Давні граматики та їхня наукова роль у формуванні українського мовознавчого знання

В. А. Борисов, канд. філол. наук, доцент, ХНПУ імені Г. С. Сковороди


Становлення українського мовознавства як науки про мову загалом пов’язане з еволюційним розвитком української літературної мови, формуванням наукової думки в Україні, появою перших друкованих видань загальнонародною мовою й зростанням інтересу до неї, прагненням виявити й описати її природні особливості.

 

Науково-просвітницька діяльність на теренах України зазнала активізації в І пол. ХІХ ст. й спиралася на досвід попередників (загальноєвропейська мовознавча практика), що був предметом філософського осмислення й теоретичного вивчення в українських вищих навчальних закладах (академіях, університетах) з початку їх виникнення та функціонування.
 
З огляду на історію питання щодо перших спроб людини збагнути природу й сутність мови, її специфіку як знакової системи й комунікативного явища, варто окреслити хронологічні й територіальні межі зародження наукового зацікавлення вербальним досвідом людини.
 
 
Відлік становлення вчень про мову починається з часів давніх цивілізацій, зокрема Стародавнього Єгипту, Стародавньої Індії, Месопотамії, згодом — Стародавньої Греції та Риму.
 
  • Так, у Стародавньому Єгипті існували посібники для писарів (укладання тексту відповідно до ситуації), що є свідченням перших спроб зафіксувати тогочасні знання мови як засобу суспільної й особистої комунікації для їх практичного застосування.

 

  • У Стародавній Месопотамії вчителі шкіл певним чином систематизували інформацію про мову в процесі шкільного викладання, намагаючись сформувати в учнів навички правильного добору відповідних мовних засобів для здійснення вербальної інтеракції.

 

  • У Стародавній Індії інтерес до мови зароджується в середовищі жерців, які нада вали магічного значення мові та мовленню, пов’язуючи їх із виявом космічних сил, божественною енергетикою. Граматика санскриту Паніні (V ст. до н. е.) становить повний опис фонологічної і граматичної систем цієї мови, що свідчить про розрізнення представниками давніх цивілізацій звукової матерії мови та її формальнозмістових відповідників [3, с. 110–156].

 

  • Продовженням лінгвістичних учень Стародавнього світу є доба античності, пов’язана з іменами Платона, Арістотеля, Сократа та інших мислителів, які заклали підвалини для подальшого вивчення мови як біологічного й духовного феномену. Найбільш вагомим доробком Платона, на думку мовознавців, є діалог «Кратіл», який навряд чи можна назвати лінгвістичним дослідженням. Проте у філософських розвідках щодо сутності буття автор прагне піддати науковому аналізові мовні явища й висуває низку ідей щодо вивчення мови, прихованих у ній сенсів. Підхід Платона до мови насамперед має смисловий, функціональний характер, формальний аспект граматичних явищ не став предметом його філософських споглядань. Значну увагу мислитель приділяє дослідженню звуків, букв, складів слова, наголосу та їх співвіднесенню зі смислом [5, с. 396].

 

  • Арістотель продовжив осмислення мови та її властивостей, зокрема здатність породжувати різні сенси, утворювати різні формально-змістові структури («Про витлумачення», «Поетика», «Риторика» та ін.). У своїх працях із вивчення мови філософ виокремлює самостійні й службові частини мови, робить спроби визначення граматичних категорій іменних частин мови і способів словотвору. До вагомих надбань мислителя слід також віднести розроблення проблем лексичної та граматичної багатозначності [1, с. 185–186].

 

Мовні питання, які викликали зацікавленість античних учених, знайшли своє подальше відображення в працях наступників — європейських філософів доби пізнього Середньовіччя, Відродження, Просвітництва, які прагнули розвинути світоглядне розуміння мови та формування категоріально-поняттєвого апарату мовної системи, продукуючи суголосні часові ідеї, концепції, підходи; впроваджуючи або створюючи відповідні терміни для вивчення того чи того мовного явища.

 

Важливим чинником створення загальноєвропейського науково-освітнього простору стала латинська мова, якою відбувалося тогочасне навчання в університетах Європи. Це уможливлювало широкий комунікативний обмін науково-навчальною інформацією, взаємозв’язок і взаємовплив теоретичних положень, концепцій, понять, термінів.

 
Мова ставала об’єктом теоретичного осмислення й опису в різних сферах — не лише у філософській, а й у навчальній, реалізованій насамперед у граматиках. Саме в граматиках визначався термінологічний корпус мовознавчої царини, виокремлювалися й описувалися частини мови в їхніх граматичних властивостях.
 
