Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Дещо про погані прикмети, або сімейне щастя по-вчительськи

Ольга Нижник

Дорогою додому їй зустрілася кішка. Граціозна, доглянута, породиста, вона, невідомо звідкіля взявшись, вишукано переступаючи тендітними лапками, дійшла до краю тротуару і зупинилася: переходити чи ні? «Привіт, кицюню, наша зустріч ну ду-у-уже доречна: ти така ж безпроглядно сіра, як моє життя. Скептично (чи глузливо?) подумала, зупинившись на хвилю, жінка. І чим же ти мене ще можеш здивувати? Яку ще неприємність несеш для мене на своєму шикарному пухнастому хвостикові?»


Дещо про погані прикмети, або сімейне щастя по-вчительськи

Ольга Нижник

Дорогою додому їй зустрілася кішка. Граціозна, доглянута, породиста, вона, невідомо звідкіля взявшись, вишукано переступаючи тендітними лапками, дійшла до краю тротуару і зупинилася: переходити чи ні? «Привіт, кицюню, наша зустріч ну ду-у-уже доречна: ти така ж безпроглядно сіра, як моє життя. Скептично (чи глузливо?) подумала, зупинившись на хвилю, жінка. І чим же ти мене ще можеш здивувати? Яку ще неприємність несеш для мене на своєму шикарному пухнастому хвостикові?»

Немов почувши німе запитання, кішка повернула в бік жінки вузеньку, ніби точену мордочку, вигнула спинку. Їх погляди зустрілися упевненої в собі, спокійної породистої кішки та стомленої життєвими негараздами зрілої жінки.

Кішка презирливо фиркнула й відвернулася. «А це ти даремно. продовжувала свій німий іронічний діалог жінка. так, нещасна, одинока, покинута чоловіком, стомлена п’ятьма проведеними тільки-но уроками вчителька української мови та літератури звичайної загальноосвітньої школи. Але мій темно-коричневий з іскринкою брючний костюм дуже пристойний, бо шитий із недешевої англійської тканини модною майстринею за викрійкою із «Бурди» та й кремова блузка з кокетливим комірцем викликає захоплення не в однієї жінки».

Кішка знову озирнулася на жінку, знову скептично примружила очі і знову фиркнула. Та покивала головою. «Розумію, зачіска? Ясна річ. Треба уже поправити стрижку, підфарбувати сивину, яка нещадно натякає на вік і проблеми. Хоча й кому це потрібно?» Жінка поникло опустила голову, пасмо відрослого неслухняного волосся впало на обличчя, накрило очі. Вона різко хитнула головою, ніби хотіла привести в порядок думки чи зачіску. Марно.

«А ще? Туфлі? Звичайно, до такого костюма і такої блузки розбиті, стоптані капці пасують слабо. Ну що поробиш, коли ноги починають набрякати, і ніяке модельне взуття не підходить? Добре-добре. поспішила запевнити (себе чи кішку?) завтра отримаю зарплату, а в суботу неодмінно піду на ринок і ще раз подивлюся у крамницях туфлі, на жаль, тільки стандартних розмірів».

Жінка поправила на плечі ремінець улюбленої, дуже сучасної сумки із безліччю замків, кишеньок та відділень. «І ось коричнева шкіряна сумка теж вельми пристойна. Купила на чесно зароблені репетиторством гроші». Якось вона в одному оголошенні прочитала, що година прогулянки із породистим, дуже мирним псом (пуделем) коштує п’ятдесят гривень, година навчання з учнем, значно дешевша — тридцять гривень, і то якщо пощастить (і з учнем, і з грішми). Їй пощастило: сім (чи вісім ?) занять і сумка на плечі.

Чотиринога красуня, відверто зневажаючи надоїдливу незнайомку (чого зупинилася? чого хоче?), не спішила прийняти рішення, чи переходити їй дорогу, чи повернутися назад. Вона ще раз зверхньо зміряла з ніг до голови жінку, фиркнула і відвернулася в інший бік. «А! пакет!». здогадалася жінка. (У правій руці вона тримала далеко не новий чорний пакет з обсипаним чи обтертим написом і надірваною від надмірної ваги ручкою). У пакеті дві партії зошитів. Семикласники сьогодні писали диктант і виконували тести, дев’ятикласники завершували домашній твір у публіцистичному стилі на морально-етичну тему (о! які форми роботи виконують сьогоднішні школярі!). На завтра їй потрібно перевірити шістдесят п’ять зошитів, бо грядуть наступні контрольні чи письмові, зошитів для перевірки побільшає. Цікаво, той розумник у міністерстві (чи та розумниця?) перевіряли вдень по шістдесят п’ять зошитів? Напевно, ні. Бо придумати таку кількість обов’язкових письмових робіт з мови в кожному класі могла тільки та людина, котра ніколи подібної роботи не виконувала і не перевіряла.

