Художнє осмислення краси людських почуттів та філософії миті людського щастя у творах В. Винниченка, О. Гончара й І. Роздобудько

Я. Новіковська, учениця 11-В кл.; науковий керівник Н. М. Кочура, учитель української мови та літератури Криворізького Центрально-Міського ліцею, Дніпропетровська обл.


  • «Вічні» питання буття в художній літературі

 

Чого люди чекають від життя і чого прагнуть у ньому досягти? Важко помилитися, відповідаючи на це запитання: вони прагнуть щастя, хочуть стати щасливими.

 

Не залишили без уваги це питання і письменники. До так званих «вічних» тем зверталися такі художники слова, як Данте Аліг’єрі («Божественна комедія»), Шекспір у «Гамлеті», В. Набоков («Машенька»), Ф. Достоєвський («Злочин та кара»), М. Куліш («Вічний бунт»), Григорій Сковорода та ін.

 

Мета дослідження:

  • вивчення закономірностей звернення українських письменників. ХХ ст. і поч. ХХІ ст. до «вічних» тем;
  • особливостей творчої інтерпретації художнього функціонування теми сенсу буття, людського щастя у творах

 

Завдання:

  • визначити місце філософських категорій миттєвого й вічного у творах українських письменників ХХ ст., зокрема, В. Винниченка («Момент») та О. Гончара («За мить щастя»);
  • простежити розвиток творчої інтерпретації теми сенсу буття, людського щастя у творі І. Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю».

 

Об’єкт дослідження: процеси трансформації та інтерпретації «вічних» тем в українській літературі ХХ і на початку ХХІ ст.; визначення аспектів інтерпретації їх у творчості В. Винниченка, О. Гончара та І. Роздобудько.

 

Актуальність роботи: з’ясування причин появи «вічних» тем та їхньої естетичної функції у творах українських письменників. Порубіжжя ХХ — поч. ХХІ ст. допоможе об’єктивно оцінити культурний процес вище вказаних періодів, дослідити різні аспекти художньої майстерності митців різних епох у розкритті тем сенсу буття, людського щастя.

 

  • Філософські категорії «миттєвого» й «вічного» у творах українських письменників ХХ ст.

 

Особливістю літературного життя в Україні поч. ХХ ст. була присутність кількох мистецьких поколінь. І якщо представники старшого покоління орієнтувались на зображення національно-культурної ідейності, то нова генерація — М. Коцюбинський, О. Кобилянська, Леся Українка, В. Винниченко, М. Вороний, Олександр Олесь, С. Черкасенко та ін. — виступили з орієнтацією на загальноєвропейський літературний процес та його універсалізм. Їхні твори відзначалися пошуками нових тем, прийомів узагальнення життєвого матеріалу, розгортання художньої дії через внутрішній світ персонажів.

 

Убачаючи за соціальними змінами епохи докорінні духовні трансформації, письменники зверталися до філософсько-естетичних засад світогляду людини нової епохи. Глибокий зв’язок між часом та вічністю був усвідомлений у філософії ХХ століття. Вічність та мить — це часові характеристики буття. Це два окремих полюси, єдність яких і утворює час [8].

 

Так, героїв В. Винниченка об’єднує прагнення розв’язати проблеми сенсу буття людини, з’ясувати в екстремальній ситуації особистого життя власні прагнення й можливості. Концепції таких героїв ґрунтуються на суб’єктивності змалювання, психологічному імпресіонізмі, філософсько-інтелектуальних теоріях екзистенції людини, доля якої може бути вирішена за мить.

 

Наприкінці 50-х — на поч. 60-х рр. ХХ ст. інтенсивно розвивається лірична проза. Головний її інтерес зосереджувався на почуттєвому зображенні героя. Яскравим представником лірично-конкретно-аналітичної прози є Олесь Гончар («За мить щастя»), який продовжив традиції класиків-майстрів малої форми — М. Коцюбинського, В. Стефаника, збагативши новелу поліфонічністю змісту, філософським осмисленням поезії. Його новели глибоко психологічні, розкривають внутрішній світ героїв у важливі, переломні моменти їх життя.

