Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Спалахи душі Марії Башкирцевої

Валентина Камишнікова

Прийнято вважати, що біографії художників не важливі й не потрібні. Слід дивитися на їхні картини, а знати життєві обставини не обов’язково. На мою думку, це не зовсім правильно, адже життя талановитої людини також своєрідний витвір мистецтва.


Спалахи душі Марії Башкирцевої

Валентина Камишнікова

1860–1884

Вечерний дым над городом возник,

Куда-то вдаль покорно шли вагоны,

Вдруг промелькнул, прозрачней анемоны,

В одном из окон полудетский лик.

На веках тень. Подобием короны

Лежали кудри… Я сдержала крик:

Мне стало ясно в этот краткий миг,

Что пробуждают мертвых наши стоны.

С той девушкой у темного окна

Виденьем рая в сутолке вокзальной

Не раз встречалась я в долинах сна.

Но почему была она печальна?

Чего искал прозрачный силуэт?

Быть может ей и в небе счастья нет?..

(Марина Цветаева. Вечерний альбом)

Прийнято вважати, що біографії художників не важливі й не потрібні. Слід дивитися на їхні картини, а знати життєві обставини не обов’язково. На мою думку, це не зовсім правильно, адже життя талановитої людини також своєрідний витвір мистецтва.

Творчий доробок Марії Башкирцевої понад 150 картин: малюнки, акварелі, скульптури, а також «Щоденник» (французькою мовою; російський переклад був опублікований у 1892 р.) — відбили умонастрої й естетичні погляди, віяння останньої чверті ХІХ ст., що згодом оформилися в естетиці декадентів. Багато хто зачитувався посмертно опублікованим щоденником Марії Башкирцевої, дочасно померлої талановитої художниці, яка з юних років пізнала європейське вільнодумство. Її «Щоденник» єдиний вірний зберігач усіх її пристрасних бажань, тривог, внутрішніх переживань і думок. Їй присвятила свою першу книгу «Вечірній альбом» Марина Цвєтаєва, яка 7 березня 1914 року написала в листі до В. Розанова: «Марію Башкирцеву я люблю нестямно, шаленою любов’ю. Я аж два роки жила з тугою по ній. Вона для мене так само жива, як я сама».

Її мріяли зіграти Грета Гарбо і Кетрін Хепберн.

Листування Марії Башкирцевої з Гі де Мопассаном це, по суті, листи незнайомки, яка першою звернулася з листом до письменника. І дивно, що ця юна особа всерйоз зацікавила відомого письменника, розмовляючи з ним як рівна. Мопассан дізнався про те, ким була незнайомка, лише після її смерті й, відвідавши її могилу, сказав: «Це була єдина Троянда в моєму житті, чий шлях я встелив би трояндами, якби знав, що він буде таким яскравим і таким коротким!» (1884 р., м. Париж).

У 1860 році 11 листопада в селі Гавронці Полтавської губернії в сім’ї відставного поручика Костянтина Башкирцева народилася дівчинка. Її народження не принесло в родину щастя. Постійне тяжіння батька до адюльтеру, голосні скандали після надмірних випивок, нескінченні амурні історії призвели до сімейного розриву. Мати забрала дочку й разом зі своїми родичами поїхала за кордон.

З того часу й почалося мандрівне життя Марії Башкирцевої.

Дівчинка росла в розкоші й пестощах. В сім’ї панував культ дитини. Тітки й няньки оточували її цілими днями. Жінки робили все для того, щоб маленький ангел став великим тираном. Будь-який педагог міг би сказати, що це приклад того, як не слід виховувати дитину. Можливо, тому в оточенні дівчинки не було однолітків? А може, тому, що вона не бачила рівних собі, вимагала, щоб на неї дивилися лише знизу вгору? А діти, як відомо, стихійні демократи, і саме тому подібна роль, відведена їм дівчинкою, не подобалась. Адже всі симпатії дітям диктує серце.

Минали дні, місяці, роки дівчинка підростала, а дитинство протікало без однолітків і подруг. Можливо, тоді й почалася самітність, яка тінню лягла на все її майбутнє життя.