Жінка обережно поставила свою ношу на тротуар (щоб, бува, не випав жоден зошит), перевісила на праве плече модну сумку, подула на долоню, яка зморщилась від надмірної ваги, легенько потерла її, потім рішуче взяла в ліву руку ненависний важкий пакет і рушила тротуаром. Кішка зникла, як і не було.

Додому йти не хотілося… І взагалі нікуди йти не хотілося… Є варіант. Можна присісти прямо тут, під однією із цих прекрасних старезних лип, що уже вкрилися буйною зеленню, і почати перевіряти контрольні (чи жаліти себе?). І одне, і друге було абсурдним, викликало гірку посмішку. Жінка, продовжуючи простувати у напрямку дому, уявила себе під деревом (у неї була надзвичайно розвинена образна уява). Картинка для серіалу: притулившись спиною до порепаного стовбура розлогої липи, ніби шукаючи у ній надійної опори (чи прихистку?), у пилюці, біля ящика зі сміттям сидить ще не зовсім стара жінка у вишуканому брючному костюмі, поряд партія зошитів, на колінах сумка, на сумці зошит для перевірки, поряд великий облізлий дворовий пес, здивований таким сусідством. А чому пес, а не, скажімо, руда кішка з лишаєм уздовж хребта? Ні, все-таки пес. Собака вірна істота, а саме цього їй так бракувало.

Побачене не додало ні радості, ні ентузіазму. Навпаки. На очі навернулися сльози, і, щоб приховати свої емоції, залишити сльози там, де вони тільки-но вродилися, вона підняла голову вверх, подивилася на сплетені у верхів’ї, покручені роками віти. Старезна липа похитувала гіллям, немов утішала: «Усе буде добре, що ти вигадуєш?»

Добре уже не буде. Ні, можливо, і буде, але ще дуже не скоро.

Хтось привітався. Вона рвучко опустила голову, і, легенько спіткнувшись від несподіванки, машинально відповіла, це на якусь мить відволікло її від прикрих думок і видінь.

Що психологи пропонують для підняття життєвого тонусу? Що пише про подібні ситуації така авторитетна для неї психолог Правдіна? Вона стверджує, що потрібно себе полюбити, зробити собі бодай маленьку приємність. Яку? Яку приємність їй для себе зараз зробити? У сумочці до зарплати залишилося десь близько п’ятдесяти гривень. Можна зайти до кав’ярні і випити густого гарячого шоколаду чи скуштувати морозива? Ні. Тягнутися із пакетом зошитів у пристойне місце, де часто сидять закохані чи просто друзі, і нидіти одиноко у затишному приміщенні, викликаючи співчуття сторонніх, їй не хотілося. Хоча кому яке до неї діло? Просто не хотілося ні шоколаду, ні морозива. Ну, а чого б хотілося? Очі ковзнули по вивісці. Зайшла до міні-маркету. В очах зарябіло від різноманітного запропонованого у вітринах асортименту. Пробігла очима. Не хотілося нічого.

Вам чого? поцікавилася молоденька привітна продавщиця.

Сказала перше, що спало на думку:

  Дайте, будь ласка, 400 грамів чорносливу у шоколаді. Більше нічого. Дякую. і все на одному подиху, ніби вибачаючись.

Узяла свій пакетик премія за кожний перевірений зошит. Ну, не кожний за п’ять перевірених зошитів одна цукерка. Усміхнулася. Уже добре. Чим ще себе порадуєш? Що на вечерю? Оглянулася. Апетитно пахли курячі стегенця, що крутилися поруч на електричному вертелі. Може, взяти? А дієта, а гроші? Ну і хай. Завтра будеш пити кефір, а сьогодні порозкошуєш.

Додому прийшла обвішана пакетами. Ну дуже гламурно… І де та кицюня, що так презирливо дивилася? І чого ще поганого сьогодні чекати? Гірше не буває. Квартира зустріла спокоєм, затишком, абсолютним порядком і такою ж абсолютною тишею. Не валялися під диваном чоловічі шкарпетки, не маячила на ліжку його несвіжа сорочка, яку він не мав часу зранку кинути до кошика з брудним одягом, не потрібно було переступати через загорожу кросівок, що вибудував син, вибираючи на сьогодні найбільш вдалий варіант. Краса! Тільки-от чомусь цей порядок і тиша не приносили їй ні задоволення, ні душевного спокою. Виявляється, бракує їй, такій акуратній та правильній, несвіжої сорочки чоловіка і розкиданих синових кросівок. Абсурд?... Бурчав холодильник, тікав годинник і все. Вона одна.

