Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Спалахи душі Марії Башкирцевої

Валентина Камишнікова

Продовження. Початок див. у номері 102007.

Гавронці! Вона ніколи не забуде їх своїх родичів, сільських однолітків, з якими так потоваришувала, своїх залицяльників, їхні освідчення в альтанці:

А я вам сподобалася з першого разу?

Ви? Навіщо?

Скажіть же.

Ну добре, ви мені сподобалися. Я не очікував, що ви така, я думав, що ви не вмієте говорити російською, що ви неотесані... і... ось!


Спалахи душі Марії Башкирцевої

Валентина Камишнікова

Продовження. Початок див. у номері 102007.

Гавронці! Вона ніколи не забуде їх своїх родичів, сільських однолітків, з якими так потоваришувала, своїх залицяльників, їхні освідчення в альтанці:

А я вам сподобалася з першого разу?

Ви? Навіщо?

Скажіть же.

Ну добре, ви мені сподобалися. Я не очікував, що ви така, я думав, що ви не вмієте говорити російською, що ви неотесані... і... ось!

Усе добре! Тільки скошені поля справляють на мене сумне враження.

Так. Усе жовтіє. Як летить час! Мені здається, що ще вчора була весна.

А ми там набагато щасливіші, у нас не буває таких помітних змін.

Але зате ви не насолоджуєтесь весною.

Тим краще для нас. Різкі зміни шкодять різкістю настрою, а життя набагато краще, коли ми спокійні.

Ви праві! Захоплення, зрештою, кохання, найчастіше завдають клопоту...

На Марію вже чекала Франція. Чекав Париж. Мабуть, всетаки там її майбутнє.

І зустрілась вона з майбутнім на вулиці Вів’єн, у студії художника Рудольфа Жюльєна.

Що за дивна молода особа? Звідки така самовпевненість? думав художник.

Його учні просто засміють її. Адже в нього їх багато: чоловіче та жіноче відділення. І всі вони різних національностей. І всі приїхали завойовувати Париж.

Але ж і Марія також прагне завоювати його.

Заняття і студії тривають з восьмої ранку до п’ятої години по обіді. Шлях туди й назад забирає три години. Через такий розклад вона світу білого не бачить, оскільки й удома малює.

«Невже моє нещасне молоде життя обмежиться їдальнею і домашніми плітками? Жінка живе від шістнадцяти до сорока років. Я здригаюся від думки, що можу втратити хоча б місяць мого життя... Жодної живої душі, з якою можна було б перекинутися словом. Саме рідня не влаштовує шістнадцятирічну особу, особливо таку, як я...»

У студії Марію, як і раніше, не приймають: без кінця шепочуться за її спиною, кепкують, корчать міни.

Але тут все частіше з’являється Тоні Робер-Флері, картини якого виставляються в Люксембурзькому палаці. Цей художник давно відомий серед живописців і паризької публіки. Одного разу:

Перепрошую, я хочу сказати... Я тут зовсім недавно...

Це неможливо.

Де малювали раніше?

Та ніде.

Як ніде?

Так, я взяла тридцять два уроки для розваги.

Це не означає вчитися.

Я знаю, а тому...

Ви ніколи не малювали з натури, перш ніж потрапили сюди?

Ніколи.

Це неможливо.

Але запевняю вас.

Вам ніколи не давали порад?

Так... Чотири роки тому я брала уроки, як маленька дівчинка: мене примушували змальовувати гравюри.

Це дурниця, це нічого на варте. А у вас надзвичайні здібності, ви талановиті. Вам необхідно трудитися з усіх сил.

Відразу після цієї зустрічі вона напише в щоденнику: «Милостиве небо! Дорогою додому я сміялась і плакала від радості та мрій... Стільки щастя лякає мене». Не відкладаючи в довгий ящик, вона дає Жюльєну розписку такого змісту: «Я, що нижче підписалася, зобов’язуюся щотижня робити малюнок голови й академічний малюнок або етюд у натуральну величину. Крім цього, я створюватиму по три композиції за тиждень, якщо ж одну, то цілком завершену. Якщо я порушу ці умови, то вповноважую Рудольфа Жюльєна, художника, сповістити повсюдно, що в мені немає нічого цікавого. Марі Рус».

