Видатна буковинка


Усе частіше, відзначаючи ювілеї знакових українських письменників, говорять і пишуть не тільки про духовний пафос їхньої творчості, а й про те людське, що було притаманне їхній вдачі, характерові, натурі. Ми відкрили пристрасний світ кохання Івана Франка, харизматику жіночого оточення Тараса Шевченка, приватні таємниці життя Григорія Квітки-Основ’яненка й Івана Нечуя-Левицького. Тож відкриємо завісу невідомих подробиць з біографії Ольги Кобилянської, 150-річний ювілей якої припадає на 27 листопада цього року.

 

Фанатка німого кіно

 

Про буковинку Ольгу Кобилянську знімають перший документальний фільм. Його покажуть до 150-річного ювілею письменниці цього року. Над фільмом працює автор і ведуча, чернівчанка Наталка Сопіт у рамках серіалу документальних фільмів «Гра долі», який показують на «5 каналі». Знімають та продюсують стрічку на студії «Віател».

 

«Ми шукали хроніку, ігрові фільми передивлялися, фотографії, які можна було використати. Відзняли музеї письменниці у Чернівцях та Димці», — розказує Галина Криворчук, директор студії «Віател» та співпродюсер стрічки. «Про Ольгу Кобилянську немає жодного документального фільму. Було знято кілька ігрових фільмів. Біографічний — 1954-го року в Москві. Дві стрічки за твором «Меланхолійний вальс» у 90-ті роки. А ще серіал «Цариця» на 20 тридцятихвилинних епізодів», — передає Gazeta.ua.

 

«Чимало літературознавців вивчало її біографію та творчість. Користувалися переважно тим, що було написано про письменницю ще за радянських часів. Але для широкої публіки буде багато відкриттів про відому мисткиню. Приміром, у 70 років вона стала справжньою фанаткою німого кіно. Тоді, у 30-х роках вона жила в Чернівцях у сім’ї племінниці та її чоловіка і не пропустила жодної кіноновинки. Ходила зі своїми подругами і сама за них платила. «У той час вона мріяла, щоб за її твором «У неділю рано зілля копала» зняли фільм. Писала листи на німецьку кіностудію. Описувала, як і що можна було б зняти», — додає С. Криворчук.

 

Документальну стрічку про Кобилянську знімали за кошти спонсорів. Зараз фільм на стадії монтажу. Проте на завершення не вистачає 50 тис. гривень. У листопаді повнометражний фільм хочуть презентувати в Києві та Чернівцях. А протягом місяця на телебаченні покажуть п’ять 15-хвилинних серій. Зазначимо, що в грудні 2007 року в Києві було презентовано книгу Валерії Врублевської про українську письменницю Кобилянську «Шарітка з Рунгу». Письменниця повідомила, що цю книгу почала писати ще 1978 року.

 

За словами Валерії Врублевської, її зацікавила оригінальна особистість Кобилянської, бо вона є найсуперечливішою постаттю в українській літературі. «Вона була жінка, яка замінила життя жінки на перо і папір», — додала Врублевська (Чернівецька Незалежна Інформаційна агенція «БукІнфо». 02.03.2013).

 

Феноменально, що дівчина, вихована на німецькій літературі, дівчина, яка зростала в найглухіших закутках відсталої Австро-Угорської імперії, в оточенні мадяризованих або понімечених міщан, знайшла дорогу до українського письменства, заявила про себе новаторськими пошуками в прозі.

 

Не давала навіть цукерок…

 

Напевно, мало хто з жителів села Чевель Старовижівського району знає, що поруч з ними мешкає родич відомої буковинської письменниці Ольги Кобилянської.

 

Августин Ерл ще був хлопчаком, коли зустрічався з Кобилянською, але в пам’яті й досі збереглись окремі епізоди.

 

Народився Августин у селі Черех Сторожинецького району Чернівецької області. Таке незвичне прізвище отримав від матері, яка вийшла заміж за австрійського офіцера. Як пригадує нині 78-літній дідусь, його батько був збіднілим графом і до прізвища раніше була приставка «фон». «Але при Румунії десь та приставка згубилася», — махає рукою. Августин Франсович розповідає, що його мати знала сім іноземних мов. Після закінчення спеціальних курсів працювала в Чернівцях гувернанткою в голландського посла.

 

Уміла гарно грати на піаніно. У цьому чимала заслуга бабусі Єлизавети, яка й була сестрою Ольги Кобилянської.

 

— Баба Савета, так я її називав, була справжньою шляхтичкою. Дуже горду мала вдачу. Вийшла заміж за дворянина, який володів 500 гектарами землі, — розповідає Августин Франсович. — Тримала свою прислугу. На свята до маєтку з’їжджалися пани на гарних фаетонах, запряжених четвіркою коней. Коли почалася війна, бабця вибралася до брата у Відень. Нас також евакуювали. Ми мали фотографії баби Єлизавети разом з Ольгою, її перші книжки, надруковані німецькою. А під час евакуації я зібрав їх у батькову валізку, яку хтось вкрав. Так пропали всі документи, зберігся лише румунський материн паспорт.

 

Ольга була хресною моєї матері й часто заходила до нас, але ніколи нам з братом навіть цукерок не приносила, хоча жила вона досить багато. Була стримана, сувора, мала горду поставу й дуже виразні очі. Остання зустріч відбулася у 1941 році в липні. Ми ходили до неї в гості. Пам’ятаю, сидить стара бабця, а мати просить: «Цілуй пані ручку». «Чого то маю такій старій руки цілувати?» — подумав я, та й втік. Десь через рік вона померла.

 

Звичайно, тоді хлопчак не вельми звертав увагу на постать старої родички. Знав, що вона пише книжки, але про що, не цікавився. І лише пізніше усвідомив, що має родинні зв’язки з великою особистістю. А після війни життя закрутило юнака у своєму вирі. Переселили його з сім’єю у Херсонську область. Працював і трактористом, і будівельником, щоб заробити копійку. Зводив Каховську ГЕС. Освоював цілину в Казахстані, де був бригадиром тракторної бригади. На Дніпропетровщині будував колгоспи, клуби. А потім доля закинула його на Волинь. Тут звів за власним проектом оселю, яку й досі прикрашають власноруч намальовані картини. Разом з дружиною ростив дітей, дочекався внуків.

 

— Чи є ще хтось живий з родини Кобилянських? — запитую.

 

— Ні, лише я один. Хіба, може, за кордоном хто лишився, та я того не знаю (Руслана Татарин. Всеукраїнська газета «Вісник+К», 31.08.2011).

 

За цими фактами маємо трохи інформації про те, якими у звичайному житті були ті, хто став інтелектуальною й культурною елітою нації.

 

За матеріалами Інтернет-видань підготувала Ольга Маленко

Dounload PDF

Відгуки читачів