Вагомою в цьому аспекті виявилася латинська граматика португальського вченого пізнього Середньовіччя Еммануеля Алваріша (Альвара), у якій були подані визначення основних частин мови (іменника, прикметника, займенника, дієслова, прислівника); описано, якими граматичними категоріями вони різняться і яку участь беруть у творенні речення на рівні смислу й форми. Теоретична інформація, репрезентована в граматиці Алваріша, зазнала активної наукової рецепції в європейських граматиках ХV–XVIIІ ст., зокрема й тих, що створювалися в царині східнослов’янської гуманітарної освіти (наукові школи Києво-Могилянської академії).
 
У цей час посилюється інтерес до вивчення мови на теренах України, про що свідчать давні граматики, укладачі яких плідно працювали над концепціями граматичного складу не лише давньогрецької та латинської мов, а й старослов’янської, староукраїнської. Наприкінці ХVI — початку XVII ст. в Україні виходять друком граматики церковнослов’янської мови з елементами української «Граматыка словенська языка» (1586 р.), «Грамматіка доброглаголіваго єллинославянского язика» (1591 р.), «Грамматіка словенска» Лавренія Зизанія (1596 р.), «Грамматіка словенское правильное синтагма» Мелетія Смотрицького (1619 р.), «Лексіконъ славеноросскій» Памви Беринди (1627 р.), «Граматика словенская» Івана Ужевича (1643 р.) [6, с. 65, 96, 102].
 
Давні граматики є спробами описати лексичну й граматичну системи церковнослов’янської та тогочасної (старо)української мови, виявити їх структурні особливості. Узявши за зразки грецьку граматику візантійського вченого К. Ласкаріса, грецьку й латинську граматики німецького гуманіста Ф. Меланхтона та латинську граматику Альваріша, українські граматисти створили власну модель наукового опису мови, виокремивши її чотири складові: орфографію, етимологію, синтаксис, просодію. Це уможливило формування більш глибокого, діахронічного погляду на розвиток фонетичної системи, лексичного складу, синтаксичної організації мов загалом і церковнослов’янської та словенської зокрема, на наявність спільних процесів у розвиткові та функціонуванні мов.
 
«Грамматіка словенска» Л. Зизанія — перший систематичний підручник церковнослов’янської мови, призначений для шкіл. У підручнику було визначено чотири частини граматики: орфографію, просодію, синтаксис, етимологію, виділено вісім частин мови: различіє (артикль), ім’я, містоім’я, глагол, причастіє, предлог, нарічіє, союз. Зизаній увів орудний відмінок у слов’янську граматику, в імені виділив десять відмін (вісім іменникових, одна прикметникова й одна спільна для обох частин мови). Автор зробив першу спробу опрацювати фонетичну й морфологічну системи церковнослов’янської мови та збагатити слов’янську лінгвістичну термінологію [7].
 
Це спонукало до інтенсивної наукової діяльності наступників — українських граматистів М. Смотрицького та І. Ужевича, які, враховуючи досвід попередників, прагнули розширити наукове представлення й опис мовної системи на основі церковнослов’янської мови.
 
«Грамматіка словенское правильное синтагма» М. Смотрицького — один зі знакових творів давнього східнослов’янського мовознавства, який позначився на подальшому розвиткові мовознавчого знання в усьому слов’янському науковому просторі. Це було зумовлено тим, що за граматичне підґрунтя церковнослов’янської мови правила старослов’янська (південнослов’янська) мова, яка була прийнятною для багатьох слов’ян, зокрема українців, болгар, сербів, македонців, хорватів. Оскільки не всі ці етнокультури мали розвинену наукову царину, то й стан опису мовних категорій у кожній із них суттєво різнився (найвищого рівня розвиток гуманітарної царини набув саме на теренах України). Через це мовознавчі набутки М. Смотрицького в кодифікації церковнослов’янської мови, а також спроба її нормування уможливили в подальшому створення граматик східнослов’янських мов.
 
У європейському мовознавчому контексті того часу «Граматика» М. Смотрицького закріпила високий статус церковнослов’янської (міжслов’янської літературної) мови як високорозвиненої, впорядкованої, унормованої системи. Наголошуючи на загальноєвропейській теоретико-практичній функціональності «Граматики», дослідники (М. С. Возняк, В. В. Німчук, В. М. Русанівський) визначають її вагому роль саме в концепції внормування рідних мов, які, на відміну від класичних, не були предметом спеціального вивчення в освітніх закладах. Власне, можемо говорити про високий рецептивний потенціал цієї граматики, її вплив на рівень теоретичних засад вивчення граматичних систем інших мов та їх практичного освоєння мовцями.
 