Здібності дівчинки почали розкриватися дуже рано: вона розуміла і тонко відчувала музику, швидко схоплювала мови, в оригіналі читала Гомера, Шекспіра, Бальзака, Данте. Її приваблювала історія, література, філософія, «щоб здивувати цими знаннями весь світ», напише вона у своєму щоденнику, який починає вести з дванадцяти років. Марія ділиться з ним кожним своїм днем: «Я малюю і читаю...» І між такою хронікою сповідь зовсім ще юною душі: «Я не буду ні поетом, ні філософом, ні вченим. Я можу бути лише співачкою і художником». Трохи згодом: «У двадцять два роки я буду знаменитістю або помру». І вона нею стала. А інакше й бути не могло.

Усе життя Марія була розкрита назустріч враженням. Захопившись, вона слухає «Урочисте анданте Джованні Сгамбаті, завмирає перед полотнами Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тиціана, Веласкеса, Гойї, по вечорах довго стоїть на мосту Зітхань між Палацом дожів і тюрмою, уявляючи всіх, хто проходив цією дорогою. Вона подовгу гуляє під дзвіницею святого Марка на П’яцці, аналізуючи причини злетів і падінь роду Медичі, тріумф і крах настоятеля монастиря із Сан-Марко Джироламо Савонароли. Свідки її незвичайної вразливості сторінки її щоденника: «...жодна сучасна драма, жоден роман, жодна комедія, що справляє враження, ні Дюма, ні Жорж Занд не залишали в мені таких чистих спогадів, такого глибокого невимушеного враження, як опис взяття Трої.

Мені здається, що я була присутня під час цих жахів, чула ці крики, бачила пожежу, була із сім’єю Пріама, з нещасними, що приїхали за олтарем богів, де зловісний вогонь, що пожирав місто, досяг і знайшов їх... І хто може втриматися від легкого тремтіння, читаючи про появу привиду Креузи?»

Усе це було в той час, що називається ранком людського життя.

Але роки минали дівчинка стала юнкою. Маючи гарні музичні дані, вона мріяла стати співачкою. А для цього їй потрібен Париж. «Нарешті я знайшла те, що шукала, сама того не усвідомлюючи: життя це Париж, Париж це життя, пише вона. Я мучилась, тому що не знала, чого хочу. Я прозріла, я знаю, чого я хочу. Переселитися з Ніцци до Парижа...»

Ось такою була Марія в той час. Їй було вже шістнадцять.

Отже, прощавай, Ніцца! Прощавай, дитинство! Здрастуй, Париже!

Боже мій, що це за місто! Скільки аристократів з різних країн: герцоги, князі, барони, графи, принци жити в Парижі модно. Париж відкритий для всіх, приймає всіх, заворожує. Париж це мрія, Париж надія! І з надією вона приходить у приймальню професора Вартеля.

Добридень, професоре Вартель! Він високий, сивий, схожий на біблейського пророка. Марія ловить його проникливий погляд, і їй здається, що від цього погляду нічого не сховається.

  Заходьте, звертається Вартель до Марії.

«Який шикарний кабінет! вигукує подумки Марія. Які штори! Який рояль з дивовижною інкрустацією! Мабуть, дуже дорого коштує».

Ви ноти читаете? перериваєії думки професор.

Читаю.

  Що співатимете?

  Щонебудь з гам чи сольфеджіо.

Спробуйте сольфеджіо. У вас, здасться, сопрано?

Я думаю, контральто.

Співайте, почуємо!

Марія співає, не відводячи очей від професора.

  У вас сильне мецосопрано, говорить він. I ваш голос може ще зміцніти з часом. Він і зараз чудовий. Бережіть його. Це найдорожче, що у вас є.

Я б не жила на світі, якби не влаштувала собі цей іспит.

Ви нагадуєте мені слов’янок.

А я і є слов’янка...

Узагалі ви незвичайна... Я згоден давати вам уроки.

Марію сповнює гордість. Щаслива, вона стуляє очі, і перед нею постає висока сцена, навкруги море квітів, а вона співає перед тисячами захоплених слухачів і, чуючи власний голос, легко здіймається до небес...

Марії не судилося стати співачкою: запалення гортані та слабкі легені стали тому причиною. Страждання юної істоти вилились на сторінках щоденника: «...чого побажати собі? Бути мільйонеркою? Одержати римський приз, ховаючись під чоловічим ім’ям? Вийти за Наполеона IV? Увійти у вищий світ? Я бажаю швидкого повернення мого голосу». Але голос не повернувся, і, щоб втамувати страждання юнки, родина замислює поїздку до Росії.

Їдуть через Берлін, «схожий на іграшку в годиннику», де в певні моменти марширують військові, гребуть човнярі, проходять дами в капелюшках, тримаючи за руку пригожих діточок».

