Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Слухаю і скоряюся, мій вчителю!

 

Лідія Калініна

«Відступи на три кроки, щоб не потрапити на тінь сенсея»

Ви прокидаєтесь рано-вранці, насолоджуючись ароматом квітучої сакури, і згадуєте, що сьогодні 1 квітня — перший день нового навчального року. У школі всі діти підтягнуті й одягнені в елегантну форму, під час уроку ніхто не розмовляє й не передає записки, на перервах вас не збивають з ніг. І це все є зовсім не сон і не першоквітневий жарт, це — Японія.


Навчальний рік тут дійсно починається першого квітня, а професія вчителя більш ніж почесна. «Учитель — вітер, учні — трава, вітер дує, трава схиляється»,— говорять японці, які звикли вчитися все життя й все життя шанувати свого «сенсея» — вчителя. Дослівний переклад слова «сенсей» — «раніше народжений». У Японії, де родові стосунки взагалі дуже сильні, людина, що набула статусу сенсея,— підноситься високо (причому не важливо, чи це вихователь дитячого садка, шкільний учитель або викладач університету). До його думки прислухаються, сперечатися з ним вважається нечемним. Але й протилежні стосунки — учителя з учнем — так само досить характерні. От вам приклад діалогу із життя:

Учень (звертається, всім своїм виглядом висловлюючи соромливість і збентеження, тому що відірвав шановного вчителя від розв’язання завдань, які набагато важливіші й потрібніші, ніж те питання, дурне й дріб’язкове, котре він збирається задати):

— Шановний учителю! Добрий ранок. Я дуже вибачаюся, але якщо ви зараз не дуже сильно зайняті, я б насмілився запитати...

Учитель (з м’якою й привітною посмішкою, злегка поблажливо, але дуже спокійно й чемно):

— Нічого, нічого. Я зараз узагалі зайнятий, але якщо твоє питання можна трохи відкласти, прийди пізніше. Через годину, добре?

Чи можна таке уявити в нашій школі? Навряд чи... Але це й не дивно, адже таке спілкування — форма, маска. Кожен японець усе життя носить маски й змінює їх залежно від того, з ким він зараз спілкується. З учителем потрібно спілкуватися саме так.

Жінки в Японії викладають переважно в початковій школі, а 68?% усіх учителів — чоловіки. Це зрозуміло, адже за законом учителі в Японії повинні входити до числа 25?% найбільш високо­оплачуваних працівників. У перший рік роботи вчитель заробляє більше, ніж інженер-початківець, бізнесмен або фармацевт.

Чоловік повинен заробляти гроші й забезпечувати дружину та дітей. Жінка повинна вести господарство, виховувати дітей і господарювати — у Японії це непорушні істини. Так що, якщо ви хочете зробити кар’єру в цьому світі чоловіків, швидше за все, доведеться відмовитися від створення родини. Однак середній шлюбний вік жінки в Японії складає приблизно 28–29 років, тому до заміжжя в неї є шанс кілька років попрацювати. І найчастіше вона, звичайно ж, обирає професію вчителя. Хоча стати вчителем в Японії не так уже й легко: на одну викладацьку посаду припадає близько сорока претендентів.

Курс шкільного навчання в Японії займає 12 років, і половина його припадає на початкову школу через виняткову складність рідної мови. Тому вчителем початкової школи бути так само нелегко. Учні повинні засвоїти 1850 ієрогліфів — мінімум, установлений міністерством освіти (але навіть для читання книг і газет потрібно знати набагато більше — до 3 тисяч ієрогліфів). Половину цього ієрогліфічного мінімуму потрібно опанувати вже в молодших класах.

Чималих зусиль вимагає й вивчення та викладання історії своєї країни. Адже в Японії донині офіційне літочислення ведеться не за європейським календарем, а по роках правління імператорів.

Щодня після занять у звичайній школі діти знову відправляються вчитися, але тепер уже в іншу школу — необов’язкову, але вкрай необхідну для переходу на наступну сходинку середньої школи та в університет.

Ці школи називаються «дзюку», у перекладі — «школа майстерності», але вірні­ше було б сказати — «репетиторська школа». Там спеціально найняті або ті ж самі вчителі ще раз пояснюють дітям те, що вже було сказано у школі вдень, додаючи до цих знань нові, котрими можна блиснути на іспиті. Така «подвійна» освіта в Японії надзвичайно популярна через перевантаженість японських шкіл: у кожному класі вчиться не менш 40 осіб, тому багато чого доводиться «перепояснювати» у більш спокійній обстановці.

Батьків не бентежить той факт, що за те, що безкоштовно пояснили вранці, доводиться платити ввечері — японці дуже трепетно ставляться до освіти. Тут ви не зустрінете матусю, що буде вигороджувати свого прогульника-сина й писати йому «липові» записки: сучасних матерів самураїв у Японії називають «кейку-мама» — «мати, одержима освітою». Така мама не зупиниться перед тим, щоб піти в школу, коли сам учень занедужав, сісти за його парту й дослівно записати пояснення вчителів по всіх предметах. Удома вона змусить дитину вивчити все «назубок».