Син поїхав на навчання до Львова (подумати тільки! уже четвертий курс, а здається, ніби тільки вчора здавав вступні) і приїжджає не дуже часто — там уже більш звична для нього сфера існування. Там друзі і кохана, напевно, теж там. Усміхнулася, хитнула головою. Важко змиритися з тим, що виріс син. А чоловік? Чоловік не виріс, ясна річ, (йому й не потрібно метр дев’яносто. Куди ще рости?). Ще раз усміхнулася, посмішка вийшла якась крива і гірка, мов гримаса. Він теж поїхав… Поїхав від неї того самого дня, що і син. п’ять місяців тому. П’ять місяців і сімнадцять днів, якщо вже зовсім точно. Тільки син з того часу разів шість-сім приїжджав, а він… Він залишив її. Просто залишив і все. Як те, що непотрібне. Те, чого і, можливо, шкода, але дуже вже дратує одноманітністю.

…Вони прожили двадцять два роки. І їй здавалося, що їхньому шлюбові нічого не загрожує. Від таких, як вона, не йдуть. Вона красива жінка, вірна дружина, турботлива мати, мудра вчителька. Її помічають чужі чоловіки на вулиці, її хвалять на усіх зборах і нарадах у школі і в місті, до неї у клас прагнуть віддати своїх дітей батьки, з нею радяться колеги по роботі. От тільки йому цього не було потрібно, він від усього цього стомився. А вона і не помітила коли… Коли почала його так стомлювати…

Повік не забути їй того пам’ятного вечора п’ять місяців і сімнадцять днів тому, коли зачинилися за сином двері (син ніколи не хотів, щоб його проводжали до потяга чи автобуса. Усе можна на прощання сказати вдома. Так натуральніше і правдивіше, бо не для чужих очей ці родинні емоції). Тоді вона і не підозрювала, яке випробування готує для неї доля.

Вона мила посуд, що залишився після обіду, подумки аналізувала синові слова під шум води і гул колонки (той старенький агрегат давно слід уже поміняти), тому і не розчула кроків чоловіка. Почула тільки його голос: «Ну і я теж поїхав». Спочатку і не збагнула. Тому без усякого сумніву, не оглядаючись, лише поцікавилася: «Чому на ніч?»

  Ти не зрозуміла. продовжив якимось, зовсім чужим голосом чоловік.Ти не зрозуміла. ще раз повторив, ніби забув, що уже це сказав. Я зовсім їду… від тебе.

«Це не про мене. Це мені сниться, або я дивлюся якийсь серіал. Цього не могло трапитися зі мною!»— пронеслося у її голові, а з рук випала на підлогу тарілка, розбившись на друзки. Це добре, було чим зайняти руки і привід, щоб не оглянутися.

Чому ти мовчиш? Не хочеш нічого сказати чи запитати? раптом поцікавився чоловік.

Не знаю, що в таких випадках говорять. Ти мене ще ні разу не залишав,сказала перше, що спало на думку.

І тут він заговорив. Слова полилися, як з відкритого крану вода (чи бруд?) Вона й не уявляла, яким чудовиськом виглядає у його очах. Виявляється, її зовнішній вигляд це тільки маска, прикриття, за якою зовсім інша істота. І ця істота — дволична, бо добра і порядна для всіх, тільки він у цей список не входить. І думає ця особа виключно лише про себе: як я виглядаю в очах інших? Що про мене думають інші? А що вона вміє як господиня? Може, ідеальна чистота у хаті? Може, на вихідні щось смачненького приготує? Може, просто поговорить з ним про його проблеми? Ні, звичайно. Сяк-так попилесосить, вряди-годи повитирає пилюку чи помиє вікна, вареники купить у супермаркеті і все. По три дні їдять борщ чи квасолевий суп, правда, ще макарони або смажена картопля усе? Увесь час у зошитах, конспектах, книжках і ще безконечні розмови по телефону: «А ваш син…», «А ваша донечка…». А ще безконечні повчання: того не роби, туди не йди! Це правильно, це неправильно! Друзі його не приходять до них, бо одного її вигляду учительського остерігаються…