Берлін... Скульптурні зали, грецькі гіпси, єгипетські статуї...

Але ось настав час їхати до Росії. Квитки куплено, багаж зібрано, в руках на дорогу роман Октава Фейє «Світський шлюб». Пихкає паровоз, розмірено вистукують свою дорожню пісню колеса, за вікном кордони, річки, озера, ліси... Гатчина, колишня резиденція Павла І. Біле, Срібне, Чорне, Фількіне озера, що розкинулися на горбистій місцевості. Палац з двома вежами Охоронною та Сигнальною, Пріорський палац, що нагадує романтичний мисливський замок, який відбивається у водах Чорного озера. Березовий будиночок, острів Кохання, павільйон Венери... Потім Царське Село з його чудовими парками, що нагадували не лише про світ вічного мистецтва, але і зберігали пам’ять про славні сторінки російської історії бої Петра Великого, перемоги російської зброї під Калугою, Мореєю...

Катеринінський палац шедевр російського бароко, найпишніша резиденція російських монархів, і нарешті його величність Петербург! А тут: Колонада Казанського собору, красень Невський, на ньому грандіозний пам’ятник Катерині Великій. І поряд із Зимовим палацом пам’ятник Петру Великому. Літній сад з його ґратами, Михайлівський замок...

Марія у захваті від Петербурга: «Не можу уявити собі нічого пишнішого за Неву з ланцюгом ліхтарів на набережній, що становить контраст з місяцем і темно-синім, майже сірим небом. Шпіц Адміралтейства губиться в небі, в голубому тумані, облямованому світлом, видніються купол і витончені форми Ісаакіївського собору, який видається якоюсь тінню, що спустилася з неба».

Вразила уяву Марії і Москва. Тріумфальна арка Катерини ІІ червоного кольору із зеленим і жовтим оздобленням: «Незважаючи на строкатість барв, ви не повірите, як це гарно, притому ж це пасує до дахів будинків і церков, що криті листовим залізом зеленого або червоного кольору. Простодушність зовнішніх оздоблень примушує відчувати доброту і простоту російського народу. Є щось зворушливе в його благочесті та простодушності. На площі Великого театру прогулюються цілі зграї сірих голубів; вони анітрохи не бояться екіпажів, що проїжджають майже поруч із ними, не лякаючи їх. Знаєте, росіяни не їдять цих птахів тому, що Дух святий у вигляді голуба».

Зовсім інші враження складаються від України. Перед її поглядом постають низькі білостінні будиночки з маленькими віконцями, що виглядають зпід густих вишень. Нові враження, і нові записи в щоденнику: «Добрі, терплячі й шанобливі обличчя селян». Селянські баби «мають надзвичайно красиві статури, гарні та цікаві у своїх костюмах, що вимальовують форми тіла». І продовжує: «Я добре почуваюся на батьківщині... Немає цієї двозначності в положенні, можна ходити й дихати вільно».

Приїзд у ті місця, де вона народилася, був затьмарений тим, що батько не прийшов зустрічати її. Засмучена, вона відразу відправляє батькові листа. Але батько випередив його. Захекавшись, він убіг у номер готелю. Марія, забувши про образу, кинулася в його обійми.

Яка ти велика! Я й не чекав! І гарненька!

  То це так мене приймають? Навіть візка не прислали! Чи отримали ви мого листа?

  Ні, я тільки-но отримав телеграму і примчався. Я сподівався встигнути до потяга, я весь у бруді... Щоб їхати швидше, я сів у тройку.

А я написала до вас непоганого листа.

На зразок останньої депеші?

Майже. Така вже я є, мені слід служити.

  Така ж, як я, але, бач, я вередливий, як дідько.

А я як два.

Ти звикла, щоб люди бігали за тобою, як цуценята.

За мною мають бігати, інакше нічого не доб’єшся.

Але зі мною так не можна.

Як бажаєте.

Батько дивиться на неї із задоволенням. Йому подобається: вона, без сумніву, його крові. Вона його дочка!

А потім трійка коней мчить їх у маєток батька. Великий триповерховий будинок з мармуровими колонами. Широкі сходи, масивні дубові двері, облямовані різьбленням, великі вікна. Трохи збоку будинок для двірні, конюшня, псарня, комори, погреби. Все це розташоване в долині, а навколо неї густі ліси, між якими знехотя назустріч сонцю вигинається Ворскла.

