Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Коли дружина — вчителька

Ольга Новікова

Михайло Георгійович (директор державного підприємства) і Наталія Володимирівна (вчителька математики загальноосвітньої школи). Стаж подружнього життя — 26 років.

— Мали спільних друзів (її подруга і мій друг були знайомі). Отак одного дня і зустрілися вчотирьох просто на вулиці. Привіталися, постояли, поговорили і розійшлися. Як говорять, вона справила на мене враження, з’явилося бажання побачити її. І вже наступного дня я чекав її після роботи біля газетного кіоску поряд з її домом (друг сказав, де вона живе). Коли вона наблизилася до мене, я відвернувся і зробив вигляд, що роздивляюся газети. Вона пройшла, не звернувши на мене уваги. Я не знав, чи зробила вона те навмисно, або дійсно не впізнала. Так тривало два тижні. Потім я не витримав і прийшов до неї додому спочатку з другом, який нас познайомив, ніби за компанію, а наступного дня відважився і прийшов сам. Це було восени. А в грудні приїхали мої батьки свататися. В січні наступного року ми побралися.


Коли дружина — вчителька

Ольга Новікова

Михайло Георгійович (директор державного підприємства) і Наталія Володимирівна (вчителька математики загальноосвітньої школи). Стаж подружнього життя — 26 років.

— Мали спільних друзів (її подруга і мій друг були знайомі). Отак одного дня і зустрілися вчотирьох просто на вулиці. Привіталися, постояли, поговорили і розійшлися. Як говорять, вона справила на мене враження, з’явилося бажання побачити її. І вже наступного дня я чекав її після роботи біля газетного кіоску поряд з її домом (друг сказав, де вона живе). Коли вона наблизилася до мене, я відвернувся і зробив вигляд, що роздивляюся газети. Вона пройшла, не звернувши на мене уваги. Я не знав, чи зробила вона те навмисно, або дійсно не впізнала. Так тривало два тижні. Потім я не витримав і прийшов до неї додому спочатку з другом, який нас познайомив, ніби за компанію, а наступного дня відважився і прийшов сам. Це було восени. А в грудні приїхали мої батьки свататися. В січні наступного року ми побралися.

— Про те, що вона вчителька, довідався від свого друга. Спочатку думав, що вона працює у статуправлінні, біля будинку якого зустрів її вперше.

— Коли дізнався про те, що вона працює в школі, не був здивований чи шокований. Я в той час учився в аспірантурі і був асистентом на одній з кафедр сільськогосподарського інституту. Сам займався викладацькою діяльністю. Сприйняв цю інформацію спокійно.

— За час подружнього життя моє ставлення до того, що дружина — вчителька, різко змінилося. Мене не влаштовує, що в неї ненормований робочий день, що вона вдома продовжує працювати — підготовка до уроків, перевірка зошитів і т. д. Позитивне, на мій погляд звичайно, те, що вона завжди має відпустку влітку, що є канікули. Вважаю, що професія вчителя шкідливо впливає на родинні стосунки, шкодить здоров’ю. Тому є реальне підтвердження на прикладі нашої сім’ї.

— Зараз я займаю посаду директора птахофабрики. А дружина продовжує працювати в тій самій школі. Вже неодноразово пропонував їй звільнитися. Якщо дивитися на матеріальний бік — то вона нічого не програє, якщо сидітиме вдома. Колеги здивовані: «Ти що, дружину забезпечити не можеш, чому вона в школі працює? Хоча б на іншу роботу її влаштував…» Мені навіть соромно перед ними. Зрозуміло, що працює вона не за гроші, а просто любить свою роботу. Це я розумію, бо теж є трудоголіком, але з чоловіками — то інша справа.

Віктор Володимирович (художник, займається рекламою) та Єлизавета Михайлівна (вчителька початкових класів).

