Освіта в ім’я миру: з досвіду немирної реальності

О. О. Маленко, редактор журналу «Вивчаємо українську мову та літературу»


Початок навчального року 2014–2015 відбувається в умовах, які ще рік тому могли здатися страшним сюжетом кіношного бойовика, де за законом жанру багато крові, жорстокості, химерної натуралістичності, сотні загиблих і покалічених. Що це — сьогоднішня українська дійсність, у якій живуть наші співвітчизники на Донбасі, свідомість відмовляється сприймати як факт, адже цінність миру була для всіх такою очевидною, що навіть не уявлялося його цілеспрямоване нищення в країні, яка пережила жахи Великої Вітчизняної.
 
І все ж таки. Ми у війні. Попри те, що можна перемикнути канал фронтових новин і поринути в музику, мелодрами, веселу рекламу й численні шоу, начебто нічого й не відбувається й усе в нас, як завжди. До речі, це ще більше посилює психологічний шок, бо не можна збагнути, як одна половина країни скаче в той час, коли інша — плаче.
 
Але такі вже наші національні реалії — по-звичному парадоксальні, алогічні, суперечливі, не зрозумілі іншим світам і народам. Реалії, за якими щирі й також різні емоції: від традиційного для нас голосіння за не отриманим від держави благом, до відвертого сміху над самими ж собою. Ось так у нас сьогодні — складно, страшно, не зовсім зрозуміло й якось розгублено-загублено.
 
Як починати цей навчальний рік у школі? Що говорити учням, які будуть допитливо дивитися в очі вчителеві й чекати від нього Слова — переконливого й щирого, бо формальними словами й думками ми вже й так багато чого накоїли. А головне — оптимістичного, адже молодості природно властивий оптимізм і віра в щастя.
 
Та й молодь зараз інша — зрощена в Українській державі, звикла до її національних атрибутівольорів-символів, яка не має роздвоєної свідомості із синдромом втрачених ілюзій, яка націлена на нове, а не повернення старого, про яке знає лише від бабусьдідусів. Такий собі когнітивний дисонанс поколінь, який вивчають й описують філософи й соціологи, намагаючись по-науковому розібратися в цих неоднозначних ситуаціях.
 
Ви й самі знаєте, що нашим учням простіше й природніше, ніж дорослим, носити причеплену жовто-блакитну стрічку на одязі чи сумці, прикладати руку до серця, коли співають гімн, одягати вишиванку, відчувати патріотичний нерв «Океана Ельзи», а не ностальгуючого Газманова. Можливо, за цим лише емоційне сприймання України, — нехай, бо й це важливо сьогодні.
 
Влітку довелося побувати в дитячих таборах Харківщини, де разом із місцевими дітьми з червня там жили школярі з Донбасу. Діти, як діти, але щось було не зовсім звичним.
 
Потім зрозуміла: вони були спокійніші, тихіші, не зчиняли надто гучного галасу, не билися, поводилися навіть чемно. При тому, що вчителів з ними не було — лише студенти-практиканти й молоді вожаті-вихователі. Розмови в дітей теж були інші — про те, що відбувається, що зруйновано вдома, хто поранений чи вбитий (про це також спокійно, бо ще не усвідомлено статус смерті). Говорили й про школу, навчання. А дорослі думали про те, що ж далі, куди вести цих дітей восени, де вони ходитимуть до школи і як взагалі жити.
 
На День Незалежності діти влаштували багато заходів, де тема України теж якось спокійно, без надриву, пафосу й декларативності була втілена в різних задумках — українські хутори зі своїми ремеслами, конкурси українських віршів і пісень, інсценізації народних казок. Усе творчо, із цікавістю й натхненням. Зі щирими емоціями. Позитивними. Адже вірять, що незабаром війна закінчиться й вони повернуться додому. Українська мова, російська — усе природно й зрозуміло. Хіба патріотизм вимірюється лише мовою?
 
Подумалося: щоби там не було далі, мусимо підтримати наших учнів у їхній вірі, у їхніх сподіваннях жити щасливо в рідній державі. Те, що відбулося й відбувається, уже змінило людей — і дітей, і дорослих. За кожним словом, сказаним сьогодні, — досвід прожитого й пережитого. Тому й слова важать уже більше. І думки, і справи. Непросто нам буде вести діалог з учнями, які вправі розраховувати на чесність і відвертість у тлумаченні того, що сталося, на порозуміння, врешті, на спільність емоцій та оцінок. Головне, нам самим розібратися, які цінності сповідуєш і за якими — перспективи гідного майбутнього. Не лише приватно-власного, а й державного. Українського.
 
Тож будемо працювати, виховувати, творити, як уміємо це робити попри всі катаклізми. Українці — нація сильна, життєва, з великим потенціалом самозбереження й виживання. Пережили багато лиха. Треба вистояти й зараз. Тим паче нам, учителям. Хочеться, щоб гідно. Не скиглячи. Заради наших дітей. І розраховувати, як і звикли, на власний ресурс. Він, правда, не безкінечний, терпець усе ж уривається.
 
Та ми не самі в цьому світі. Є рідні, близькі, друзі, однодумці, вихованці. І є «Основа», яка з Вами, працює для Вас, переживає за Вас, сподівається на Вас, підтримує Вас. Разом нас багато й нас не подолати. Усе буде добре. Працюймо. В ім’я миру.
 
Dounload PDF

Відгуки читачів