Симфонія перемоги

І. В. Бессонова, учитель музичного мистецтва ЗОШ І—ІІІ ст. № 3, м. Генічеськ, Херсонська обл.


У неділю 22 червня 1941 року професор Ленінградської консерваторії Дмитро Шостакович збирався на футбол. Команда ленінградської «Червоної зорі» зустрічалася з московським «Динамо», і композитор сподівався на цікавий поєдинок. Але матч не відбувся. По радіо передали, що Німеччина напала на Радянський Союз. За кілька годин після цього повідомлення в Ленінграді оголосили повітряну тривогу...

 

Не минуло й місяця після початку війни, а Шостакович записав перші такти нового симфонічного твору. Він записав їх на цупкому аркуші без попереднього плану, під гуркіт бомбардувань. Композитор ще не знав, яким буде твір, але хотів передати все, що переживали в ті дні радянські люди, щоб його твір був чимось значно більшим за симфонічний роздум. Не простою сповіддю одного серця, а складною музичною оповіддю про мільйони доль, своєрідним перекладом «Іліади» про найжахливішу війну в історії людства...

 

Лавина звуків і страшних передчуттів!

 

Шостакович ще не завершив вступну частину твору, коли фронт наблизився до стін Ленінграда. У середині липня в консерваторії припинили заняття. Викладачі й студенти вступили до лав народного ополчення. У залах консерваторії розташувалися штаби, військові комісії, служби евакуації. У цей час надійшла перша трагічна звістка: молодий композитор Веніамін Флейшман, найталановитіший учень Шостаковича, загинув у бою. Композитор осиротів. Його надію знищив фашистський снаряд. За кілька днів перед цим він отримав фронтового листа, у якому нот було більше, аніж слів. Снаряд обірвав життя людини, обірвав його музику...

 

Чудовий квартет загинув у бою під Пулково! Щодня війна все глибше й трагічніше входила в життя Шостаковича. На його будинку вже позначилися її рани. Над ним розривалися снаряди, на нього пікірували літаки, на його даху гасили запалювальні бомби.

 

Згодом він згадував, що працював за роялем у касці. Вікна в кімнаті було вибито, зі стелі сипалася штукатурка, а гарячий вітер вибухів рвав штори і приносив запах розжареного заліза. Ленінград став фронтом, і війна була всюди. Проте Шостакович не припиняв працювати, писав, не помічаючи часу, знесилений, із червоними від безсоння очима, готовий померти за клавішами, укритими воском свічок. Він писав з люттю, зі злістю й захопленням, як боєць, який іде в останню атаку. Ніщо не могло відірвати його від рояля, адже він знав: у цій страшній війні музика — це також фронт... Окоп у сутичці з варварством!

 

Наприкінці серпня фашистська пропаганда оголосила: не мине й місяця, як Ленінград опиниться біля ніг фюрера. Гітлер видав наказ: після капітуляції місто зрівняти із землею, переорати та засадити це місце картоплею. «Цивілізований світ не потребує таких міст»,— ішлося у наказі. Але Ленінград навіть у думках не припускав капітуляцію. Місто готувалося до тривалої та наполегливої оборони. До мікрофона Ленінградського радіо вставали воїни, професори, робочі, письменники, матері героїв, навіть діти — клялися відстояти своє місто. 17 вересня місце в студії зайняв Дмитро Шостакович. Він тремтів від холоду і втоми, але його голос був упевненим і ясним. «Тільки годину тому,— сказав композитор,— я завершив партитуру другої частини нового великого симфонічного твору. Якщо встигну написати твір добре, якщо встигну завершити третю й четверту частини, то назву це твір Сьомою симфонією... Навіщо я повідомляю це вам? Я повідомляю це вам, ленінградці, щоб ви знали, що життя в нашому місті є нормальним. Усі ми в цей момент перебуваємо на своєму бойовому посту!»

 

Голос Шостаковича звучав не тільки в будинках і на вулицях, але й на лінії фронту. Гучномовці пересилили канонаду бою та донесли його слова до передових позицій. На деякий час запанувала незвичайна тиша. Фронт слухав схвильований голос, який повідомляв, що Ленінград живий, що там, серед згарищ і вибухів народжується нова симфонія. Це здавалося майже неймовірним: така зухвалість після «наказу фюрера»! І фашистська артилерія почала шквальний вогонь по гучномовцях. Даремно! Голос композитора розносився над гейзерами землі й вогню: «Ленінград — моя Батьківщина. Це моє рідне місто, це мій дім...» А за мить сталося щось неймовірне. Шостакович ще говорив, коли радянські окопи піднялися в атаку з могутнім безперервним «ура».

 

Хоча й незакінчена, Сьома симфонія йшла в бій... Хоча ще й не виконана, вона вже билася!

