Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

У школи жіноче обличчя? За і проти жіночого виховання

Ольга Адам

Жінкою не народжуються, нею треба стати.

Симона де Бовуар

Коли я була маленькою і моя мама, працюючи в дитячому садку, виписувала журнал «Дошкільне виховання», я любила читати в ньому лише одну рубрику «Як не треба виховувати». Ну вже не пам’ятаю точно, як там вона саме називалася, але описувалося в ній, зрозуміло, щось на зразок спостережень розумного і правильного дядечки, який суворо й сумно засуджував поведінку непривабливої (карикатура додавалась) виховательки, яка ногами розпихувала дітлахів, що гралися на підлозі, «розчищаючи» собі шлях до шафи, де зберігались недосяжні для дітей (!) цікаві дидактичні матеріали. Або коли мама і тато, що прийшли за своєю дитиною, прямо в дитячій роздягальні починають з’ясовувати стосунки на очах спантеличеної дитини.

Мені це здавалося дуже смішним, я з нетерпінням чекала наступного номера, тільки, якщо тоді я думала, що нізащо не буду так вчиняти, як оті «карикатурні виховательки», то тепер, коли стала дорослою, я думала, що ніколи не буду писати такий непотріб, як отой правильний дядечко, який певно що ніколи не працював із дітьми.


Cумно, але я гірко помилилася, дещо мені все-таки доведеться написати. Бо, як співалося в одному відомому шлягері, «я не могу иначе».

Одного разу в міському автобусі їхали першокласники. Усі такі веселі, різнокольорові та радіоактивні, тобто радісні й активні. Так і хотілося окликнути «Чупа-чупси!» — саме так я привертала увагу стомлених учнів, коли працювала в школі, і три десятки усміхнених дитячих личеняток водночас повертались до мене. Але тут я побачила поряд із ними вчительку. Молода жінка в модних рожевих джинсах і білому светрику з пом’ятим обличчям та розтертою косметикою під очима, розпатлана— жахливе видовище! Вона в’яло розмовляла по телефону… аж раптом побачила, як один з учнів почав підтягуватись на верхніх поручнях. Не припиняючи своєї розмови, вона почала ритмічно смикати його за руку. Дитина зістрибнула, але отримала добрячого потиличника. З неї почали сміятися, і вона, згарячу, на зупинці вистрибнула на вулицю. Учительку це навіть не здивувало. Вона лише сказала своїй колежанці, більш літній жінці: «А що? У мене он іще цілий клас. Я не буду за кожним ганятись»,— і спокійно продовжила свою неквапливу телефонну розмову. Інші пасажири теж стали свідками випадку, ніхто не втрутився, але відчувалося, що вони теж збентежені. Мені стало сумно, і я подумки намагалася заспокоїти себе, що вчителі не всі такі і що, можливо, навіть вона, першого вересня усміхнена й нарядна, з красивою зачіскою і з оберемком подарованих дітьми квітів буває щаслива, що вона — вчителька! Що, можливо, її люблять діти і взагалі вона зовсім не така, як про неї свідчить цей маленький епізод з її педагогічної діяльності. Але все одно на думку спадало зовсім інше. Перед очима швидко промайнули ще тисячі різних прикрих епізодів, що траплялися в транспорті, кафе, на вулиці, серед знайомих чи на роботі. Чоловіки і жінки інколи виявляли найрізноманітніші негативні якості, чи просто показували своє невміння спілкуватись, уважно слухати, формувати власні судження, бути врівноваженими, чи взагалі просто елементарне невміння вчитись. І в голові виникло запитання: «Так що ж виходить — усе це, тому що нас виховують…» А дійсно, хто нас виховує?

Яке ж виховання краще — чоловіче чи жіноче? Запитання риторичне, і дещо навіть безглузде, але зараз стільки нападок на саме «жіноче виховання», стільки вигуків на кшталт: «Чоловіка — у школу! Треба негайно виправляти те, що накоїли знервовані дами…», що майже не можна не втрутитися у запеклу дискусію. Так, зазвичай жінок у школі більше, а чоловіків менше. Але ось воно, чоловіче виховання: мій учитель математики, холостяк, п’яниця і нікому не потрібний кандидат наук, кидався крейдою і трохи не відірвав дівчині коси, спіймавши ії, коли вона намагалась втекти з чергування. Мій дядя, учитель хімії, пішов у школу тому, що під час проведення складних хімічних досліджень в університеті стався нещасний випадок і він зробився майже сліпий. Діти й досі знущаються з нього, а він їх ненавидить, втім, як і державу, життя і дружину, а гарну оцінку в атестат може поставити за пляшку гіркої. Ось таке воно, чоловіче виховання — усі як можуть себе проявляють, роблять те, на що спроможні. Дарма, що в Японії, навіть у дитсадках, майже абсолютна більшість вихователів — чоловіки. Я вже про школу не кажу, самі прочитаєте в кінці цього номера, але для чоловіка там це вважається не те що нормальним, а почесним. У Франції, коли з’ясувалося, що більш ніж 3?% викладачів країни — жінки, піднялася така паніка — фемінізація національної освіти! Катастрофа!