Особливість викладання в старших класах полягає в тому, що школярі тут не навчаються, а завчають. Саме завчають: історичні факти — всі підряд за хронологічною таблицею; англійські слова — за словником, сторінка за сторінкою; назви станцій на головних залізничних магістралях — за розкладом поїздів: маршрут за маршрутом. А вчитель з наставника, яким він був у початковій та середній школі, перетворюється в класичного ментора. На екзамені з історії Японії учень повинен знати хронологію подій, імена імператорів, ватажків повстань. Але не дай Боже викласти власні припущення про причини цього повстання — екзаменатори провалять абітурієнта, їм потрібний старанний і обов’язково дисциплінований учень, що покірно виконує завдання.

Шкільне «зубріння» у свій час було доведено до абсурду. Оскільки японські родини живуть тісно, батьки, телевізор, метушня братів або сестер заважають заучувати напам’ять. Вихід із ситуації було знайдено на диво прагматичний та нелюдський: промисловість випустила розбірні дерев’яні ящики в ріст сидячої людини з партою й електричною лампою усередині — отакі наглухо ізольовані від зовнішнього світу одиночні камери. Відмикаються вони тільки зовні: не ви­зубрив — не вийдеш.

Однак подібні жахи стосуються тільки хлопчиків: незважаючи на те, що школи в Японії переважно спільні, вимоги до дівчат зовсім інші, для них дванадцять шкільних років стають роками безхмарного щастя. Після уроків, коли хлопці сидять удома над книжками або займаються в «дзюку», школярки майже мешкають у модних магазинах. Єдиною незручністю в системі освіти для дівчат може стати обов’язкова шкільна форма, фасон якої суттєво не змінився за останні 100 років. Для хлопчиків це штани й піджак, для дівчат — матроський костюм та високі білі гольфи, які юні модниці приклеюють спеціальним клеєм до ніг, щоб не сповзали. Однією з «японських дивностей» є ­заборона носити колготки в будь-яку пору року. ­Навіть узимку (а в Японії буває досить холодно) школярки змушені ходити у спідничках і гольфах.

 

Але хіба можна порівняти їхні проблеми з проблемами чоловічої половини японських школярів, які, як з’ясували соціологи, є самими завантаженими людьми в країні!

Усе ж таки в Японії набагато приємніше бути вчителем початкової школи. Головне завдання початкової освіти в Японії: підготувати учня до життя в суспільстві, у колективі. І це не дивно. Поміркуйте самі: невелика за площею країна (розміром з Фінляндію) з населенням в 130 мільйонів чоловік (майже як у Росії) і з усіма проблемами, що випливають звідси. Країна, де в хлопця буде дуже мало шансів часто бувати одному, де він буде дуже довго жити з батьками–бабусями–тітками–дядьками під одним дахом, а одружитися й придбати свій будинок зможе тільки після тридцяти! Яке ж завдання може бути важливішим, ніж підготовка до життя в таких специфічних умовах? Одним із важливих понять у японських освіті й вихованні вже давно стало слово «сякай-дзин» — «людина суспільства». От і вчать маленьких японців починаючи з дитячого садка, що кожна людина, якою б юною вона не була, вже є членом колективу:

Усі діти побігли грати у футбол, а ти що? Занедужав — підемо до лікаря. Здоровий, але просто не хочеш, у тебе поганий настрій? Ну, так не можна, це некрасиво. Дивися, весь твій клас там, не хочеш грати у футбол, так іди, просто побудь із ними, не ображай друзів.

Кожен шкільний клас у Японії розділяють на невеликі групи — «хани», і коли вчителі оцінюють виконання завдань, говорять про моральні та інші проблеми, вони частіше звертаються до групи, а не до окремих дітей.

У Японії головне — не зашкодити розвитку особистості. З таких міркувань склад груп і класів постійно змінюється. Майже щорічно учнів переводять у паралельні класи. Це дозволяє виключити можливість перетворення лідерів у диктаторів, роз’єднати надмірно близьких приятелів, щоб забезпечити загальну рівноправність і зробити учнів більш керованими. Через таке переміщення й ще через перевантаженість класів учителі рідко запам’ятовують імена всіх дітей, тому школярі завжди носять на грудях пластикову картку з власним ім’ям і номером свого класу.

Чи добре бути вчителем у Японії? Напевно, добре, але точно — не легко: тривалість робочого дня японського вчителя досягає часом 13–14 годин, а надмірна перенапруга підточує здоров’я педагогів країни не менш, ніж наших: за японськими законами після шести років роботи вчителем людина не може виступати свідком у суді.

Найважливішою особливістю освіти в Японії є поняття «кокоро», яке можна перекласти українською як «серце», «душа», «розум», «менталітет», «гуманізм». Саме цього вчить кожен японський «сенсей», втім, як і кожен український учитель.

Відгуки читачів