Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

«Дорогая Елена Сергеевна», або Педагогічні етюди Марини Нейолової

Ольга Адам

Вона не боїться бути некрасивою на екрані, у п’ять років вона заочно закохалася в того, хто виявився її першим учителем в інституті, сцену свого театру вона впізнає із зав’язаними очима, і саме вона, легендарна «Елена Сергеевна», є уособленням збірного образу вчительки часів перебудови. Вона дружила з Фаїною Раневською, жила у Парижі, чудово водить машину та абсолютно щаслива у шлюбі.


Нейолова народилася 8 січня 1947 року. Хоча мама її старанно водила у дитинстві на балет, а тато все вішав на стіну свої акварелі, мабуть, сподіваючись, що колись з’явиться поряд і доччин пейзаж. А Нейолова народилася актрисою. Колись у неї був роман із шахістом, а потім був і перший чоловік, актор театру на Таганці Анатолій Васильєв. Тепер у неї є улюблений чоловік Кирил. Він дипломат. Вони познайомилися на відпочинку. Любов була стрімкою, шлюб став щасливим. Вийшовши заміж, самодостатня у всіх значеннях успішна актриса, Нейолова незабаром при­го­лом­шила свого глядача. Вона шалено дорожила своїм головним скарбом — театром,  але заради сім’ї пожертвувала і його величністю театром. Марина Нейолова народила дочку досить пізно. Але, мабуть, тому що це було усвідомлене і пристрасне бажання, народження дочки дало актрисі величезне відчуття щастя і повноти життя. П’ять років вона прожила з чоловіком та дочкою у Парижі. Кирило Геворгян працював радником Російського посольства. Дочка Ніка в Парижі пішла у перший клас.
                                            

Весь цей час Марина Нейолова їздила до «Современника» раз на місяць, а то і рідше, грати свої старі ролі в спектаклях «Анфиса», «Ревизор», «Адский сад» (режисер Роман Віктюк), «Три сестры», «Крутой маршрут». Коли вона поїхала, не назавжди, але надовго, глядачі раптом усвідомили, як сильно вони її любили. Зараз дев’ятнадцятирічна дочка Ніка, чарівна довгонога істота нагадує нейолівських дівчаток і принцес, зіграних у театрі та кіно. З роками дочка все більше стає схожа на свою знамениту маму. А оточуючі стверджують, що в характері  у неї «нейолівського» хоч відбавляй.

                               

…Після спектаклю Марина стоїть за кулісами, притулившись до стіни коридору. Бліда, вся, як вичавлений лимон. З вимерлими очима. І у неї не вистачає сил на усмішку. А у руці — квіти.

«Дорогая Елена Сергеевна»

1988 року на екрани країни вийшов фільм Ельдара Рязанова «Дорогая Елена Сергеевна», де Марина Нейолова зіграла головну роль. Ця картина — екранізація п’єси Людмили Разумовської. Зараз твори цього ленінградського драматурга йдуть у багатьох театрах. А тоді «Дорогая Елена Сергеевна» вольовим керівним рішенням із репертуарного списку була вилучена. Урядовців від мистецтва налякала обпалююча гірка правда про нинішню молодь, про яку в ті роки повідомляти публічно не було прийнято. Ця правда обрушилася на героїню п’єси, вчительку, в день її народження та перетворила його на самий, мабуть, страшний день її життя.

Марина Нейолова з чоловіком та донькою

Ельдар Рязанов: «Ця п’єса дає, мені здається, точний діагноз «хвороби» певних груп нашого суспільства. Поставлений драматургом діагноз правильний і на сьогоднішній день. Разом із Мариною Нейоловою у фільмі знімалися четверо юних виконавців. Федя Дунаєвській — він знайомий глядачам за картиною «Кур’єр». Артист московського Театру балету Андрій Тихомиров, Наташа Щукіна, що  тільки-но закінчила школу, та її однокласник Діма Мар’янов — він уже вступив до театрального училища. Колись фільм «Гараж», де було зайнято тридцять артистів, ми зняли за 24 дні. Із «Дорогой Еленой Сергеевной» уклалися у 25 знімальних днів. Але, дійсно, Нейолова і ця четвірка молодих людей тут «коштувала» мені тих тридцяти».