Марі Рус обраний нею псевдонім.

У січні 1879 року вона отримує першу свою нагороду: за малюнок натурщика їй було присуджено конкурсну медаль студії. Жюльєн радів разом із Марією:

Мадемуазель Марі, ідіть і отримайте свою медаль.

Медаль? Мені?

Вам. Робер Флері та Лефевр дуже похвалили вашу роботу. У вас малюнок чоловіка, в ньому відчувається характер і груба чоловіча сила.

Це добре чи погано?

Добре, бо в жіночих роботах зазвичай мало енергії та характеру.

Того дня вона ще довго залишається в майстерні. Всі розійшлися. Лише вона і Жюльєн, який розповідав їй, як досягли успіху Леон Бонна і Теодор Рібо. Але ж скільки вони вчилися! Їм не вистачало навчання у французьких метрів, і вони об’їздили всю Іспанію, вивчали та копіювали полотна видатних майстрів.

  Художники завжди вчаться у майстрів старих часів, а також один у одного. Наприклад, Делакруа копіював малюнки Енгра.

А вам раджу звернути увагу на Бастьєна Лепажа. Він ще не розкрився цілком, але мені здається, що Франція одержить у його особі видатного художника. У нього велике майбутнє.

Париж. Єлисейські поля. Виставка «Салон». Імена художників вражають публіку: Роза Бонар, Леон Бонна, Едуард Детайль, Каролю-Дюран, Жюль Лефевр, Олександр Кабанель, Едуард Мане, Густав Моро, Огюст Бенуар, Фердінанд Раубель, Анрі Антен-Латур, Густав Доре, Шраль Шаплен, Густав Бріон...

Юрби любителів живопису ведуть суперечки. Марія між ними, і раптом її погляд завмирає. Перед очима картина Лепажа «Жанна д’Арк слухає небесні сили». На картині звичайна лотарингська селянка стоїть у саду під яблунею. На задньому плані картини тихий, непоказний будиночок, в якому вона живе. Обличчя дівчини світиться натхненням. Так і здається, що ось зараз невідома сила підійме її із землі, посадить на коня, одягне в ратні обладунки й поведе в легенду. Вся духовна передісторія Жанни д’Арк, її сподівання і надії вмістилися в картині Лепажа.

 «А яке враження на публіку матиме моя картина? думає Марія. Невже я гідна виставлятися поряд із такими знаменитостями?»

Вона боїться підходити до своєї картини «Жінка за читанням роману Дюма-сина «Розлучення»». Боїться почути відгуки... Минуло лише два роки з того часу, як вони прийшла до студії Жюльєна, і ось уже її картина на виставці. Марія намалювала її за вісімнадцять днів. Молода жінка за столом читає модний роман. Біля книги букет фіалок. Волосся жінки кольору золота. На обличчі все те, про що оповідає роман. Такий художній первісток Марії.

Жюльєн і Робер Флері вважають роботу цікавою. А що б сказав із цього приводу Бастьєн Лепаж? Йому лише тридцять років, він уже знаменитість. Усе, що стосується його, їй цікаво. Вона не втомлюється розпитувати про нього Жюльєна і Робера Флері та з’ясовує, що Лепаж старший за неї на дванадцять років, що він вихованець Академії та учень уславленого Кабанеля, що він не з аристократів, а син малограмотної сільської жінки з Лотарингії, що першим учителем малювання в нього був його батько, який взагалі не розумівся на художніх традиціях чи естетичних теоріях, але дуже любив барви природи.

