Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Два життя Марини Ладиніної

Наталя Шубенко

Вона була сільською вчителькою і суперзіркою кіно. Вона пізнала славу і забуття. Майже все ХХ століття пройшло на її очах. Переживши революцію, репресії, війну, вона разом з нами зробила крок у третє тисячоліття. Бог дарував їй довге життя, в якому перемог і випробувань вистачило б ще не на одну долю. Вона прожила його з гідністю: легенда і наша сучасниця. Один із найяскравіших символів епохи і всіма забута, самотня жінка. Вона пішла з життя зовсім недавно — 10 березня 2003 року, не доживши декількох місяців до свого 95-річчя.


Просто це чи непросто — бути зіркою? З погляду обивателя, життя популярної особи — це казка, втілена у реальність. Квіти, аплодисменти, великосвітські тусовки, натовпи шанувальників. Про що ще мріяти? Але є й інша сторона. Людина, що волею долі злетіла високо, не завжди готова до «зоряних випробувань». Адже до того, як вона «прокинулася знаменитою», у неї було зовсім інше життя. І хто може визначити, яке з цих двох життів — теперішній час?

Мало хто знає, що одна з найяскравіших зірок радянського кінематографа Марина Ладиніна в юності була сільською вчителькою. А мабуть, саме в цьому факті її біографії й криється загадка неповторності цієї особи, так не схожої на зірку в традиційному розумінні цього слова. Цілих 20 років вона була «царицею екрану». Під її пісні прожили життя мільйони людей, і для всіх цих мільйонів вона була своя, рідна, зрозуміла, народна не за званням, а за внутрішньою своєю сутністю. Усі її ролі випромінюють світло та оптимізм. Вона була героїнею соціальної казки, яку майстерно створював на екрані її чоловік і талановитий режисер Іван Пир’єв. А кому ж не хочеться вірити в казку?

Марина Ладиніна та Іван Пир’єв

Проте життя Марини Ладиніної було зовсім не казковим. Це було реальне, важке, а часом навіть трагічне життя. В усіх словниках і довідниках пишуть, що вона народилася в селі Назарове поблизу міста Ачинська. Насправді вона народилася в селі Скотиніне. Аж надто немилозвучною здавалася ця назва Марині. Ось і вирішила вона його «змінити». Дотепер залишається загадкою, звідки у цієї дівчинки, чиї батьки не мали ні освіти, ні елементарної людської культури, тяга до читання, музики, танців. У сім’ї було четверо дітей. Марина — старша. Їй доводилося прибирати, прати, полоскати білизну в річці, підробляти на фермі. Мати Марини була жінкою суворою та владною. Любов дочки до книг уявлялася їй порожньою витратою часу. Ось один із дитячих спогадів Марини: «Пам’ятаю, читала при гасовій лампі. Іноді при відблиску вогню з печі, поки не догорять останні вуглинки. Одного разу так зачиталася, що забула вчасно вийняти хліб з печі. Коли прийшла мама, мені сильно дісталося за невгамовну пристрасть до читання». Уже тоді Марина хотіла не просто пізнавати світ, а і передавати свої знання. Її першими учнями стали молодші брати і сестри. Саме їм вона розповідала прочитане, сидячи ввечері біля хати. І інтерес в очах дітей, те, як вони ловили кожне слово старшої сестри, затверджували її в думці, що вона може і повинна — вчити. У місті Ачинську вона закінчила 9-й клас з педагогічним ухилом, і вже у 15 з половиною років стала сільською вчителькою початкових класів у сибірському селі Назарове. Діти любили свою вчительку і пишалися нею. Ще б! Адже вона брала участь у художній самодіяльності та грала в спектаклях, які ставилися на сцені Народного будинку. Учителька і актриса — дещо несподіване поєднання, але для Ладиніної — абсолютно органічне. Адже гарний учитель обов’язково повинен бути хоч трошки актором, а талановитий актор — учителем. Не випадково ж ми хочемо бути схожими на своїх кумирів, як і на першу вчительку в дитинстві.

