Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

TAKE ЖИТТЯ...

Ольга Нижник,

м. Івано-Франківськ

Коли рукопис надійшов до редакції в мене склалося враження, що це нещодавно переглянута відома кінострічка. Аж потім я згадала, що, почувши розповідь авторки, сама запропонувала написати таке оповідання. Тож тепер цей яскравий твір можна прочитати у нашій літературній кав’ярні.


TAKE ЖИТТЯ...

Ольга Нижник,

м. Івано-Франківськ

Коли рукопис надійшов до редакції в мене склалося враження, що це нещодавно переглянута відома кінострічка. Аж потім я згадала, що, почувши розповідь авторки, сама запропонувала написати таке оповідання. Тож тепер цей яскравий твір можна прочитати у нашій літературній кав’ярні.

Головний редактор

Вона уже навіть не сердилася на себе через ті білі чобітки. (Це не зима насмішка!) І її білі чобітки серед густого провінційного болота виглядали, ну, скажемо м’яко, недоречно.

Вечоріло… Витягувалися тіні від будинків та голих дерев, доганяючи перехожих. А ті сутулилися від пронизливої вологості, перескакували через калюжі і ховалися у своїх під’їздах, поспішаючи до тепла оселі. То там то тут у вікнах спалахувало світло, виплескувало через шибки на асфальт, у болото, руді плями відблиски. І не вірилося, що зранку брався морозець, покрив інеєм довкола дерева і кущі, а метеоцентр обіцяв сніг…

Вона приїжджала сюди у відрядження. І забарилася.

На автовокзалі самотньо стояла заляпана болотом біла маршрутка і на тлі цього сумного пейзажу вона виглядала так само недоречно, як її чобітки.

Жінка мерзлякувато повела плечима, змахнула капюшон (дублянка все ж тримала тепло), звичним рухом поправила неслухняне пасмо волосся, що раз у раз спадало на стильні окуляри...

«У сорок років скакати по калюжах у присмерку чужого міста може не самодостатня, доглянута жінка, а…» Різкий звук гальмування перервав потік саркастичних думок. Вона була уже коло бусика, коли зупинилося те захекане таксі, заскреготівши гальмами, наче зубами. Жінка через плече кинула зацікавлений погляд: хто ж той «Шумахер?» Напевно, «золота молодь» забавляється. Із таксі незграбно вистрибнув пасажир. Дуже поспішав. На молодика наче і не походив. Чоловік на бігу защіпав куртку, поправляв папку, що висувалася з-під пахви, і стрімкими метровими кроками направився до каси.

Вона не могла його до пуття розгледіти за ту хвилину мимовільної зустрічі, але чомусь здалося, що якимось чином озвався спалах пам’яті. «Примарилось у сутінках», означила свій стан жінка і різко розчахнула дверцята.

О Господи! На неї війнув солодкуватий, спертий запах вологого взуття та одягу. Вибирати все одно не доводиться. Маршрутка була заповнена запізнілими стомленими пасажирами. Порожніли перші місця у лаві, що садила пасажира лицем до інших, до дороги, що приречена була бігти навздогін. На щастя, було ще одне порожнє місце біля вікна, «на колесі». Та їй було байдуже. Вона не хотіла дивитися вслід своєму минулому. Тому протиснулася у вузькому проході між пасажирами, тричі вибачилася, поки засунулася-таки на своє місце. Розщепила дублянку (жарко). Відкинула капюшон, прилаштувала на ньому голову і закрила очі. «Слава Богу, тепло, спокійно, і скоро буду вдома».

Пливли по салону оксамитові звуки не виключеного водієм магнітофона і вишивалися сріблом у оксамиті ледь помітних сутінків салону. Запотіли окуляри. Та вона не зважала. Очі хай відпочинуть.

Несподівано різко розчахнулися двері. Від раптового несподіваного звуку вона повернула голову. У прочинений простір салону незграбно протиснувся чоловік. То був той самий пасажир «Шумахера» із таксі. Він ніби впав на вільне сидіння, підтримуючи рукою поли куртки, кинув біля себе дорогоцінну папку, яку до цього тримав коло грудей. Потім двічі чи й тричі нервово провів п’ятірнею по зачісці, що була зіпсована дощем і вітром. Було зрозуміло, що він чогось непокоївся, нервував…

Вона прикипіла до нього поглядом. Цього не може бути! Це ж не серіал! Це не може бути він… Через двадцять років… Зустріч… Зараз мотне головою, зведе напружено на переніссі брови і відведе погляд убік.