Мій перший учитель

    

Розповідає Марина Нейолова

Мені було п’ять років. Я йшла з мамою за руку Васильївським островом і потайки, щоб не помітили перехожі, притискувала до грудей і навіть цілувала одну фотографію.

Дивна штука — пам’ять. Вона раптом, не дотримуючи хронології, вихоплює із твого життя якісь, здавалося б, незначні факти, ситуації, чиїсь фрази, погляд, відчуття. Так раптом згадуєш себе у два роки, але не пам’ятаєш у сімнадцять, потім у п’ять, потім одразу у двадцять. Скільки себе пам’ятаю, я завжди хотіла бути актрисою. Але при цьому ніколи не збирала фотографії артистів, як це звичайно роблять дівчатка, що мріють стати актрисами. Єдиний раз у житті (чому?) я купила таку фотографію, і це був Меркур’єв.

Як ніжно я любила його тоді, в п’ять років, ще не підозрюючи, що життя складеться так, що мені доведеться в інституті провести з ним чотири роки, що я вчитимуся саме у нього, потім навіть забуду, що він той самий відомий і улюблений усіма артист Меркур’єв, а звикну до нього як до свого вчителя — якого бачитиму щодня на заняттях з майстерності.

Він був чудовим артистом, і на кожному уроці у нас була можливість переконатися в цьому своїми очима. Викладають усі по-різному: хтось розказує про «щось», а хтось показує «як». Меркур’єв був більше ніж просто артист, щоб робити теоретичні розробки,— він грав. І з того, як він це робив, ми розуміли багато чого. Можливо, з погляду педагогіки, це було неправильно — показувати нам, але кожний його показ так надовго залишався в тобі, що потім удома можна було відновити у пам’яті всі подробиці та розкласти теорії по поличках. І зараз, працюючи в театрі «Современник» стільки років, кожного разу, коли хто-небудь з артистів на репетиції кидається в нетрі теоретичних викладень та на словах пояснює, що він хотів зіграти, і Галина Борисівна Волчек, наш головний режисер, говорить: «Не треба мені розказувати, покажи»,— я завжди згадую Меркур’єва. Як багато він тобі дав, розумієш не тоді, коли вчишся, а коли сам виходиш на сцену. І тоді все, що він показував, як він це робив, набуває особливого значення.

Він ніколи нічого не нав’язував, не наполягав, він просто вибігав на сцену і показував, переконуючи нас тим, що тільки так і повинно бути. Він сам вибігав на майданчик (незважаючи на навантаження він чудово рухався і був дивно пластичний) і, не знаючи тексту, програвав нам сцену за сценою весь спектакль, за всіх: за героя, за героїню, за стару жінку, за дівчинку. І не потрібно було слів — кожний його миттєвий персонаж був такий виразний, так мінявся він на очах — так був зрозумілим зміст того, що відбувається. Ми заворожено дивилися, сміялися, реготали до упаду й розуміли, що у нас так не вийде ніколи. Багато хто з нас намагався копіювати його, повторювати, що робив він, але це було неможливо, та і не цього він вимагав; більше того, він сердився на нас за це, ображався, що ми нічого не зрозуміли, що ми з усього побаченого і почутого беремо тільки форму, просто мавпуємо або займаємося підлабузництвом, прагнучи точно повторити його дії. Дуже скоро я зрозуміла, що з усього, що він показує, мені потрібно зрозуміти не як, а що. І коли це вдавалося, він був щасливий. Він був чудовий глядач — він так сміявся на наших вдалих етюдах, але це не заважало йому дуже дотепно і талановито указувати нам на помилки. Кожний його урок був маленькою виставою з актором, який один зображав безліч осіб.

Мене прийняли до Ленінградського інституту театру, музики та кінематографії кандидатом, тобто я не була зарахована на курс до кінця першого семестру, і залежно від того, як здам перший екзамен із майстерності, я буду прийнята або відрахована.

«Що таке бути кандидатом?» — це питання я задавала геть усім, й одержувала відповідь: «Це коли немає індивідуальних занять з майстром». Виходить, що Меркур’єв з усіма займатиметься, а зі мною ні? Ця думка зводила мене з розуму декілька днів. Як же я тоді покажу йому все, на що я здатна? Коли? Він же може мене навіть і не впізнати та не помітити до самого іспиту? Був єдиний вихід: звернути на себе якимось чином його увагу.