 

  • Сенс життя, щастя людини в повісті Володимира Винниченка «Момент»

 

Яким змістом людина має наповнити власне життя, щоб воно було повноцінним? Що таке мить порівняно з вічністю?

 

Здається, мало спільного між цими питаннями. Але це тільки на перший погляд. Іноді трапляється, що коротка мить стає вічністю і наповнює все життя людини новим, дивовижним змістом.

 

Новелу «Момент» фахівці визнали справжньою перлиною творчості Винниченка. Автор порушує в ній проблеми, які споконвіку хвилювали людей, зокрема й класиків літератури та їхніх героїв — шекспірівських Ромео та Джульєтту чи Івана та Марічку з повісті М. Коцюбинського. Це проблеми любові і щастя людини, миті й вічності.

 

У центрі новели «Момент» (1910) — історія випадкової зустрічі революціонера-підпільника, від імені якого ведеться оповідь, та панни Мусі. Ці персонажі за збігом обставин нелегально переходять кордон разом. Їхнє знайомство відбулось зовсім випадково — під час перепочинку по дорозі до кордону, у повітці, де візник запропонував герою переховатися від небезпеки.

 

Два мотиви — життя і смерть — сплетені в нерозривну єдність. Спочатку герой — молодий, сповнений енергії та оптимізму, сприймає смерть на рівні сміху, гри («стало страшенно смішно: я — мертвий» [1, c. 77]). Він навіть дозволяє собі «пожартувати»зі смертю: «Я — будучий мертвяк. Лежу десь в якому-небудь ярі, дикому, порожньому, наді мною — небо... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось»[1, c. 77].

 

Письменник розглядає смерть як частину неминучої та гіркої правди життя. З темою смерті пов’язані роздуми про швидкоплинність часу, про зв’язок з майбутнім, про час — історичний і космічний, об’єктивний і суб’єктивний [5, с. 24]. Зрештою, смерть дисонує зі станом природи, з розкішним весняним днем, коли навколо героя «кохалося поле, шепотіло, цілувалося… Пахло рoстом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого»[1, c. 76].

 

Це був для героя момент щастя, коли хочеться жити повноцінним життям. Але з наближенням уявного кінця настрій героя змінюється. Його охоплює тривога, зумовлена передчуттям смерті, наближення якої він фізично відчуває. Природа — верби, ліс, поле, тин — сприймаються ним як живі істоти. Герой бореться зі страшним передчуттям (криво посміхається вербі), але самому собі здається «трупом, який везуть уже від кордону»[1, c. 78].

 

На підтвердження своєї філософської концепції автор формулює художні принципи, примушуючи своїх героїв проявлятися тільки в «ситуації»,тільки в цей момент.

 

Опинившись у небезпечному місці, герой «Моменту» побачив прекрасну панну, що сидить у повітці, на соломі, в подвір’ї контрабандиста — і від несподіванки «закам’янів». У житті героїв настає той самий скороминущий «момент», пам’ять про який, збережена у серцях, долучає до вічності. Герой, який присвятив себе високій меті, потрапляє в ситуацію, коли найменший необдуманий крок може коштувати життя, –– закохується. Це солодке почуття зароджується з першого погляду, а далі заповнює його серце: «Вона ставала все ближчою і ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучилися, а тепер знову зійшлись»[1, c. 83].

 

Що ближче був кордон і менше ставав шанс вижити, тим ближчою і дорожчою ставала вона: «Рішуче, я знав її, ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітру?... Хто його знає, але я знав її давно-давно»[1. c. 84].

 

Автор не дає коментарів, нічого не пояснює, надаючи нам можливість самостійно зрозуміти переживання героїв, напрямок їхніх думок, перейнятися атмосферою, у якій вони перебувають, перейшовши кордон: вони пережили «щастя крові, мозку, нервів, кісток (...), найвище щастя народження не з сліпими, а одвертими, видючими очима душ»[1, c. 90].

 

Невідомо, що чекає цих випадкових супутників попереду, але вони зазнали моменту великого щастя, якого вистачить на все життя: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість», каже панна Муся [1, c. 91]. Очевидно, що зустріч героїв новели не була випадковою. Переживши разом межову ситуацію страху і смерті, перейшовши кордон, зазнавши великого щастя, вони, як герої чарівної казки, пройшли через духовне змужніння — і народились знову іншими, внутрішньо багатшими людьми: «Це був вихор життя, який зміта все сміття (…); це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі»[1, c. 90].