 

Осінь і фронт прийшли до міста разом. Незабаром мороз скував Неву, і ленінградці почали палити в печах меблі. Найстрашніші місяці блокади… У ці дні Шостакович працював як божевільний. Клавір третьої та четвертої частин майже завершено. Чітко проступали гігантські контури симфонії. Щоб досягти максимальної сили звуку, композитор увів до оркестровки додаткову групу мідних та ударних інструментів. Він прагнув, щоб війна ввійшла в його музику не як проблема, а як дійсність. Інакше й бути не могло: кожна нота симфонії народжувалася в самому пеклі звуків великої битви. Марш фашистської навали з першої частини та колосальної сили вибухи в третій не були плодом творчої фантазії, а пережитим особисто жахом. «Ніколи я не був ще таким конкретним»,— згадував Шостакович. І мав рацію. Освітлювальні ракети над Ленінградським фронтом висвітлювали його кімнату. Кожний звук, що долітав ззовні, мав свою людську й художню долю. Не випадково у хвилини затишшя після канонади Шостакович почувався пригніченим. Тиша лякала його невідомістю. У такі моменти він змушував гриміти рояль, щоб страх не взяв гору, щоб залишитися серед звуків, якими він жив. Саме в таку мить він вирішив посилити оркестр. Таку масштабність звуку і форм, яку міг повторити тільки фронт!

 

Восени пізно вночі в будинку на Большой Пушкарській зібралися гості. Ленінградські музиканти, які залишилися в блокадному місті, прийшли прослухати твір колеги. У кімнаті було дуже холодно. Шостакович приймав гостей, щиро потискаючи всім руки, і хоча не було чаю, кожному запропонував склянку окропу. Це було найкращим тогочасним частуванням у ленінградській оселі.

 

Гості сіли навколо рояля, загорнувшись у ковдри та шалі, у світлі маленької свічки вони нагадували тіні. Шостакович розім’яв скуті холодомпальці, перепросив за не найкращу форму і почав грати нервово, збуджено. Він ударяв по клавішах з усією міццю, час від часу наспівуючи мелодію, а в окремих місцях повідомляючи про вид і склад інструментальних груп. Ураження від музики та її виконавця було приголомшливим. Слухачів не полишало відчуття, нібито до кімнати увірвався фронт, нібито навколо них, у темряві, зібралася вся країна. Симфонія не мала майже нічого спільного з колишньою творчістю Шостаковича. Вона була чимось унікальним за темпераментом і виразністю, таким самим незрозумілим стрибком у невідомість, як і війна. Її виразність порушувала звичні уявлення про витонченість музики, змушуючи все людське кричати від болю. Це була битва добра й зла, у якій геній не шукав компромісів. Жах смерті та віра в торжество життя зливалися в суцільну стихію. Це була не просто музика: музика й гнів, музика і віра, музика й прокляття, музика та пророцтво. Усе, що могла народити страшна доля Ленінграда та світу, було зібрано тут, як у вогняному горнилі, і все це кровоточило й тріумфувало. Захоплений геніальним творінням, Шостакович забув про «свою не кращу форму» і грав немовби у забутті, увесь в поту і сльозах. Але диво раптом зникло. Наприкінці першої частини, коли пролунали початкові такти гуркоту фашистських чобіт, коли композитор імітував бій тевтонських барабанів, десь поблизу завили сирени.

 

Шостакович підвівся з-за рояля і перепросив у гостей: він змушений залишити їх на кілька хвилин. Необхідно допомогти родині спуститися в бомбосховище. Невдовзі він знову сидів біля рояля, і бій барабанів змішався з «музикою» бомб. Усю другу частину супроводжував акомпанемент зенітних батарей. Люди слухали, розчулені, здивовані цим неймовірним злиттям мистецтва й війни. Коли пролунав останній акорд, усі підвелися з блідими обличчями, широко розплющеними блискучими очима, безмовні й спустошені. У кутку чулося ридання. Нарешті хтось промовив: «Це геніально!» Шостакович закрив кришку рояля та сказав: «Не жалійте мене, друзі, критикуйте сміливо...»

 

Незабаром Сьома симфонія Дмитра Шостаковича залишила Ленінград. Усупереч бажанню та проханням композитора і його сім’ю евакуювали до Куйбишева. Шостакович сварився, наводив доводи, але йому відповідали: «Ви належите мистецтву, і ми не маємо права ризикувати!» А ризик дійсно був великим. Після від’їзду сім’ї Шостаковичів лише за один місяць листопад від голоду померли 12 тисяч ленінградців. Ще більше загинуло під бомбами й снарядами фашистів. Зрештою, композитор змушений був змиритися. «Почуваюся дезертиром»,— ображено пробурмотів він і вирушив у путь з однією текою, перев’язаною звичайної мотузкою. У ній — клавір його нової симфонії. Пізніше, заспокоївшись, композитор зрозумів, що війна — усюди. Навіть тут, у Куйбишеві, де не падають бомби, так багато людей з порожніми рукавами, на милицях...