Він повторив усе, як у кінострічці. Та коли відводив погляд, мимохіть краєм ока зачепився поглядом за вороняче крило на штучному світлому хутрі капюшона. Щось не так? Цього разу він відверто глянув на даму, що ніби причаїлася, ніби забилася у кутку маршрутки. І відвів погляд. Цього не може бути. Просто не може і край. Він знову п’ятірнею провів по вологому ще волоссю, шарпнув горловину чорного гольфа, що, здається, перетиснула шию, поправив поли куртки, глянув на заляпані болотом модні черевики. Потім хитнув головою, ніби проганяючи примарне видиво.

Він спішить, дуже спішить... I де той водій? Чому вони все ще не їдуть?

Це ж треба! Одне до одного. Він знову крутнув головою. Терміново потрібно особисто відвезти документи, поламалася машина, ледь встиг на цю останню, зачухану, брудну маршрутку, незграбне сидіння, ніяк не примостити своїх метр дев’яносто зросту... І уже зовсім іронія долі ця несподівана зустріч...

Знову прочинилися двері у салон машини. Появилася мокра чорнява голова молодого насмішкуватого водія.

Усі є? чи то поцікавився чи то ствердив глузливий голос. Поїхали!

Водій засунув дверцята салону, обійшов машину, сів зі свого боку, з тріскотом зачинив за собою дверці.

Музику будемо слухати? повернув веселе кирпате обличчя до пасажирів. I не дочекавшись відповіді, голосніше підкрутив звук.

3 Богом!

Маршрутка натужно, ніби знехотя, все ж рушила з місця. Поїхали.

...Так не буває. Бона притиснула до себе сумочку, немов хотіла захиститися від спогадів.

Думки зринали у пам’яті, накривали одна одну, і вона губила їх черговість...

Про їхнє кохання в інституті ходили легенди. Ніхто 13 однокурсників не бачив їх поодинці. Вона кохала його настільки, наскільки спроможна була на почуття її душа. Він був найкращим у всьому. У нього найкращі великі сірі очі під пухнастими віями. Ті очі міняли свій відтінок від зеленого до чорного залежно від його настрою. У нього були найчорніші, найпишніші кучері, котрі спадали на високе чисте чоло, і він час від часу п’ятірнею повертав їх на звичне місце. У нього найкращі у світі руки із довгими чутливими пальцями. Ті руки уміли бережно і ласкаво обіймати, і торкатися струн старенької вицвілої гітари, даруючи то витончено ніжну, то бурхливо експресивну мелодію. I грав у баскетбол найкраще в інституті, і навчався ніби граючись.

Він був великий і надійний, як фортеця. От тільки як тоді пояснити той його вчинок?..

А я в ответ на твой обман

Найду еще кудрявее...

А наш роман и не роман,

А так одно название...

лунав магнітофонний запис на увесь салон. Не було обману. I роману теж, очевидно, не було. Так, вступ хіба. Усе банально. Він утік. Не прийшов на побачення, а наступного дня не появився і на парах в інституті. Ще через тиждень вона дізналася, що він залишив навчання і подався на новобудови Сибіру. I все. Крапка. Hi листа. Hi дзвінка. 20 років...

Вона прикрила очі й відвернулася до вікна.

...Так не бувас. Це просто не може бути вона! Він любив її так, що втрачав біля неї голову, а без неї душу. Навіть думка про неї була болісною...

Вона ледве сягала йому до плеча. I коли він з нею розмовляв, вона зворушливо відводила голову і, широко розкривши бездонні очі, кольору спілої сливи, зачаровано дивилася на нього ніби з боку. (Чи це йому лише здавалося, що зачаровано?). У неї був теплий гортанний голос. Він міг слухати її безконечно. Нею захоплювався увесь курс. Бона відмінно навчалася, займалася науковою роботою, танцювала в інститутському ансамблі. Вона була тендітна і граціозна, а ще розумна та іронічна. Йому завжди хотілося закрити її собою від усіх проблем, від усього світу, що був грубим, жорстоким і цинічним, щоб вона нічого не боялася, щоб комфортно і зручно почувала себе у цьому непростому житті.

І як тоді пояснити той його фатальний вчинок? Ніяк. Усе банально, як у найпримітивнішому із дамських романів, яких він терпіти не міг. Він послухав її найкращу подругу й повірив їй. А та подруга розказала, що не пара вони. Він їй не пара. Бо на неї чекає блискуче наукове майбутнє. А що він може їй запропонувати? Сільську школу, неповне тижневе навантаження? Чи, може, вдячні очі дітей та батьків, котрі не розуміють, навіщо їм та вища математика в принципі? І хіба він не бачить, як вона змінилася? (Не зауважив — товстошкірий, значить?) Не чув, що її науковий керівник пропонував їй руку та серце? (Чув, не вірив, вона сміялася з тих чуток). Він хоче ще раз з нею поговорити і розставити усі крапки над «і»? Які крапки? Вона пожаліє його і загубить врешті себе.

