Місце національної історії в структурі сучасної шкільної історичної освіти

Баханов К. О., доктор педагогічних наук, Бердянський державний педуніверситет


Аналіз процесу становлення шкільної історичної освіти свідчить про те, що вона виділилася з літературної освіти та від початку ґрунтувалася на матеріалі всесвітньої історії, у якому з часом почали виокремлювати найяскравіші сюжети вітчизняної історії. Ці сюжети в переважній більшості європейських країн стали органічною складовою інтегрованого курсу історії, а в низці країн Центральної та Східної Європи (особливо пострадянських) оформилися в самостійний курс вітчизняної історії, який вивчають паралельно з курсом історії всесвітньої. Так, у Російській імперії історію почали викладати в гімназіях з першої половини ХVІІІ ст. Вивчали лише всесвітню історію за «Вступом до історії Гільома Кураса» (1747). Навчання здійснювали мовою підручника, тобто німецькою. З 60-х рр. ХVІІІ ст. в контекст всесвітньої історії почали вписувати російську історію, яку викладали за «Коротким російським літописцем з родоводом» М. Ломоносова та «Зображенням Російської історії» А. Шльоцера. У ХІХ ст. курс російської історії викладали як повноправний і паралельний, а за навчальним планом 1915 р. він навіть ставав переважаючим, позаяк вивчали його протягом усієї молодшої школи і становив він половину часу, відведеного на навчання історії у старшій школі. Загалом російська історія за цим планом мала обсяг 10,5 год на тиждень проти 7,5 год всесвітньої історії, тобто становила майже 70 %. За радянських часів співвідношення історії СРСР до всесвітньої історії було майже паритетним: 51 % — історія СРСР, 49 % — всесвітня історія (за навчальними планами 80-х рр. ХХ ст.)
 
 
У європейських країнах співвідношення між національною та всесвітньою історією коливається в межах 30–60 % — національна, 40–60 % — всесвітня. Німецький дослідник Ф. Пінгл зазначає: «Зазвичай 30–50 % фокусуються на національній історії, 30–
40 % на європейській і 10–20 % на історії решти світу» [1]. Але обсяг матеріалу з національної історії залежить від країни та періоду історії. Переважно висвітлення національної історії відбувається за рахунок тих історичних періодів або подій, у яких нація відігравала значну роль в європейській історії. Кожна країна висуває на перше місце власний період переваг: Франція — епоху Просвітництва, Італія — епоху Відродження, Німеччина — епоху Реформації, Велика Британія — індустріальну революцію, Іспанія і Португалія — географічні відкриття, Україна — Київську Русь, козацьку державу. Тобто те, що сприяє формуванню національної гордості або спонукає до певних узагальнень (уроків), якщо йдеться про події драматичні. Тому в німецькому підручнику інтегрованого курсу історії, присвяченого ХХ ст., 70 % місця відведено національній історії, що простежується навіть через перелік тем: «Причини і наслідки Першої світової війни», «Веймарська республіка», «Націонал-соціалізм», «Причини і наслідки Другої світової війни», «Федеративна Республіка Німеччина та НДР / возз’єднання», «Наддержави: США та СРСР», «Огляд світових подій». У той же час у Франції у підручниках цього ж періоду національній історії присвячено лише 40 % матеріалу: «Перша світова війна» («Обличчя Європи)», «Європа, що змагається», «Велика війна. Російська імперія в епоху революції», «Наслідки»); «Період між війнами («Світ після Першої світової війни», «СРСР ізольована країна», «Італія. Франція», «Сполучені Штати Америки. Розквіт. Криза та її наслідки», «Німеччина. Нацизм», «Франція. Політична нестабільність», «Марш до війни»), «Друга світова війна» («Війна з 1939 по 1942 — зміни на гірше», Війна з 1942 по 1945 рр. і піднесення», «Об’єднання зусиль і протистояння. Післявоєнна реконструкція»), «Світ з 1945 р.» та окремий розділ «Франція з 1945 р.» («Четверта республіка». «Падіння Французької імперії», «Економіка і суспільство», «П’ята республіка», «Франція і побудова Європи»).
 
 
Незважаючи на різні обсяги матеріалу національної історії та відмінність у наголосах щодо значення певних історичних подій, європейські дослідники та експерти Ради Європи спільні у визнанні, то «національна історія є питанням величезної, а можливо, й першочергове значення, й було б згубно не помічати це». Разом з тим, експерти висловлюють побоювання перетворення національної історії на історію націоналістичну, як це відбувалося в низці країн наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., коли під впливом націотворчих процесів і зміцнення національних держав в освітній політиці посилились націоналістичні тенденції…» [2]. Мета, якою вони керувалися, зазначає британська дослідниця К. Галлагер, — формуванням лояльності і стабільно передбачали трактування у суспільстві історичної науки як закінчене явище, а не програми можливих змін. Це зовсім не означає, що історію було перетворено на міф і засіб пропаганди. У більшості випадків це було б перебільшенням. Але вся історія подавалася селекційно: зміщення акцентів на національну самобутність часто призводить до поліпшення версії історії у шкільних підручниках. Усе, що можна було показати корисним для розбудови нації, вважалося гідним пам’яті й подавалося як позитивне. І, відповідно, все інше критикувалося або ігнорувалося як непотрібне» [3]. Історію національних держав, як старих, так і нових, пропонували вивчати в школі як вивірений і незаперечний перелік подій минулого, але з перевагою на висвітленні того, що вважається великим і корисним. Такий національний погляд на історію культивував почуття націоналізму, расової, релігійної та культурної вищості, сприяв утвердженню всіляких упереджених шаблонів, навіть ненависті і жорстокості. Саме це стало живильним середовищем для поширення у свідомості молодих людей ідей, реалізація яких призвела до Першої та Другої світових війн. Аби запобігти цьому, Рада Європи у своїх рекомендаціях під час викладання історії у ХХІ ст. в Європі наголошує на тому, що викладання історії не може бути інструментом ідеологічного маніпулювання, пропаганди або підтримки ультранаціоналістичних, ксенофобних, расистських або антисемітських та сповнених нетерпимості цінностей. Тому є неприпустимим:
  • фальсифікація історичних фактів, підроблена статистика, зображення та ін.;
  • концентрація уваги на одній події з тим, щоб виправдати або замовчувати іншу подію;
  • змінене представлення минулого в пропагандистських цілях;
  • гіперболізована націоналістична версія минулого, що може породити протиставлення між «ми» та «вони»;
  • неправдиве представлення історичних записів;
  • заперечення історичних фактів;
  • пропуск історичних фактів [4].
 
 
Література
  1. Пингл Ф. Методы изображения истории Европы в 20 веке в учебниках для средней школы. Послесловие / Ф. Пингл. — Страсбург, 1997. — С. 12.
  2. Лоу-Беер Л. Сонет Европы и история в школе / Л. Лоу-Беер. — Страсбург : Совет по культуре и сотрудничеству, 1997. — С. 17.
  3. Галлагер К. Викладання історії в контексті сприяння демократичним цінностям і терпимості: Посібник для вчителів / К. Галлагер. — К. : Право, 1998. — С. 10.
  4. Рекомендація про викладання історії в двадцять першому столітті в Європі // Нові підходи до навчання і виховання молоді в умовах багатокультурного суспільства : Науково-методичний часопис з історичної та громадянської освіти «Доба». — 2008. — № 1–4. — С. 5.
Dounload PDF

Відгуки читачів