Викладаючи правила орфографії, М. Смотрицький унормував уживання великої літери, увів нову літеру на позначення проривного задньоязикового приголосного — ґ, установив правила на позначення голосних і приголосних, правила переносу слів. Автор викладає вчення про вісім частин мови: ім’я, містоімименіє, глагол, причастіє, нарічіє, предлог, союз, междометіє. Частини мови він поділив на скланяємыя та нескланяємыя. Саме Смотрицький вилучив з переліку частин мови невластивий слов’янській лінгвістичній традиції артикль і першим визначив междометіє, увівши до вжитку як саме поняття, так і цей лінгвістичний термін. Як зазначає В. В. Німчук, М. Смотрицький уперше вводить у слов’янську граматику поняття перехідності й неперехідності дії, визначає категорії дієслівних форм: залогъ, начертаніє, видъ, число, лицо, наклоненїє, родъ, спряженїє [4, с. 114].
 
Автор цієї граматики першим виділив дві дієвідміни: на -еши і на -иши, поряд з причастїєм і дієпричастїєм виокремивши ще причастодітїє. М. Смотрицький поділив іменники на п’ять склоненій — відмін, які в основних рисах збереглися в шкільних граматиках і донині. Автор цієї граматики збагатив українську лінгвістичну термінологію, виклав синтаксис церковнослов’янської мови: вперше було представлене вчення про сполучення слів і речень. [6, с. 96–98]. М. Смотрицький визначив для багатьох слов’янських наступників, серед яких М. Ломоносов, Й. Добровський, С. Вуяновський, А. Вразович, Христакі-Дупнічанин, І. Могильницький та ін., шлях наукового опису мови для потреб вивчення та усвідомлення її формально-змістової автентичності [2, с. 489].
 
Є всі підстави вважати, що поява «Граматики» М. Смотрицького стала відправним пунктом формування мовознавчої дискурсивної практики в українському науковому просторі, оскільки виявилася спроможною продукувати аналогічні твори в інших слов’янських освітніх культурах, упливаючи на канони текстової (навчальної) репрезентації мовного матеріалу, формуючи синхронну наукову позицію в систематизації лексичного, граматичного, орфографічного потенціалу тогочасної (старо)української мови.
 
«Граматика словенская» Івана Ужевича є описом системи (старо)української мови середини XVII ст. Вона відома у двох варіантах: перший із них, написаний 1643 року, зберігається в Національній бібліотеці Парижа, другий, написаний 1645 року, перебуває в бібліотеці м. Арраса на півночі Франції. Обидва варіанти «Граматики» написані латинською мовою, що уможливило її наукову рецепцію в загальноєвропейському контексті. На помітний компаративний аспект цієї граматики вказує В. В. Німчук: «Ужевич іноді показує особливості польської, чеської і хорватської мов. Мабуть, він прагнув створити працю про абстрактну слов’янську граматичну систему. Це намагання співзвучне тодішній французькій граматичній думці, яка пізніше реалізувалася в універсальній граматиці А. Арно та К. Ласло» [8, с. 697].
 
На думку В. М. Русанівського, І. Ужевич був ознайомлений з граматиками Л. Зизанія та М. Смотрицького: він прийняв поділ слів на вісім частин мови, виділив чотири відміни іменників, у парадигмах іменних частин мови подав шість відмінків [6, с. 102]. Наукову вагу «Граматики» Івана Ужевича вбачають у тому, що в ній уперше відбулося лінгвістичне опрацювання тогочасної української мови як лексико-граматичної системи [4, с. 198].
 
Таким чином, період ХVІ–XVIІ століть був доволі продуктивним у розвитку мовознавчої царини на теренах України, оскільки в ті часи закладалися теоретичні основи вивчення української мови, визначалися шляхи наукового опису й систематизації мовних явищ, устатковувався термінологічний апарат мовознавства. Роль тогочасних граматик церковнослов’янської мови, а також лексикографічних джерел переконлива з огляду на їх широке функціонування в освітньому й науковому просторі не лише України, а й інших європейських теренів. Мовознавче знання тієї доби перебувало в стадії ретельного вивчення лексико-граматичних особливостей мови, віднайдення потрібних терміноодиниць для їх наукової й навчальної репрезентації, створення граматик. Меншою мірою було розвинене філософське осмислення мови як феномена лінгвально-мисленнєвої діяльності людини, що активізувалося в науковій царині доби Просвітництва й надалі романтизму.
 
 
ЛІТЕРАТУРА
 
1. Античные теории языка и стиля. — М.; Л., 1936.
2. Возняк М. С. Історія української літератури: у 2 кн. — Львів : Світ, 1992. — Кн. 1.
3. История лингвистических учений : сб. тр. — Л. : Наука, 1980.
4. Німчук В. В. Мовознавство в Україні в ХІV– XVII ст. — К., 1985.
5. Платон. Сочинения : в 3 т. — М., 1971. — Т. 1. — 1971.
6. Русанівський В. М. Історія української літературної мови : [підручник]. — К., 2001.
7. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми : [підручник]. — Полтава, 2008.
8. Українська мова : [енциклопедія]. — 2-ге вид, випр. і доп. — К., 2004.
Dounload PDF

Відгуки читачів