 

27 грудня 1941 року Сьому симфонію було завершено. Пізно вночі Шостакович написав на титульному аркуші партитури: «Присвячується місту Ленінграду!» Було тихо, у будинку всі спали, і він мовчки стояв, поклавши руки на рояль. Цієї миті його думки були далеко, на Пулковських висотах, де зимова завірюха завивала від болю й жаху. Композитор був серед тих, кому присвятив найдорожчі удари свого серця. Потім раптом схопився, закурив і відчинив вікно. Він бачив річку і чув сирену пароплава... Цієї ночі Волга дуже нагадувала Неву! Цієї ночі всі річки світу для нього мали тільки одну назву — Нева!

 

Симфонія рушила у безсмертя. Її музика летіла від міста до міста, від держави до держави… 5 березня 1942 року її виконали в Куйбишеві (диригував С. Самосуд), 29 березня — у Москві, 22 червня — у Лондоні й Ташкенті, 9 липня — у Новосибірську, 19 липня — у Нью-Йорку (під керівництвом А. Тосканіні). Це були не звичайні концерти, а прем’єри-мітинги, де виконавці та слухачі зливалися воєдино, осягаючи великі істини про війну та самих себе. Після концерту в Нью-Йорку Тосканіні назвав симфонію «інтернаціональним символом боротьби проти нацизму». Сьома симфонія мала приголомшливий успіх. Вона виявилася не просто музичною подією, а одкровенням часу.

 

Американський письменник Е. П. Колдуелл писав: «Який чорт може перемогти народ, здатний створити музику, подібну до цієї!»

 

Під звуки симфонії люди бачили зорю перемоги над фашизмом. Над усіма фюрерами і всіма іншими породженнями пекла! Люди благословляли перемогу композитора і його народу. Після одного з концертів, де диригував Л. Стоковський, симфонію назвали «твором століття». Почувши про це, Шостакович соромливо посміхнувся й ніяково запитав: «Чи не занадто перебільшено?» Для нього симфонія була дітищем... Дітищем окопів, які продовжували стояти на смерть!

 

Знаменне виконання Сьомої симфонії відбулося 9 серпня 1942 року у Великому залі Ленінградської філармонії. За диригентським пультом стояв головний диригент оркестру Ленінградського радіоК. Еліасберг. Відкривши партитуру, він повільно підвів руку і таким навіки лишився в спогадах. Повільне підняття руки було не жестом, не позою, а апогеєм нелюдського зусилля. Еліасберг буквально піднявся з труни. Він страждав на дистрофію, і будь-який рух забирав частку життя. Голод, який косив тисячі ленінградців, не помилував і його. Тієї миті рука диригента нагадувала руку пророка... Рука титана, покликаного розбудити стихію!

 

І стихія пробудилася! Вона заповнила залу всією своєю міццю. Наперекір голоду й виснаження музичне виконання було бездоганним. Струнні ридали та раділи, немовби живі, а мідна група буквально трясла повітря.

 

Публіка, яка заповнила залу, виявилася свідком і учасником великої естетичної події. Слабка і болісно бліда рука Карла Еліасберга розкрила всю геніальність симфонії. Тут уже йшлося не тільки про долю Ленінграда. Музика Шостаковича набула планетарних масштабів. Подібно до Дев’ятої симфонії Бетховена, Сьома зверталася до всього людства. Віра в добро повинна жити всюди. Зрозумівши цю сокровенну ідею композитора, Еліасберг перетворив концертну залу на трибуну. З її висоти він командував найпотужнішим залпом мистецтва по фашизму. Прем’єри Сьомої в Москві, Лондоні та Нью-Йорку відбувалися під знаком політичної схвильованості. У Ленінграді концерт був частиною дихання фронту. Він нібито безпосередньо долучився до битви.

 

Не випадково поки грав оркестр, жоден фашистський снаряд, жодна фашистська бомба не потривожили Ленінград. За наказом командувача Ленінградським фронтом маршала Л. О. Говорова, усі ворожі вогневі точки було своєчасно нейтралізовано. Симфонічну атаку Шостаковича та Еліасберга було забезпечено з повітря і на землі. Того чудового серпневого дня захисники Ленінграда билися за музику. Так само, як вони билися за Тихвін, а зранку пішли битися за Колпіно...

 

Уперше в історії мистецтва цілий фронт прикривав грудьми виконання симфонії. Отже, Еліасберг диригував понад тисячею гармат. Шостакович був щасливим. Окопи назвали Сьому симфонію Гвардійською.

Dounload PDF

Відгуки читачів