Він кричав і кривлявся. Він згадав усе…От не згадав тільки чомусь, що коли закрився його завод і він, інженер-конструктор за освітою та покликанням, років два-три шарахався у різні боки у пошуках нормального заробітку, вона утримувала сім’ю брала півтори ставки уроків, набирала учнів на додаткові заняття, вичитувала чужі дисертації. А потім хворіли батьки, вступав до ВНЗ син, і вона уже не відмовлялася ні від якої додаткової роботи, щоб допомогти йому, щоб вистачало їм від зарплати до зарплати, бо стати бізнесменом у їхньому містечку йому так і не вдалося. Вона дійсно стомлювалася… дуже… Але ніде, ніколи і ні в чому не давала собі спуску. З чужими виходило краще, а ось на дім, сім’ю сил уже не вистарчило… А інше усе правильно… І про борщ, і про вікна, і про проблеми…

Його слова ніби обростали болотом, тверділи, били і ранили до крові. Вона провела руками по обличчі, навіть на руки подивилася і здивувалася: крові не було і болота теж не було, ось тільки тремтіли ті руки, тільки дуже тремтіли… Вона так нічого тоді й не сказала не змогла, ніби оніміла.

Чоловік ще хвилину-другу постояв, а потім рвучко вибіг з квартири, хряснувши на прощання дверима.

Вона підвелася з колін, висипала осколки тарілки у сміттярку і підійшла до вікна. Побачила, як він вибіг з під’їзду, високий і цибатий, як журавель, у потертих джинсах, з невеликою темно-синьою клітчастою валізою, з якою щоразу їздив у відрядження. Ще чомусь подумалось, що куртку взяв не по сезону замерзне, вечори уже прохолодні. Він не оглянувся...

Нікому не сказала, що він від неї пішов. Навіть мамі. Навіть синові. Версія для всіх одна у нього тривале відрядження... А може, він таки у чомусь був і правий? «Що маємо не цінимо, утративши плачемо». Це про неї. Вона навіть уявити собі не могла, як він їй необхідний, і яка без нього порожнеча. Hi, він не став бізнесменом і фінансистом теж не став, але він великий і сильний, і розумний, а тому усі її життєві проблеми розбивалися об його прагматизм і залізну логіку. А ще, коли одного разу їй зателефонував розлючений батько одного із учнів і наговорив їй купу усілякої гидоти, він вихопив у неї трубку і пообіцяв порозмовляти з тим нахабою по-чоловічому, але не по телефону. Більше той зухвалець її не тривожив. А ще він ніколи не забував приносити їй на вечерю із сусіднього супермаркету свіжий біокефір. А ще він любив їй зрідка дарувати квіти жовті тюльпани, жовті троянди і хризантеми теж жовті... Вона любила, власне, жовті. Вона не знала, що жовті то символ розлуки.

«Я подумаю про це згодом це класика... Hi, не так. Я не буду про це думати ніколи... Ніколи не кажи ніколи...» Ще раз зітхнула.

Подалася у спальню, загорнулася від усіх неприємностей у довгий махровий халат, ще й капюшон накинула. Мимохіть глянула у дзеркало. Усе, сховалася, як у кокон. Усміхнулася уже веселіше, стріпнула з голови той капюшон і потопала на кухню. їсти не хотілося. Видобула з холодильника пляшку мінеральної води, налила у склянку, поглянула на бульбашки, що швиденько добігали поверхні. Потім неспішно набрала в рот, потримала, ковтнула, ще раз повторила процедуру і ще раз. Це її лікар навчив правильно пити мінералку, щоб ці шустрі бульбашки у ротовій порожнині повбивали усі мікроби. Вона зробила правильно. Вона все завжди робить правильно. Тільки кому це потрібно? Так, розкисати часу немає, краще уже братися до зошитів.

Елеонора прийняла у свої м’які, теплі обійми. Якщо б не знати, що «Елеонора» це офіційна назва її розкішної, величезної канапи, можна було б подумати, що жінка веде розмову з подругою. Hi, це краще. Тому що Елеонора мовчить, не перебиває і нікому нічого не розповість. Жінка зручно умостилася у кутку канапи, притягнула до себе журнальний столик із купкою зошитів, щойно купленими цукерками, приготувала «Картку аналізу письмової роботи». Сама придумала цю картку. Список учнів по горизонталі, бали за роботу, типові помилки по вертикалі. Картку набрала на комп’ютері, видрукувала, тепер має на усі письмові роботи. Перевірила письмову роботу учня, занесла дат" у картку і готовий аналіз на наступний урок у системі особистісно зорієнтованого навчання. Молодець! Так, уже сама себе хвалиш? Добре.