 

Отож, Винниченкові герої у процесі духовного зростання пройшли всі ступені щастя — від земного первісно-інфантильного (дитинного) задоволення життям до блаженства, «досконалої радості» у перспективі Вічності.

 

  • Узагальнений образ миті щастя людини (новела Олеся Гончара «За мить щастя»)

 

В Олеся Гончара герої творів — не прибульці з космосу, не мешканці казкових чи фантастичних міст. Це реальні жителі планети Земля на окремо взятій території. Вони живуть, як звичайні люди, потрапляють у різні ситуації, воюють, спілкуються, кохають і прагнуть звичайного людського щастя.

 

Роздуми про сенс життя, про відповідальність кожного перед історією, епохою — ось ідейно-стильова домінанта творів Олеся Гончара. Героям його творів не чуже почуття романтизму. Вони уміють по-справжньому кохати й гідно переживати це почуття.

 

Автор найсвітлішими фарбами змальовує інтимні взаємини людей. Він розуміє, що кохання — із категорії вічних почуттів. Сила любові не піддається простому осмисленню. Адже кохання — це голос серця. Новела «За мить щастя» писалась, коли в літературу прийшло більше трагічної правди про війну. Через те не дивно, що новела «За мить щастя» сповнена болю, суперечностей, побудована на багатьох опозиціях.

 

Ії задум виник у далекій Бірмі, у місті Рангуні. Тамтешні молоді солдати з автоматами стали імпульсом спогаду про давню історію. Скупими деталями окреслено історичні умови, здавалось би, локальної події, що сталася на жнива в полі, біля угорського містечка, поруч із яким розташувались радянські окупаційні частини, «солдатська цивілізація» [2, с. 217], як не без іронії говорить оповідач про землянки, споруджені в колишньому графському лісі.

 

У ситуації, що склалася, не могли не виникати проблеми взаємин солдатів і місцевого населення. Автор подає лише окремі деталі кризових моментів тих відносин: «боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом» [2, с. 216]; трапляється, місцеві любителі вина й «бійців споюють» [2, с. 217].

 

Фатальну ж подію — вбивство місцевого угорця — передано до краю лаконічно: «Пролунав постріл» [2, с. 216]. Творчі зусилля автора зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, «воював по-геройськи» [2, с. 225], як характеризує його комбат. Але так сталося, що любов і смерть у житті Діденка трагічно стали поруч.

 

Перші обійми жінки закінчилися пострілом в її чоловіка. Суперечність в оцінці вчинку Діденка закладена в глибинах свідомості оповідача. З одного боку, він подає Сашка як переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею (двозначна деталь: «вона лежала горілиць» [2, с. 216]) і вбиває її чоловіка.

 

«Преса на Заході» (у контексті твору це поняття має негативний відтінок) так і витлумачила вчинок Діденка — як завойовника: радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин» [2, с. 221]. З другого боку, після виконання вироку військового трибуналу оповідач, як уже цитувалось, стримано заявляє: «Сталося все, що мусило статись» [2, с. 227].

 

А як же шалене кохання Діденка й Лариси, що, ледь спалахнувши, було насильно погашене? Чи урівноважує воно наявну суперечність?

 

Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси, два варіанти фіналу новели — то знаки сум’яття автора перед складністю життя. Враження від фактів, які довго жили в пам’яті, виявились сильнішими за їхнє осмислення. Ось як подано код незвичайного стану солдата:«Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди одні тільки й умів фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з’явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала» [2, с. 224].

 

Зачарований дивом Жінки, Сашко живе немов у потойбіччі, у витвореному ним світі, де владарює вона, Лариса. Міф її життя колективно скомпоновано за поширеними класовими схемами. На єдиному їхньому побаченні — після того фатального дня — Сашко звертається до жінки з найніжнішими словами: «Зіронько моя! Циганочко! Ясочко! Оченя моє каре, щастячко моє!..» [2, с. 224].

