Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Зерна людяності

Лідія Очеретяна

Читаю конкурсні есе і думаю: а чому я стала вчителем і яка моя місія? Таке просте запитання і таке важке водночас. Чому? Ніколи не задумувалась. Ще в дитинстві (мені було шість років) тато вчили мене читати. В букварі був малюнок великого сома. Читаю по літерах: сом.


Зерна людяності

Лідія Очеретяна

Читаю конкурсні есе і думаю: а чому я стала вчителем і яка моя місія? Таке просте запитання і таке важке водночас. Чому? Ніколи не задумувалась. Ще в дитинстві (мені було шість років) тато вчили мене читати. В букварі був малюнок великого сома. Читаю по літерах: сом.

То як буде разом? запитують тато.

Риба, не задумуючись, відповідаю я. На що тато кажуть:

Мабуть, ти будеш вчителькою, бо фантазії тобі не позичати.

В дитинстві завжди уявляла себе вчителькою. Кота, більшого за мене, вчила слухати казки, собаку танцювати і співати, курку з руки їсти... А якщо серйозно, то вплинула на мій вибір молода вчителька російської мови та літератури Золотарьова Жанна Іллівна, яка нині жива. Слава Богу! І живе в Севастополі.

Так навчала, щоб на все життя. А була вона маленького зросту, з товстою рудою косою, веснянками та обличчі, великими сірими очима, дворянського виховання, високої моралі та дивовижно інтелігентної поведінки, чого і нас навчала.

Шматочок міста, іншого життя, закоханість у мову, в дітей та школу вдихнула вона в наші дитячі душі та серця. І вже в 6 класі я вирішила: буду вчителькою саме російської мови та літератури. Навчалась в Балтському педучилищі, а потім за бажанням поїхала вчителювати на цілину в Кустанайську область, Амангельдинський район, зернорадгосп «Буйректал».

Романтика і складності... Зовсім інше життя: і ландшафт не такий, як у нас в Україні, згорені від палючого сонця степи, безкраї, з міражами, повз дороги тушканчики стоять сім’ями на двох лапках, гордовито приймаючи сонячні ванни, стада сайгаків, піщані бурі, а взимку сорок градусів, заметілі, холодно. Місяцями без зв’язку з Великою землею, бо зв’язок літаком АН2. Літак то було велике щастя, то лист від мами на цілий трикопійочний зошит, посилки з варенням та пирогами з вишнями, то новини через публікації. До обласного центру 450 км, до райцентру 250 км. І тільки в гарну годину, бо в лиху погоду ні автобус, ні літак не були засобом руху.

Але... там мені було добре. Там була Школа, яка знаходилася в колишньому гуртожитку, а я навчала дітей російської мови. Здійснилася моя мрія: я, як Жанна Іллівна!

Вісім класів казахських, вісім російських. І в класах до 40 учнів, особливо російських. І в кожному класі до 20 дітей різних національностей. І ніхто ніколи на те не звертав уваги. В колективі всі поважали один одного, дружили, в свята всі разом. Усі долі, на підлозі, їли біжмармак, пили чай. І розмовляли однією мовою, щоб не образились ми, бо не розуміли казахської. Казахи говорили російською.

Я згадую, як везли нас, трьох, на бортовій машині цілу ніч, а потім ми жили до 1 вересня в школі, спали на підлозі, взагалі без будь-яких умов. А я матері писала, що все дуже добре.

По вуха занурилася в шкільну роботу (мені було 18 років, а учням деяким і 19). Любов до дітей і бажання бути як Жанна Іллівна керували мною. Любов до дітей, любов до школи, небайдужість. Ось без чого не буде повноцінного вчителя.

Два роки пропрацювала на цілині, і мати настояла повернутися на рідненьку Україну, де й сонечко ласкавіше, і вітерець, і земля, і сади, і хатки чепурненькі твоє!

Ось тут, в Саханському, і зустріла свою Долю, свого Валентина Єгоровича, який випадково потрапив до села. У нього було направлення в Балту, в педучилище, але місце його зайняв інший.

Правда, у Бога нічого випадкового немає. Доля подарувала мені щастя мати хорошого чоловіка та хороших дітей! Мій чоловік з Кіровоградщини, чудова людина, вмів так спілкуватися з людьми, що всі в нього закохувалися. Саме він навчив мене бути вчителем-матір’ю для дітей, а не урокодавцем, відчувати їх, розуміти, любити. «Твого твердого знака учень може не запам’ятати, а що ти його образила, запам’ятає на все життя», говорив він. Учив любити всіх: і розумних, і не дуже розумних, і лінивих, і повільних, і крикливих... Учив стримувати свої негативні емоції.

І я вважаю: доля моя щаслива, бо я Вчитель. Скільки сценаріїв я написала до свят, скільки віршів до свят! І не зберігала... Чому? Сама не знаю. Думала: голова є, ще напишу. Невелика цінність. З радістю веду кращі шкільні свята: свято Першого Дзвоника (День знань), Останнього Дзвоника, вручення атестатів.

І місія моя така: не тільки прищепити любов до книги, а й навчати жити, а якщо треба, то й виживати, щоб серця не перетворювалася на шматки льоду, як у Кая («Снігова королева» Андерсена), акцентую увагу на те, що ми Люди, щоб, не дай Боже, не втратити щось особливо важливе, бо потім не підіймеш (як говорив Чехов), вчу пишатися руками своєї бабусі, матері, не соромитись жилавих рук. І тут, в селі, мозолясті заскорузлі руки не сором і не дивина! То руки Людини, яка насамперед на перше місце ставить працю. Коли читаємо уривки із «Зачарованої Десни» О. Довженка, особливо, де автор описує руки батька, жилаві, натруджені, та його портрет, село, городи, бабку, діти слухають з особливим інтересом, бо то розповідь про нас, про наше життя. Жити в селі бути трударем на землі.

А люди, щ працюють на землі, схожі на неї. Вчу: не руш ні гнізда, бо там життя, ні птаха (у нас у коридорі ластівка зробила гніздечко і вивела ластовенят), ні мурашку, подивись, яка вона маленька, а несе яку вагу, ні мурашника, користь від якого більша, ніж від нас (іноді й таке буває). Цінуй працю інших, живи і пам’ятай: ти Людина. І тобі не буде легко, буде важко. А ще важче. Як засмітив душу (як Доріан Грей). Неробство майстерня диявола. І немає такого уроку, щоб я не використала той чи інший образ на користь дітям. Я не акцентую, що я їх виховую. Боже збав від такого, вкладаю в душі дітей поняття людяності. І змінююсь сама. Сію зерна Добра і Людяності.

Відгуки читачів