Годинник на телевізорі демонстрував час: 15.30. Перевірка йшла швидко. П’ять зошитів, цукерка, занесення даних до картки... П’ять зошитів, цукерка, занесення даних до картки...Коли робота була уже завершена, знову глянула на годинник 17.00. Переглянула помилки. Усе те саме правопис «не з дієсловами», «правопис м’якого знака у числівниках» «правопис прислівників», «кома між однорідними членами речення»…

Поправила на грудях халат, що розлізся у різні боки і знову подалася до кухні. Апетит перебила. Коли будемо їсти курочку? Відкрила холодильник нічого цікавого. Маленька каструлька пісного овочевого супчику, учорашній йогурт… Закрила холодильник. Поставила на плиту чайник. А що? Має право у неї заслужена перерва. Ще одна партія зошитів і ще один конспект на завтра. І все. Можна відпочити, подивитися серіал, новини.

З горнятком чаю зайшла до кімнати, умостилася на «Елеонору», скоса глянула на телефон. Треба ж, уже майже дві години вдома, і ніхто не телефонує. Наче підслухавши її думки, ожила мобілка, заповнюючи кімнату мелодією із відомого мультику. Вона знала: це мотив дзвінків сина, тому похапцем відповіла.

Кішка була права. Син не приїде у нього термінові справи. Запитав, як у неї зі здоров’ям, чи телефонував тато, попросив кілька гривень, якщо можна, бо конче треба, вислати на картку. Значить, і ці вихідні вона буде теж одна. Настрій зіпсувався вкінець. А може, поїхати до мами? Можна і до мами. Тільки ось обманювати неньку їй вдавалося усе сутужніше. Сльози горохом покотилися по щоках. Навіть уже не витирала, нехай…

Подав голос стаціонарний домашній телефон. (Добре що і вставати не треба — допотопний старий телефонний апарат, сірий, як її нинішній настрій, стояв на журнальному столику біля учнівських зошитів). Зняла слухавку висохли сльози, немов їх хтось міг бачити по той бік телефонного апарата. Хтось помилився номером, але вона була йому вдячна за дзвінок, що перервав болісні переживання.

І знову зошити. На цей раз домашній твір у публіцистичному стилі на морально-етичну тему. Вона дістала нову «Картку аналізу письмової роботи», умостилася зручніше на улюбленій тахті і поринула в дитячі думки про добрі та підлі вчинки, про милосердя та зло, про справжню віру у справедливість і жорстоку буденність.

Стрілки годинника на телевізорі добігали пів на восьму, коли у двері хтось подзвонив. Прислухалася. Може, здалося?

Ні. Ще раз пролунав дзвінок. Прожогом підвелася. Під столиком, що примикав до тахти. тільки один тапок. Взула на ногу, полізла за другим під тахту (вічно він там, ніби навмисно). Раптом прислухалася їй здалося, що у дверях повернувся ключ. Другий тапок вхопила в руку і миттю вискочила у коридор. Ввімкнула світло. Двері розчинилися і на порозі став… її чоловік (колишній?).

Мені здалося: тебе немає вдома…— почав було говорити, але потім подивився пильніше на неї, якось ніби винувато усміхнувся, знітився, і по хвилі непевно запитав: Увійти можна?

Мовчки кивнула.

Зачинились двері квартири.

Вона оперлася на прохолодну стіну коридору, стояла розгублена і вражена, притискаючи щосили до грудей тапочок. «Якщо він зараз скаже, що прийшов за своїми речами, я помру прямо тут, у нього на очах». пронеслося у голові.

  Ти що оборонятися тапком зібралася? спитав споквола, з усмішкою поглянувши на неї.

Не відповіла. Випустила з рук той тапок, що звучно ляснув об підлогу. Здригнулася від несподіваного звуку.

Він присів на тумбу з-під взуття і обхопив голову руками. Повисла гнітюча тиша…

Я був упевнений: так буде краще для нас обох. знову поновив непросту розмову, закашлявся (застуда? курево?), стиха продовжив: Помилився… виявляється… З тобою тяжко, правда… Але без тебе…— крутнув головою і змовк…

Вона прикипіла до нього поглядом.

…Та ж куртка не по сезону, потерті, вицвілі джинси, які він чомусь дуже любив, біля ніг невелика темно-синя клітчаста валіза, з якою щоразу їздив у відрядження. Ніби тільки-но повернувся з роботи, ніби й не було тієї дикої розмови й тих безконечних п’ятьох місяців і сімнадцяти днів.

У мене на вечерю курячі ніжки. Будеш? А на десерт чай і цукерки з чорносливом лишилися… для тебе…

Значить, таки кішка помилилася… Чи передумала?

Відгуки читачів