 

Та дійсність була іншою: рішення військового трибуналу про розстріл, підтвердження Москвою цього рішення — і неминучість вироку. А він, Сашко, немовби й не реагував на ті обставини. Не в змозі знайти єдину істину, О. Гончар ходить багатьма колами сумнівів, поки наважується на останню фразу про доконечність кари, про яку вже говорили. Так автор несміливо втілює екзистенціальну ідею про трагізм життя з акцентуванням морального аспекту принципу «смерть за смерть».

 

У новелі «За мить щастя» описано кохання такої сили, що підносить над реаліями життя. Так, за це покладена смерть, але мить щастя коштує того, щоб ні про що не шкодувати. Ця розповідь — неначе ключ до розуміння філософії Олеся Гончара, його прагнення до ідеального, до свободи. Як письменник, він розумів, що абсолютна свобода можлива лише у сфері почуттів, бо лише вони не підкорюються нікому та нічому.

 

«Вічні» теми в романі І. Розбудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю»

 

Ірен Роздобудько є одним з найяскравіших представників літератури, у творах якої органічно переплітаються приватне і загальне, миттєве й вічне.

 

Письменниця в романі розмірковує над проблемами філософського плану через роздуми своїх героїв, висловлюється про сенс життя, плинність часу, філософію смерті, людське щастя, особистість.

 

Ядро сюжету роману становлять екстраординарні події: раптовий спалах почуттів між радянським солдатом і юною німкенею, яку він знайшов у зруйнованому маєтку. І. Роздобудько вибудовує екзистенційну «межову ситуацію» на грані життя і смерті. Війна і розруха.., але у фрау Шульце навіть через десятки років, коли дозволяє собі згадувати про ті дні, «на обличчі виступає рум’янець, як перед апоплексичним ударом» [3, c. 191]. Художній світ роману будується на опозиції кохання і війни, життя і смерті. «Це була любов. Просто любов, яка не має пояснень».

 

Твір І. Роздобудько також віддзеркалює одну із ключових проблем нашого суспільства — побивання українців за кордоном у надії на краще життя, тобто, пошуки щастя «там, де нас нема».

 

Виїжджаючи за межі України, наші громадяни чомусь переконані, що вони там комусь потрібні, наче там їх хтось чекає з радісною посмішкою, розпростертими обіймами і готовністю забезпечити житло, робоче місце, швидке й «неболюче» адаптування до нових соціальних умов, комфортне життя.

 

Герої роману Ірен Роздобудько за різних причин опиняються в Німеччині у будинку фрау Шульце, яка знає про них набагато більше, ніж вони про себе. У кожного — своя доля.Звісно, як і буває у творах Ірен Роздобудько, найцікавіше вона залишає читачеві наостанок. Чому заможна німкеня, вдова ювеліра, здає квартири лише українцям? Чому, попри матеріальні статки, і сама не пізнає ні жіночого, ні материнського щастя?

 

Що ж хоче дізнатися від своїх постояльців стара фрау? З них їй треба обрати того, хто «розшифрує» для неї листа від батька її дитини, розстріляного в далекому 1945 році. У романі «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» І. Роздобудько майстерно розбудувала поширений у світовій літературі мотив кохання між ворогами. У творі Лора і ТОЙ чоловік, що врятував їй життя, розведені по два боки барикад: вона — німкеня, отже — ворог, він — радянський солдат, який у квітні сорок п’ятого волею долі опинився в Бабельсберзі.

 

Однак центральним у романі є все ж таки не зовнішній конфлікт (протистояння ворогуючих націй), а психологічний (боротьба ідеологічного і гуманістичного у свідомості людини). «Його розстріляли через мене. Це ж треба таке: пройти всю війну, щоб наприкінці отримати кулю від своїх!» [3, c. 190].

 

Герої роману — цілісні натури: ВІН живе, рятуючи честь дівчини, ВОНА ж пронесе через все життя те світле, затьмарене війною почуття до чоловіка, який подарував їй мить щастя, і, як найдорожчий скарб, берегтиме передсмертну записку від батька її доньки.

 

Кохання в романі — це почуття сили вивільнення людини. За словами українського філософа О. Кисельової, кохання — «повстання і бунт проти сталих, стійких і застиглих людських стосунків, що межують зі смертю. Зриваючи з них маску скам’янілості, воно повертає їх до сутності і справжності людського життя» [4, c. 51].