Сільська вчителька Марина Ладиніна зробила сміливий, навіть ризикований хід — і виграла! Без зв’язків, протекції, грошей, маючи за плечима лише важке дитинство і невеликий учительський досвід, вона їде до Москви та вступає до театрального інституту. З першої спроби, легко, вільно, та ще й з поміткою в екзаменаційному листі — «Особливо обдарована»! Нею захоплюється К. С. Станіславський, її починають знімати у кіно. А після закінчення ВНЗ Марину приймають на роботу у МХАТ. Ось такий зоряний старт!

Кадр із кінофільму "Кубанские казаки"

Але життя, як відомо, штука нерівна, і Марина Ладиніна незабаром зіткнулася зі своєю першою дорослою проблемою. На початку 1930-х років у Москві один за іншим закриваються театри. Марина підписала договір з режисером Юрієм Завадським, який організував на базі МХАТу нову студію для поїздки до Ростова. У день від’їзду її арештували. Студія виїхала без неї. Ладиніна згадує: «Усякі бувають ситуації у житті. Окрема людина може сама покалічити собі життя. А тут епоха спотворювала мозок і життя цілого величезного народу». Марина залишилася без роботи і без грошей. Прала, прибирала по найму і вірила у свій шанс. Він з’явився несподівано і перевернув її життя. Їй зустрівся молодий, талановитий, блискучий режисер Іван Пир’єв. Пропозицію Ладиніній він зробив у перший день знайомства, і вона, не розмірковуючи, погодилася. До життя Марини разом із любов’ю увійшли слава та успіх. Вона стала не просто дружиною, а музою талановитого режисера. У його картинах вона грала головні ролі. Усі її героїні — прості, близькі й зрозумілі народу жінки. З усмішкою Ладиніна входила в життя своїх сучасників в образі свинарки, співачки, трактористки. Артистка «позичала» глядачам ніби саму себе, свою теплоту, щирість, доброту. Ставши всенародною улюбленкою, у душі вона залишалася сільською вчителькою. Це підкуповувало, ріднило її з глядачами, дозволяло завжди, у будь-якій ролі залишатися самою собою. Критики стверджують, що саме це і є мистецтво Ладиніної: вміння залишити відстань між екранним образом і собою. Уміння грати, ніби трохи жартуючи над собою, над героїнею, над глядачем. У результаті кожний вірив, що життя, яке грала Ладиніна, і є справжнє, правильне, бажане життя. Після виходу в 1949 році фільму «Кубанские казаки», де вона зіграла роль голови колгоспу Галини Пересвітової, Ладиніна одержала тисячі листів. Особливо запам’ятався один, від учня 6-го класу міста Баку. Хлопчик звертався до неї як до голови колгоспу і просив прийняти його на роботу. «Мені сподобалося те колгоспне життя, в якому ви живете. Я хочу у ваш колгосп». Важко сказати, це був акторський успіх чи педагогічний. Адже знайти стежину до серця дитини дано небагатьом акторам, навіть дуже талановитим. І щонайменшу фальш, амбітність, брехню дитина відчує відразу. З інтерв’ю Марини Ладиніної: «Я думаю, що глядачі мене полюбили за мою любов до них. Я не вважала свою особу настільки видатною, щоб усерйоз думати, скажімо, про написання книги. Я не вважаю популярність мірилом чогось справжнього».

Цікаве порівняння Марини Ладиніної і Любові Орлової. Насправді це були дві яскраві, неповторні, рівновеликі зірки. Але Орлова, навіть у ролі листоноші, завжди залишалася аристократичною пані, Ладиніна ж грала, як сама одного разу з гірким гумором зізналася,— «процеси сільського господарства». Наряди, зачіски, всі ці «дамські штучки», як і «дамські інтриги», були чужі Ладиніній. Проте, вона була єдиною радянською актрисою, що отримала п’ять сталінських премій. Кажуть, вона дуже подобалася Сталіну. Але Марина не прагнула з’явитися «перед царськими очима». Тим більше, Сталіна вона ненавиділа і навіть після його смерті довго не могла повірити, що тирана більше немає, що не треба боятися нічних дзвінків і тримати напоготові чемодан з речами на випадок арешту.