І він тоді вирішив обрізати все й одразу. Він таки бачив її ще раз після тієї пам’ятної розмови з подругою, після прийняття того страшного рішення. Вона брела тротуаром з інституту, коли він назавжди виїжджав із міста. Вона була немов зім’ята, ніби хвора. Не було його поряд, щоб підтримати і втішити, і закрити собою. Він тоді ледь не вискочив із автобуса. На все життя збереглося в пам’яті те тяжке видиво. У найстрашніших сновидіннях воно приходило до нього…

…Він не впізнав мене. Не може впізнати. Я поправилася, начепила окуляри. 20 років… Спочатку була просто збита з пантелику, потім захворіла, а тоді змирилася з думкою про втрату. 20 років… Потім школа, заміжжя і син, котрого назвала його іменем. Є все, як у людей,— робота, друзі, квартира, спокійний та врівноважений чоловік і найрідніший у світі син. Нічого не треба міняти…

…Вона не впізнала мене. Не могла впізнати. Огрубів і посивів. 20 років… Я не переставав її любити усі ці роки. Спочатку шукав у натовпі, потім тільки снилася. А потім робота, своя фірма, знову робота… А потім дружина і найкраща, найрідніша у світі донечка, котру назвав її іменем. Таке життя! Нічого міняти не треба…

Густа завіса сутінків впала між ними. Вони уже не бачили, лише відчували один одного. Тільки на коротких зупинках, коли виходили чи заходили пасажири, спалахувало на мить світло і тут же гасло, як пам’ять про ті щасливі, чисті, незабутні почуття. Їх відділяли якісь 2 чи 3 метри і 20 років життя. Їм уже давно здавалося, що все вигоріло дотла. А може, ще тліє?

У салоні знову спалахнуло світло.

— Приїхали,— весело повідомив водій.

Пасажири неспішно звільняли салон. Вона ніби скам’яніла. Він теж сидів незрушно, відсунувшись до вікна, незграбно склавши довгі ноги, даючи пасажирам можливість вийти, і уже відверто, не криючись, дивився на неї. Вона не відводила погляду. Ще мить. Ще…

— Мам, ти що, заснула? — довготелесий юнак у чорній спортивній шапочці засунув до салону голову і незадоволено засопів.

— Іду вже, Ярику, зажди… Наче струмом пройняв призабутий, знайомий до болю голос і таке звичне до нього звертання. Ніхто ні до неї, ні опісля його уже так не називав.

Вона пройшла повз нього, не озирнувшись, пахнула уже незнайомими парфумами, вийшла з маршрутки, спираючись на руку сина.

«У сорок років скакати по калюжах у присмерку чужого чи й свого міста може не самодостатня, доглянута жінка, а…» Їй не хотілося продовжувати думку. Думки зав’язли у невиплаканих сльозах…

Він хотів поспіхом вистрибнути із салону, незграбно зачепився за якийсь металевий гачок, почувся противний тріск розірваної модної куртки, вдарився головою, потер забите місце і врешті ніби випав із маршрутки. Його несподівано окликнули. Він спочатку і не збагнув, хто саме й чи його. Та коли побачив у руках водія свою дорогоцінну папку, про яку уже не пам’ятав, ще раз протиснувся до салону.

Коли знову висунувся з машини, вона з сином уже неспішно йшли освітленим пероном. Він немов прикипів до дверцят маршрутки, розгублено та безпорадно дивлячись їм услід. Таке життя. Це не серіал і не дамський роман! Там герой неодмінно би кинувся назустріч своєму новому щастю (чи доганяти своє давнє щастя?) Він навіть зробив було крок уперед, як той герой, і… застиг, ніби вкопаний: а що буде потім?

Раптом вона оглянулася, ще раз оглянулася, на мить немов зупинилася, ніби чогось чекала, на щось сподівалася… Він не зрушив з місця…

Вона більше не озиралася. Поправивши на плечі ремінець модної сумочки, зовсім так, як у далекій молодості, характерним рухом правої руки відкинувши пасмо неслухняного волосся, вона вступила в густі сутінки вечірнього міста і зникла у них.

Ніби нічого й не трапилося. Ніби і не було цієї зустрічі через 20 років…

Зовсім як у Дюма… Гірше…

Відгуки читачів

  • Леся

    02 січня 2017

    Гарно, чуттєво, ностальгічно. Як про мене...