 

Максимально романтичною піднесеністю позначені останні епізоди роману. Фрау Шульце вивільняється з-під влади таємниці її життя. Вже перед самим відходом вона розповіла своїй онуці про стару скриньку, у якій зберігає записку. Показала їй клаптик пожовклого паперу із затертими незнайомими літерами, написаними олівцем.

 

Шкодувала, що так і не наважилася нікому показати її… «Отже, любов має наслідки і… продовження. Саме тому… життя зав’язує цікаві вузлики. Вони є у всіх» [3, c. 231].Сила того миттєвого, але взаємного почуття ніби перебільшує рамки життя. «Ми зустрінемося серед небес. Там, де в’ється між хмаринами плай, І якщо я сьогодні воскрес — Воскресила мене Лореляй! (Невідомий солдат. Записка. — 12 травня, 1945 року, 02 година 40 хвилин, Бабельсберг») [3, c. 235]. Роман став свого роду притчею про перемогу людського в людині, гімном коханню, яке поламає найміцніші мури.

 

Висновки

Проблема сенсу людського буття, щастя привертала увагу письменників різних часів. Чи є різниця між розумінням щастя й самого життя? Чи може людина під впливом миттєвих почуттів жертвувати життям чи ставити його під загрозу? Ці питання непокоїли українських письменників — класиків, присутні вони і в творах наших сучасників. Шукаючи свою формулу щастя, В. Винниченко опоетизовує природність як основу стосунків між статями. Досконала природа в його новелі «Момент» різко протиставлена людському світові, далекому від гармонії. Але у його творі відчуваємо дух вітальності, письменник віддає данину «філософії життя», новела пронизана життєлюбним духом, поезією молодості й любові.

 

Серед тих, хто репрезентував літературу «нової хвилі», помітне місце належить Олесю Гончару, зокрема його новелістиці. Маленьким шедевром письменника стала новела «За мить щастя», у якій письменник спромігся показати красу й силу почуття кохання. Увага письменника сконцентрована на конкретній людині, її внутрішньому світові, наповненому почуттями та емоціями, тому в новелі «За мить щастя» автор акцентує увагу на визначальних мотивах людського буття, пов’язаних із життям і смертю.

 

Таким чином, письменник засуджує війну, яка несе розруху, смерть, калічить людські долі, натомість «вічним темам» надає загальнолюдського значення, переймаючись пошуками смислу життя та першосутності, ролі особистості в контексті всесвіту.

 

Для сучасної української прози характерні риси постмодернізму, пошуковість, експериментаторство. Серед популярних авторів сьогодення почесне місце посідає Ірен Роздобудько, яка не вдовольняється віднайденими фабульними заготовками, шукаючи нові сюжетно-оповідні ресурси. «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» — твір, наповнений тонким психологізмом у зображенні внутрішнього світу героїв. А теми загальнолюдського значення розкриті крізь призму чуттєвого сприйняття й відображення героїв твору. Крім того, тему кохання подано в новій інтерпретації.

 

Отже, «вічні» теми надихають на нові творчі пошуки митців.

 

Література

1. Винниченко Володимир. Вибрані твори / Упорядкування текстів та передмов О. М. Савченко. — Х. : Видавництво «Ранок», 2009. — 352 с. — (Українські класики).

2. Гончар Олесь. Чари-Комиші. Новели. — К. : Дніпро, 1975. — 319 с.

3. Роздобудько Ірен. Я знаю, що ти знаєш, що я знаю. — К. : Нора-Друк, 2011. — 240 с. — День Європи.

4. Кисельова О. Феномен человеческой жизни. — К. : Наукова думка, 1994. — 83 с.

5. Ковальчук О. Щастя як проблема буття // Дивослово. — 2003. — № 3.

6. Кошова І. У пошуках формули щастя «Конкордизм» В. Винниченка // Українська мова та література. — 2010. — № 25.

7. Мала філологічна енциклопедія / уклад. О. Скопненко, Т. Цимбалюк. — К. : Довіра, 2007. — 476 с.

8. http://grani.agni-age.net/articles7/3214.htm

Dounload PDF

Відгуки читачів