Бастьєн Лепаж займає в її житті значне місце. А йому і на думку не спадає, що в Парижі є людина, яка так пильно і ревниво спостерігає за ним. І от 21 січня 1882 року в щоденнику Башкирцевої буде зроблено запис: «Ми... побачили маленького Бастьєна Лепажа, дуже маленького на зріст. Він світловолосий, з бретонською зачіскою. В нього кирпатий ніс і юнацька борідка. Його вигляд обманув мої сподівання. Я надзвичайно ціную його живопис, але на нього не можна дивитись як на вчителя. З ним хочеться спілкуватися як з товаришем, але картини його стоять тут же і сповнюють глядача подивом, страхом і заздрістю. Їх чотири чи п’ять; всі вони в натуральну величину і написані на відкритому повітрі. Це чудові речі. На одній з них зображена восьми чи десятилітня дівчинка, що пасе на полі корів... Оченята малої виражають дитячу наївну задумливість...»

Але минає небагато часу, і Марія засинає і прокидається з його ім’ям. А він все частіше й частіше уважно розглядає її етюди, портрети, скульптурні статуетки, дещо хвалить, іноді дає поради, а вона знову і знову осипає його компліментами. І так буває до ночі. Їй дуже подобається його втомлений вигляд і павутиння ранніх зморщок під очима, трохи глухий голос. Вона часто приходить у його майстерню, навіть коли його немає в Парижі. Вивчає його картини, ескізи, розпитує його брата Еміля про роботи Жуля. Все, що пов’язано з його ім’ям, їй цікаво.

Так минають перші місяці їх знайомства. Марія то обожнює його, то намагається нав’язати йому флірт, кокетує з ним і навіть намагається викликати в нього ревнощі. А він іноді заохочує її витівки й навіть підіграє їй. Говорить, що ревнує її до відомого Сан Марсо, в якого вона бере уроки скульптури.

Чому ви так його не любите? питає Марія.

Ні, я його таки люблю, відповідає Лепаж.

  Любите? Хіба ви його любите так, як я?

Як ви? Але ж я не жінка...

А хіба я його люблю як жінка?

Саме це й написано на вашому милому обличчі.

Але я присягаюся вам, що це не так!

Я вважаю, що саме так, і ревную. Шкода, що я не народився таким гарним брюнетом...

Дуже часто після таких забавок Марія стає підозріливою, дратівливою. Лепаж не розуміє, звідки в неї це і з чим це пов’язано. А причина в ній самій. Осінь 1882 року. Марія починає глухнути, а в грудні дізнається, що в неї туберкульоз. Вона благає долю, щоб та дала їй можливість пожити ще хоча б років десять. І щоб у ці десять років до неї прийшла слава. Але жити їй залишається два роки. І весь цей час її підтримувала невгасима любов до мистецтва. «Якби воно не вабило здалеку, це магічне слово, я б померла. Але для цього немає потреби ні в кому, залежати лише від себе, а якщо не витримаєш, то, значить, ти ніщо й не повинен більше жити. Мистецтво! Я уявляю його собі як величезний світоч там, дуже далеко, і я забуваю решту й піду, спрямувавши очі на це світло...»

Марія продовжує всієї душею тягнутися до Бастьєна Лепажа, щохвилини мріє бути поряд із ним, дивитися, як він працює, як він сміється, як сумує. Для неї він синонім радості, шляхетності й таланту. А коли залишаються наодинці, вона ніби побоюється, нехотя показує йому свої роботи. І от 9 травня 1888 року в її щоденнику з’являється такий запис: «Мені здається, що Бастьєн починає мене ненавидіти. За що? Я справді не знаю, і мені якось страшно. Між нами ніби пробігає щось вороже, щось таке, яке важко виразити словами, але що безпосередньо відчувається. Між нами нема того, що називається симпатією... Якби в ньому було хоч трохи любові до мене! Ми цілком сходимось в наших поглядах на мистецтво... але відчуваю: він мене не любить».

Звичайно, вона жадала кохання. Вона шукала його. Марія була переконана, що живе для майбутнього кохання, яке зустріне у вищому світі. З-поміж неординарних людей. Тому що й сама неординарна.

Безперечно, в неї багато залицяльників, але вони то з’являються, то зникають. Зникають тому, що вона не відповідає їм взаємністю. Олексій Орлов, Казимир Збарський, ще хтось... Усі стояли перед нею на колінах...

Далі буде.

Відгуки читачів