Марія прокидається тут дуже рано, коли ведуть на випасання корів. Щоранку, підводячись з ліжка, вона підбігає до вікна, за яким стелеться густий туман. Лінивий ранішній вітерець колише гілки дерев. Корови розмахують хвостами, відганяючи мух, крутять головами та випробовують свої голоси.

Застигнувши біля вікна, Марія з цікавістю спостерігає за пастухами. Вони ніде ніколи не бували. Весь світ для них Гавронці й навколишні села: Брусів, Петрівка, Кам’янка, Семенівна. Тут вони народилися, тут подорослішали, тут проминуло їхнє дитинство без дитинства, з ранку до ночі за роботою. Вони не встигнуть озирнутися, як у них народяться діти, що в усіх деталях повторять їхнє життя, а потім так само, проживши тихо й непомітно, помруть, і їх імена швидко зітруться з пам’яті людей, ніби їх зовсім не було на світі. Але ось на небі вже з’явилося сонечко. Потихеньку розсіюється туман, зникають сумні думки. Дівчина веселішає, уявляючи теплий, ласкавий і цікавий день.

Хочу до Полтави! Хочу до Полтави! — кричить Марія.

Полтава відміняється, обнімаючи її, говорить батько. Сьогодні їдемо в Диканьку до Кочубея, я познайомлю тебе з його ріднею. Як це в Пушкіна:

Богат и славен Кочубей.

Его луга необозримы;

Там табуны его коней

Пасутся вольны, не хранимы.

Кругом Полтавы хутора

Окружены его садами,

И много у него добра…

  Мехов, атласа, серебра, підхоплює Марія й радісно кружляє навколо батька.

Ти знаєш Пушкіна?

Звичайно! Ми в Ніцці дуже часто вечорами перечитували його.

І от вони вже в Диканьці в маєтку Кочубея, що розташований за вісім верст від Гавронців. Першого жовтня 1987 року Марія напише в щоденнику: «За красою саду, парку, споруджень Диканька може сперечатися з віллами Боргезе і Доріа в Римі... І це посеред України. Як шкода, що ніхто навіть не підозрює про існування цього місця». Марію вражає вітальня в мавританському стилі, багата бібліотека, картинна галерея, численні статуї, портрет старшого Кочубея. В домі зберігається скривавлена сорочка, в якій він помер дорогою до Диканьки. Тут і Пушкіна обожнюють. Адже він зробив відомим на всю Росію фамільний герб Кочубеїв.

Сьогодні у дворянському зібранні концерт, повідомляє Сергій син Льва Кочубея.

Їхати до Полтави... Я так утомився,говорить батько.

Обов’язково їдьмо! радісно підхоплюється Марія. І чим раніше, тим краще. Я дуже хочу роздивитися це місто.

Обов’язково відвідайте пам’ятник на честь перемоги Петра Великого, говорить Сергій і на прощання цілує Марії руку.

Карета підвозить їх до монастиря. Важкі ковані двері, монах, що запалює свічки, і великий різьблений іконостас. Такого іконостасу не посоромилися б і Рим, і Париж. Тільки хто його творець — ніхто ніколи не дізнається. Він помер дуже давно, коли ніхто не пам’ятає. Невже людина народжується, щоб померти? Але ж це так несправедливо!

Поряд з монастирем невелика дерев’яна церковка. Поруч знаменита бронзова колона, що стоїть на тому місці, де колись відпочивав Петро І, вигравши Полтавську битву.

Тобі подобається? питає батько.

Як може не подобатися це диво? Ця прямокутна піраміда з темно-зеленого граніту? Ці меч і щит, а на щиті лаври переможця? Та це все просто диво! Мені здається, що я все життя пам’ятатиму про ці місця.

Але от зачастили дощі й відлетіло безтурботне гавронське літо. Омертвілі лози схилилися до ніг. Тріпоче на вітру очерет. Берізки простягають до людей свої коси, прибрані інеєм. А на пагорбку велика червона хмара це калина. Гілки в неї позгиналися під вагою червоних ягідок. А ось на рукаві затримується перша сніжинка. Шестикутна пухнаста красуня повільно тане, нагадує про скороминучість усього прекрасного. Але все одно на душі світле почуття причетності до природи. Утім, усі думки вже про Париж. 11 листопада день від’їзду. Коні біля ґанку. Батько віддає команду вистрілити з гармати на честь від’їзду Марії.

Далі буде.

 

Відгуки читачів