Утім, у ці роки, коли не стало Сталіна і величезна країна зітхнула вільно, суспільне життя відступило для Марини Ладиніної на другий план. Тому що знову з’явилася особиста проблема. У 1954 р. на екрани вийшов черговий фільм Івана Пир’єва «Испытание верности». Складну роль героїні, яку покинув чоловік, Марина Ладиніна зіграла блискуче. Але мало хто тоді знав, що грала вона не стільки роль, скільки своє власне життя. На зйомках фільму Пир’єв познайомився з молодою актрисою. Улюбливий, темпераментний, він, як свого часу з Мариною, з головою кидається у новий роман, який закінчується одруженням. Марина залишається одна, і це був не просто кінець шлюбу, це був кінець кар’єри суперзірки радянського кіно. Після розлучення з Пир’євим її перестали запрошувати в кіно. Вона не знімалася більше сорока років. Про неї не писали, у неї не брали інтерв’ю. Про неї забули. Багато хто б зламався у такій ситуації. Багато хто, але не Марина. З інтерв’ю Марини Ладиніної: «Що мене рятувало в житті? Перш за все, моє почуття гумору. Коли мені бувало особливо важко, я говорила собі: “А-а, ти думала, що з тобою цього відбутися не може?”. Навіть у найважчі періоди мого життя я не вдавалася у відчай. Раніше в ходу був такий афоризм: “Гірше, здається, бути не може, а дивишся — завтра ще гірше”».

Були особливо важкі останні роки — хвороба, травми, злидні, забуття. Вона так і постарішала, чекаючи телефонного дзвінка. Пригадали про Ладиніну, коли їй виповнилося 90. Заголовки зарябіли захопленими епітетами: «Найзнаменитіша кубанська козачка», «Велика Глаша», «Радянська суперзірка», «Жива легенда». У Будинку кіно їй вручили премію «Ніка» в номінації «За честь і гідність». Це був її останній «вихід у світ».

Померла Марина Ладиніна на 95-му році життя. Пішла знаменитою і невідомою, адже справжнього діапазону її акторського дарування не пізнав ніхто. «Я люблю життя, і мені все шалено цікаво,— сказала вона якось незадовго до смерті,— я дотепер вирішую, що таке краса, любов, добро, зло, заздрість. Пізнання життя для мене — нескінченне».

Дивно, але факт. Після смерті ім’я Ладиніної знову вийшло з тіні. Усі раптом кинулися згадувати, яка це була актриса і яке життя вона прожила. Відхід — завжди привід для спогадів та осмислення долі. Велике ж, як відомо, бачиться на відстані. Сьогодні вислови Ладиніної цитують і захоплено повторюють, збираючи їх по крупинках з її нечисленних інтерв’ю, аналізуючи її міркування про скромність, популярність, життєве призначення. Одного разу Марина Олексіївна призналася: «Я вчилася у кожної людини, з якою спілкувалася,— це були мої університети». І дійсно, вона вчилася мистецтва виживати у своєму суворому дитинстві, вчилася щирості й безпосередності у своїх учнів у сільській школі, вчилася акторської майстерності у своїх знаменитих сучасників, вчилася витримувати випробування гучною славою і жорстоким забуттям. Вона перенесла з минулого у наш час ті цінності, які затверджувала своїм мистецтвом. Тому що не буває «старого»  кіно, як і старих часів. Усі часи однакові, просто люди, які в них живуть, або залишаються в історії, або ні. Марина Ладиніна залишилася, і не тільки ми, але і багато поколінь наших нащадків захоплюватимуться її талантом та її особистістю.

Відгуки читачів