Ще до іспитів я чула, що є такі заняття, на яких студенти роблять етюди з уявними предметами, а оскільки я дуже ретельно готувалася до вступу саме до цього інституту, то довела цю техніку буквально до абсурду, годинами вишиваючи, пришиваючи, нанизуючи щось на щось, тобто роблячи з уявними предметами те, чого ніколи не робила з існуючими. І ось перший самостійний етюд. Я грала риболова. Заплутуючись в уявних снастях, чіпляючись за уявний гачок, я, коротше кажучи, використовувала всі комедійні штампи, що годяться до цього випадку. Мені здавалося, що я все роблю чудово, тим більше що мене підбадьорював сміх Меркур’єва і педагога Ірини Всеволодівни Мейєрхольд. Після етюдів, як завжди,— розбір. Доходить черга до мене. Каменя на камені не залишили! Але увагу на себе я все-таки звернула.

Пізніше, не дивлячись на те що для мене не встановлені «індивідуальні заняття з майстром», Василь Васильович займався зі мною як з усіма, витрачав на мене той же час, що і на всіх, а іноді й трошки більше. Він завжди хотів, щоб я сьогодні була краща, ніж минулого разу. Він хотів, щоб я краще всіх грала, краще, ніж можу, здала іспити. Він підігрівав моє творче самолюбство, вірив у мене. І я хотіла бути кращою, хотіла, щоб він вірив не дарма. Цим він навчив мене не лінуватися, не бути задоволеною собою, своїми маленькими успіхами. Але це пізніше. А поки Василь Васильович показував мене з моїм уявним гачком, і всі смія­лися. Тоді мені були викладені в такому «капустниковому вигляді» перші уроки і закони майстерності. І щось головне, мені здається, я тоді зрозуміла. Принаймні, це «щось» залишилося в мені на все життя.

                                   

                                      

Я не згадую Меркур’єва — я його завжди пам’ятаю, люблю, я вдячна йому за все, що в ньому було і чого він намагався навчити нас. Я пишаюся тим, що моїм першим педагогом, з яким я зробила крок на сцену, був Василь Васильович Меркур’єв.

Костянтин Райкін: Я б хотів запросити Марину на майстер-клас на свій курс у Школі-студії для спілкування зі студентами, просто її не дуже тягне до педагогіки. Усе-таки це інша професія, суміжна з акторською, але не цілком адекватна їй. Але вона вміє запалити, одухотворити людей, як, утім, і погасити, обрізати крила. Вона — майстер спорту з обрізання крил. У мене з нею бували іноді складні творчі взаємостосунки. Вона нещадна. Вона може сказати людині, яка перебуває десь посередині роботи, що цього робити не потрібно. А так не можна! З моєї точки зору. Коли людина вже летить, її не можна зупиняти: вже немає точок зіткнення з твердою поверхнею. Але вона така ж нещадна і до себе. Вона для мене є дуже складним глядачем. Я категорично не хочу знати, що вона дивиться виставу у залі серед звичайних глядачів. У неї дуже жорсткий погляд. Принаймні, на мене вона так завжди дивилася: украй жорстко. Її взагалі важко зачарувати, або, в усякому разі, мені її важко зачарувати. Так склалися наші взаємостосунки, що вона про мене знає дуже багато і їй важко відмовитися від цього знання і дивитися відсторонено, неупереджено. З нею дуже непросто бути в союзі, у творчості. Це взагалі важка історія — бути її партнером. Вона жорстока, примхлива, її багато, її не можна не враховувати. Вона може бути дуже неприємною і навіть руйнівною. Але і без неї дуже важко. Її не вистачає. Коли ми багато грали разом, це було досить болісно, але дуже добре. Важке щастя та абсолютне взаєморозуміння. Марина відразу хапає будь-яку ідею і будь-яку форму може розцвітити і виростити до неймовірних розмірів, в той час як ти подав їй лише  просто ідею, не більше. Вона дуже вплинула на мене самим фактом свого існування, своєї творчості. Вона ж прийшла до театру у спектакль «Валентин і Валентина», і це я її знайшов, чим дуже пишаюся. У нас так виходило чомусь, що усі Валентини вагітніли. І Марина була третім виконавцем. Тобто я спочатку попросив грати Іру Муравйову, але вона не змогла і порекомендувала мені Марину Нейолову. Спочатку я поступово вводив її в спектакль, потім ми показали це Валерію Фокіну, потім подивилася Галина Борисівна Волчек і сказала, що Марина підходить (це було очевидно), і за рік Марина зіграла дев’ять головних ролей! Вона була потрапила до театру дуже вчасно, тому що молоді героїні «Современника» вже подорослішали, і вона зайняла цю нішу. Ми з нею одразу стали спілкуватися по-панібратському, так, ніби давно один одного знали. Я не люб­лю зарозумілих артистів. Такі і на сцені живуть не дуже довго. В акторі повинен бути клоунський початок. Якщо ти не мавпа якоюсь мірою, то ти не актор. Люблю, коли актори йдуть на сцену кривлятися. Марина Нейолова з такого набору. Те, що я у ній бачив, викликало в мене захоплення, я її обожнював. Мені навіть здавалося, що «Современник», при всій моїй любові до Галини Борисівни Волчек, Нейоловій вузький у плечах, у стегнах. Вона може все. Вона ж узагалі без діапазону. У ній є поєднання клоунади та глибини. Вона — особистість.

