». Прозріння настає лише тоді, коли він на власні очі спостерігає за шляхетною поведінкою лісових гостей і злодіяннями переодягнутих у форму вояків УПА енкаведистів. За таких обставин персонаж О. Чугуя, ймовірно, мав би остаточно порвати зі своїм минулим. Проте драматург вирішує це питання дещо по-іншому. Перед тим, як приєднатися до повстанців, у його героя відбувається діалог зі старим Бойчуком:
 
Захар (указує на лежачий мундир). А з цим, радянським мундиром, що робити?
 
Роман. Зберегти для майбутнього музею. Разом з одягом воїнів УПА.
 
Захар (здивовано). Навіщо?
 
Роман. Щоб нащадки знали, що без українців ніяка армія не змогла б звільнити Європу від коричневої чуми. У мундирі радянського воїна я воював проти гітлерівських варварів, а в одязі УПА — проти сталінських людожерів.
 
Цей дещо несподіваний авторський прийом дає змогу акцентувати увагу на єдності українського народу навіть у складні часи громадянського протистояння, на тому спільному, що має стати основою для примирення ветеранів Червоної армії і колишніх вояків УПА. Для драматурга цілком очевидно, що під час Другої світової війни і ті, і ті боролися з ворогами всього цивілізованого людства, а отже, й ворогами українського народу. А значить, їхні мундири мають висіти поруч.
 
Більшість творів письменника здобули сценічне втілення в студентському театрі «Прозріння» (тому самому, який у далекі 50-ті роки минулого століття очолював молодий Олекса Чугуй) при Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна та навчально-експериментальній студії факультету театру, кіно і телебачення Харківської академії культури.
 
Наостанок побажаймо дорогому ювілярові — прекрасній і мудрій людині, ученому і письменникові — міцного здоров’я, добробуту, оптимізму, подальших творчих успіхів. Сподіваймося, що Олексій Прокопович напише ще чимало нових творів, які стануть окрасою українських театрів.
Dounload PDF

Відгуки читачів