Організація самоосвітньої діяльності вчителів

С. М. Коцюк, заступник директора з навчально-виховної роботи Одеської ЗОШ І–ІІІ ступенів № 14


Самоосвіта — це вид пізнавальної діяльності, яку характеризують активність, самостійність, добровільність і спрямованість на вдосконалення розумових здібностей, формування культури розумової праці.

 

Новітні орієнтири освітньої політики України спричинили комплекс вимог до професійних та особистісних якостей педагога, зумовили модернізацію підготовки педагогічних кадрів, переорієнтацію педагогічної освіти на підготовку фахівця нової генерації.

 

Сучасні вимоги до педагога на перше місце висувають систематичну самостійну роботу з професійного розвитку, поглиблення його теоретичних знань і практичних умінь. Науково-методична робота через систему відносин і професійну значущість її змісту — основа для професійного розвитку педагогів. Завдання методичних служб зараз полягає в максимальному використанні творчого потенціалу педагогів. Актуальність професійного розвитку педагога зумовлена також психологічними аспектами та специфікою вчительської праці.

 

Теоретичні основи самоосвіти були започатковані Я. Коменським, Д. Локком, А. Дістервегом, Г. Сковородою, К. Ушинським, В. Сухомлинським та іншими. У своїх працях ці науковці не лише розкривають роль самоосвіти в становленні особистості, але й визначають загальні шляхи формування готовності до неї. Окремі сутнісні характеристики поняття «самоосвітня діяльність» виокремлено в роботах А. Громцевої, М. Данилова, Б. Єсипова, Г. Закірова, Н. Іванової, Н. Кузьміної, П. Підкасистого, М. Скаткіна та інших.

 

Аналіз науково-методичної, довідкової та енциклопедичної літератури засвідчив різні підходи щодо визначення понять «самоосвіта» та «самоосвітня діяльність». Так, С. Ожегов у «Словнику російської мови» тлумачить самоосвіту як «здобуття знань на основі самостійних занять, без допомоги викладача». [3, с. 686 ]. Дещо ширшим можна вважати визначення, подане в «Українському педагогічному словнику»: «Самоосвіта — самостійна освіта, отримання системних знань у певній галузі науки, техніки, культури, політичного життя та ін., яка передбачає безпосередній інтерес особистості в органічному поєднанні із самостійністю у вивченні матеріалу» [2, с. 143].


Н. Бухлова пропонує розглядати самоосвітню діяльність як сукупність декількох «само»: самооцінка (уміння оцінювати свої можливості); самооблік (уміння брати до уваги наявність своїх якостей); самовизначення (уміння вибирати своє місце в житті, у суспільстві, усвідомлювати свої інтереси); самоорганізація (уміння знайти джерело пізнання й адекватні своїм можливостям форми самоосвіти, планувати, організовувати робоче місце та діяльність); самореалізація (реалізація особистістю своїх можливостей); самокритичність (уміння критично оцінювати переваги й недоліки власної роботи); самоконтроль (здатність контролювати свою діяльність); саморозвиток (результат самоосвіти) [1, с. 85].

 

У психолого-педагогічній літературі проблему самоосвіти розкрито в таких аспектах: як напрям самовиховання (В. Бондаревський, Б. Райський та інші), удосконалення своєї особистості за допомогою самостійної та науково-дослідницької діяльності (О. Кочетов); як цілеспрямована пізнавальна діяльність, що характеризує високий ступінь саморегуляції (Н. Іванова, Л. Ковтун, Н. Косенко та інші); як засіб засвоєння соціального досвіду (Т. Ільїна, Г. Серіков та інші), саморозвитку творчої особистості (Л. Рувінський); як форма отримання й поглиблення знань (Г. Бичкова, О. Лебедєва); як стрижень, що зумовлює цілісність системи освіти (С. Орлов); як цілезумовлена самою особистістю систематична пізнавальна діяльність з метою розвитку освіченості (А. Громцева).

 

Самоосвіта педагогів являє собою органічну складову безперервної педагогічної освіти, хоча і досить специфічну складову. Її специфіка полягає в тому, що в процесі самоосвіти суб’єкт і об’єкт освіти виступають в одній особі. Самоосвіта педагогів є безперервний, особливим чином організований процес розвитку та збагачення сукупної культури педагога на основі сформованих у нього освітніх потреб. Цей факт зумовлює особливе місце самоосвіти як форми професійного розвитку педагогів у системі науково-методичної роботи.

 

Правильна організація науково-методичної роботи сприяє підвищенню рівня цілеспрямованості, вмотивованості, системності й упорядкованості діяльності педагогічного колективу, що позначається на рівні професійно-педагогічної компетентності вчителів і якості навчально-виховного процесу загалом.

 

Основні завдання самоосвіти: удосконалення теоретичних знань, професійної компетентності педагога; опанування нових форм, методів, прийомів навчання й виховання учнів; вивчення й упровадження в практику новітніх досягнень педагогічної, психологічної науки, нових педагогічних технологій; розвиток у навчальному закладі інноваційних процесів.

 

Результати проведеного пілотного дослідження в м. Одеса свідчать, що прагнуть творчих досягнень 92 % вчителів Одеської ЗОШ № 14, готові до співробітництва — 78 %, здатні акумулювати досвід творчої діяльності — 62 %, проте готові відмовлятись від стереотипів педагогічного мислення лише 43 %, здатні до самоаналізу, рефлексії — 58 % вчителів.

 

Отримані результати дають можливість констатувати високий рівень організації самоосвітньої діяльності педагогів в Одеській ЗОШ № 14, що підтверджено систематичним проведенням психолого-педагогічних семінарів і семінарів-практикумів, педагогічних тренінгів, проблемних столів, майстер-класів тощо. Щорічно вчителі беруть активну участь у ярмарку педагогічних ідей «Педагогічна скарбниця», фаховому конкурсі «Учитель року», постійно діючому семінарі-практикумі «Вимоги до сучасного уроку», проводять педагогічні читання з вивчення педагогічної спадщини.

 

Предметні тижні, психолого-педагогічні семінари, педагогічні читання спрямовані на розширення можливої методичної роботи, роблять її динамічною й активно-творчою. За останні роки вчителями школи видано навчальні посібники з логіки: «Логічними стежинами», «Логічна мозаїка», — за якими навчаються учні міста. Чільне місце в самоосвітній діяльності педагогів займає також робота в методичних комісіях і курсова перепідготовка.

 

Отже, аналіз і узагальнення наявних наукових позицій, а також власний досвід дають можливість розглядати самоосвітню діяльність учителя як активну, саморегульовану, особистісно та професійно значущу пізнавальну діяльність, спрямовану на самовдосконалення, саморозвиток і самореалізацію.

 

Список використаних джерел

  1. Бухлова Н. В.Особливості формування самоосвітньої компетентності учнів [Текст]/ Н. В. Бухлова, О. А. Тенінчева // Педагогічна скарбниця Донеччини. — 2004. — № 2. — С. 33-35.
  2. Гончаренко С. У.Український педагогічний словник [Текст]/ С. У. Гончаренко. — К. : Либідь, 1997. — 376 с.
  3. Педагогическийэнциклопедический словарь [Текст]/ [гл. ред. Б. М. Бим-Бад; ред.: М. М. Безруких, В. А. Болотов, Л. С. Глебова и др.]. — М. : Большая Российская энциклопедия, 2003. — 528 с.
Dounload PDF

Відгуки читачів