                                          

Паризькі замітки

Ми зараз багато говоримо про емансипацію. Жінки не хочуть більше залишатися емансипованими і прямувати до протилежного. Але, на жаль, час уже упущено, навряд чи ми зможемо повернути це колесо назад і знову стати слабкими, жіночними, залежними. Цей світ дійшов до того, що слово «жінка» стало вживатися зі знаком «мінус». Чоловіку говорять: Не «будь жінкою».

Неначе він міг би нею стати?! Жінок стали хвалити за їхні чоловічі якості.

Я опинилася у Франції тільки тому, що мій чоловік виїхав туди в чотирирічне відрядження — він дипломат і працює в Міністерстві закордонних справ. Сказати, що я розірвала на чотири роки стосунки з Росією, було б неправильно, тому що я жила, що називається, між Москвою та Парижем, продовжуючи при цьому працювати в театрі. Я приїжджала на місяць до Парижа, потім — на місяць до Москви, грала свої спектаклі і виїжджала назад. Швидше, більшу частину часу я була в дорозі. Ці чотири роки були для мене складними, тому що я втрачала зв’язок з театром. Хоча вдячна чоловікові за те, що він надав мені можливість усі ці чотири роки продовжувати роботу. За цей час встигла навіть знятися у фільмі й випустити прем’єрний спектакль.

У Франції жінку народжує чоловік. Адже його погляд робить нас красивими або ­непривабливими, розумними або дотепними чи позбавленими цих якостей. Я бачу, як вони дивляться на своїх жінок — знайомих, незнайомих, що просто проходять вулицею, якими поглядами їх проводжають. І це не якийсь погляд від низу до верху, який викликає тривогу та неприємне відчуття. Навпаки, він якийсь чудовий, завжди позитивно ­оцінюючий. Природно, що і жінка себе відчуває такою, тому що це є відображення її у дзеркалі. Ми не вміємо так пов’язати хустку, так недбало перекинути її через плече, так сидіти, не вміємо так закидати ногу на ногу, ми не вміємо так невимушено сідати в машину, так тримати руку на кермі. Ми ніколи не придбаємо того погляду, який мають француженки.

Можливо, саме завдяки перебуванню у Парижі, подалі від нашої суєти, перебудови і плутанини, я знайшла нарешті внутрішній спокій, який дозволив мені згодом мужньо прийняти звістку, що наш кінематограф майже в комі. Але саме в цей час мене знову підтримує театр. Чи важко бути дружиною дипломата? Я не можу втручатися в цю складну, але цікаву справу. Можу тільки супроводжувати. І прагнути  бути відповідною. Особливо якщо зумію себе стримати вчасно і не задавати тієї величезної кількості дурних запитань, які постійно крутяться у мене на язиці. Я  звикла плакати у свою власну жилетку. Чому добре виглядаю? Напевно тому, що я дуже добра людина. Чесно кажучи, рідко дивлюсь у дзеркало — тільки коли приходжу на спектакль та сідаю у гримерній. А що стосується радості життя: вона у кожній хвилині, у здатності сприймати його таким, яким воно є, і радіти тому, що воно таке. Є радість від того, що вранці йду на репетицію, а ввечері граю у спектаклі. Щастя — це коли ти читаєш цікаву книгу, знаєш, що на тебе чекає цікава робота, поряд з тобою сидить твоя дитина, на траві пустує твій улюблений собака, а ввечері вся сім’я з’єднується, сідає за одним столом, і всі розмовляють та розказують один одному про те, як пройшов день. Принаймні, іноді я думаю, що щастя саме в цьому.