Ні, цілком зрозуміло, що до наших ран закордонний пластир не приліпиться, ну просто не пристане, і все! Бо ви собі тільки уявіть, що буде, якщо наших чоловіків пустити в дитсадки.

Кінокартину «Усатый нянь» пригадуєте? Ні, я не про те, що всі діти одразу стануть їсти зубну пасту, кидатися подушками, ходити розпатланими і досить «оригінально» вдягатись — усе це, звичайно, згодом так чи інакше виправляється. Але такі вусаті няні, якщо вони в реальному житті й трапляються, то вони ж почувають себе не менш як супергерої. Починають із готовністю посміхатися фотографу з газети, проводити відкриті заняття перед відеокамерою, давати інтерв’ю, картинно закочуючи очі, уявляючи себе якщо не Макаренком, так чимось середнім між Ушинським, Шаталовим і Нікітіним. Ну а як же! Вихователь-чоловік — це ж такий самий герой, як жінка-генерал чи космонавт. Як журналіст я неодноразово зустрічала таку породу вусатих нянів і нізащо не хотіла б, щоб вони виховували дітей навіть моїх знайомих. Краще вже ота, в рожевих джинсах із автобуса,— вона хоча б просто неврівноважена і трохи безтолкова,— ніж таке собі самовдоволене хлопчисько із комплексом власної неповторності.

Ну не мають наші чоловіки природної впевненості в тому, що педагог — чоловіча професія. І до школи потрапляє в основному якась «некондиція» — з фізичними вадами, якщо не вдалося щось в особистому житті, у великій науці, великому спорті, великому бізнесі, далекому плаванні чи поки що не склалося з більш престижною роботою. Раніше такі шли в монастирі.

Звичайно, багато хто може навести безліч прекрасних прикладів чоловічої педагогіки із власного життя чи взагалі. Скільки їх — розумних, мужніх, виважених, гідних високого звання чоловіка з великої букви! Скільки татусів водили цілий клас у туристичні походи, влаштовували спортивні змагання, скільки захоплених своєю справою географів, фізиків, математиків, які ладні майже весь вільний час проводити у школі або за її межами, але з дітьми, для дітей, заради дітей, навіть непомічаючи незвичності, нетиповості власної поведінки. Художники влаштовують виставки і додаткові заняття гуртків на пленері, історики вивозять бажаючих на археологічні розкопки, беруть найактивнішу участь у святі посвячення в археологи, готують учнів до олімпіад та написання МАНівських робіт.

Усе це існує, і, до речі, ми будемо вам дуже вдячні, якщо ви надішлете нам розповіді про цих чудових чоловіків-педагогів. Але ж все одно ви не станете сперечатися з твердженням, що педагогічна сфера в наших краях давно й міцно пов’язана у свідомості тільки з жінкою. Це лише у Швеції чоловік спокійно сидить удома, займається хатнім клопотом та дітьми, поки дружина заробляє гроші. А у нас ролі розподілені за іншим сценарієм — чоловік із друзями за пляшкою пива, вирішує проблеми світового масштабу — міжнародні відносини, курс валют та нові двигуни на фольксвагени, а жінка… займається другорядними, тобто усіма іншими питаннями, причому і хатніми, і робочими водночас. І це саме жінки їх такими і виховали, а точніше, не звертали уваги — аби не заважали, бо так багато всього треба зробити…

Кажуть, що жіноче виховання є начебто другим вітчизняним прокляттям, після сировинного. Як аргументи наводиться те, що жінка не може навчити хлопчиків новаторства, сміливості, самостійності, бо за своєю природою вона — хранителька традиційності, стереотипів обережності. Із цим можна сперечатись, можна погоджуватись, але певна частка правди в цьому є, особливо якщо проблему розглядати в узагальнених масштабах. І нічого в цьому сценарії не зміниш, хіба що років за триста. Як, наприклад, можна швидко змінити те, що у Франції кухар — традиційно чоловік, а в Греції та Італії суто чоловіча професія — перукар. По-перше, залишається лише приймати жіночу домінанту в педагогіці, а по-друге, зовсім не треба, на мій погляд, робити з цього такі запеклі диспути.

Але ж не важливо, хто саме виховує — чоловік чи жінка. Якщо педагогічним хистом, майстерністю, покликом душі, тобто всім тим, що не передається через хромосомний набір, вони однаково наділені, то не потрібно силоміць обмежувати кількість жінок у школі та збільшувати чоловічий відсоток або вводити роздільні — чоловічі та жіночі школи. Бо, як відомо, якщо дівчатам прищеплювати суто жіночі якості, а хлопчикам — чоловічі,— і ті й інші програватимуть, у порівнянні з тими дітьми, яким давались обидва види виховання і які, в результаті, отримали більш широкі можливості.

Відгуки читачів