Така професія

Кіно — це мій перший крок до професії. Мене запросили зніматися у картині «Старая, старая сказка», коли я вчилася на третьому курсі театрального інституту.

Я «стрибнула у воду», закривши очі, до кінця не розуміючи, що це таке. Але, не дивлячись на метушню, яка зазвичай супроводжує роботу в кіно, багато чого навчилася тоді.

У кіно немає послідовності у зйомках (сьогодні ти зіграв фінальну сцену, завтра — першу), кожний шматочок миттєвий, він уже не повториться ніколи — отже, ти відповідаєш за кожну секунду свого життя на екрані. Розуміння цього концентрує твої емоції, збирає волю. Ти повинен володіти певною мірою фантазії та спробувати збудувати роль так, щоб зуміти в будь-який момент «включитися» у кадр. Кінематограф став моєю школою, і це дуже допомогло в роботі на сцені: я не люб­лю репетицій «у півсили», проходити роль технічно, просто запам’ятовуючи мізансцени. Для того щоб винести на розсуд глядача свої думки, треба, як мінімум, ці думки мати. Сьогодні недостатньо бути просто виконавцем волі режисера, сьогодні необхідно на основі драматургії та режисерського задуму творити свою власну концепцію, тому така співдружність необхідна. Коли це відбувається, народжується витвір мистецтва. Іноді. Кожна репетиція і кожний вихід на сцену повинен бути — подібно до зйомки в кіно — перевіркою твоїх максимальних можливостей.

Хтось сказав: «Потрібно прожити багато років, щоб відчути себе молодим». Здається, це дуже точне формулювання. Можливо, це прозвучить трохи парадоксально, але чим більше я дізнаюся про свою професію, тим менше я про неї знаю і тим менше я вмію. Поки навчалася в інституті, я не сумнівалася, що можу все. Тепер я майже не сумніваюся в тому, що не можу нічого, крім того, що вже зробила.

Після публікації в «Літературній газеті» моїх спогадів про Раневську я отримала знаєте скільки листів? Ось таку пачку, у дві долоні завтовшки. Мені часто говорять: ти щаслива, тебе всі люблять. Але це далеко не так, ви не можете собі уявити, які злі листи я іноді одержую. Цікаво зрозуміти природу цих людей, які анонімно можуть як завгодно образити, написати будь-яку гидоту. Просто не можу уявити людину, якій хочеться робити іншому, що нічим особисто її не зачепив, неприємне. Ну що робити, якщо я одягаюся не так, як хотілося б йому (або їй), а так, як звикла? Якщо думають, що актриса завжди повинна бути нафарбованою, а я не фарбуюся? Я така, яка є, і нічого з цим не поробиш. Іноді приходить лист, і я вже наперед знаю, що краще його не розкривати. За почерком на конверті зрозуміло, хто пише і з яким відношенням. Я спробувала уявити собі цю людину, що сідає за стіл зі злорадним наміром написати акторові, спортсмену, космонавтові що-небудь таке, що виб’є з колії, наприклад, «мені не подобається колір твого волосся». Мабуть, у ній є щось зіпсовано-жалюгідне, якщо їй необхідно піднестися за чийсь рахунок. Ну що ж, якщо я можу хоч так принести їй задоволення...

Коли від роботи опускаються руки, я знову знаходжу опору в роботі. Моя ­фізика та пластика категорично не збігаються з моїм віком. Я не можу все це відкинути. І в мене ті ж дві руки і ті ж два ока. І сльози, якими я плачу, мої власні. Одна з глядачок написала мені: «Треба ж так спотворити актрису, що від неї тільки один голос залишився». А для мене це був комплімент. Значить, я все-таки зуміла максимально відійти від себе, від усього, що робила раніше. Але це не означає, що глядач тут же все прийматиме. Не знаю, скільки та якими ролями мені належить затверджувати своїх нових героїнь. Дехто, боюся, буде розчарований, тому що чекає від мене нового і щоб одночасно я залишалася колишньою. Дуже складна професія. Щодня тебе мучить така кількість суперечностей!

Відгуки читачів