— Це було три роки тому. Я прийшов до художнього музею на виставку робіт молодих майстрів (до речі, одна моя картина теж була представлена). Я відвідав виставку, потім ходив залами музею і став свідком такої сцени: на чолі з молодою вчителькою до залу увійшли дітлахи, можливо, другий — третій клас. Екскурсовода не було, і вона сама розповідала учням, потім це перейшло в діалог. І пам’ятаю, як одна дівчинка сказала: «Таких синіх дахів, як намальовано, не буває». Я вирішив допомогти, тому що вчителька розгубилася, і сказав голосно: «Так побачив художник». Далі було цікаво, тому що діти запитали: «А ви художник?» А далі… Ось вже три роки ми разом.

— Про те, що вона вчителька дізнався, коли вперше її побачив.

— Для мене професія дівчини, яка мені сподобалася, не мала значення.

— Щодо професії вчителя взагалі: це дуже відповідально. Щоб бути вчителем, треба любити дітей і мати певні якості. Моя дружина ніколи не поділяє час на робочий і особистий, але мене це не дратує, бо я знаю, що вона на своєму місці і займається улюбленою справою.

— Я її розумію, бо сам такий, можу говорити про роботу постійно. У ванні, на природі, навіть у ліжку зі мною вона думає про свої плани, програми, вікторини, тести та вечори. Мої батьки критикують її

при кожній нагоді. Не можуть зрозуміти, що її не цікавить присадибна ділянка, не розуміють, чому витрачає гроші на якісь посібники, плакати та книжки. Твердять, що я посунувся в тінь, а в нашій сім’ї є тільки її потреби. Це неправда. Я також багато працюю і розумію захопленість моєї дружини роботою. Крім того, не почуваю себе покинутим через її постійну зайнятість, а побутові проблеми за бажання завжди можна вирішити спільно або прийти один одному на допомогу: сьогодні ти щось робиш, а завтра — я. Люблю її не тільки за те, який вона має вигляд, не тільки за її красу, а також за те, яка вона як людина, чим цікавиться, як живе. Вона могла бути вчителькою, лікарем, менеджером — для мене це не має значення. Важливо, щоб для неї її робота була цікавою. Але вона вчителька, і я знаю, що вона любить свою професію. І від цього щаслива. Я її розумію, може, тому нам добре разом.

Микола Олександрович (держслужбовець) і Оксана Валеріївна (вчителька історії).

— Ми разом училися на історичному. На одному факультеті, але в різних групах.

— Після закінчення навчання наші шляхи на деякий час розійшлися. Якось випадково зустрілися на одній конференції з краєзнавства. Здивувався, що вона в школі викладає історію.

—Така екстравагантна особа, із сучасними поглядами — і в школі звичайна вчителька. Не уявляв її в такому образі. Насправді був дуже здивований.

— Виявилося, що я своєї майбутньої дружини просто не знав. Змінилося моє ставлення до її професійної діяльності. Кохаю мою дружину за її пристрасть до роботи. Не хотів би, щоб була однією з тих модних «дамочок», які годинами просиджують перед телевізором або «шастають» по магазинах у пошуках якихось нікчемних речей. Сподіваюся, що моя дружина ніколи такою не буде. Не маю до неї претензій, коли іноді чекаю її, але в останню хвилину відкладаємо візит до знайомих, тому що в неї завтра відкритий урок і треба підготуватися.

— Ми вже одинадцять років як одружені. Моя мама нарікає, що дружина приділяє мені недостатньо уваги. Теща плаче, що дружина «запрацювалася». Але то наше життя. Коли моя дружина після цілого робочого дня просить: «Коханий, послухай!»,— і розповідає про шкільні події, я на сьомому небі від щастя — вона мені довіряє. І це діє на мене як сильний наркотик. Професія твоєї другої половинки стає близькою і зрозумілою, якщо ця людина тобі близька. Я пишаюся моєю дружиною, я пишаюся, що вона вчителька. Може, просто тому, що я її люблю, от і все.

Він (побажав бути незнайомцем, який працює менеджером в комп’ютерній фірмі) і вона (вчителька української мови та літератури). Разом уже 15 років.

— Познайомилися у студентському таборі на морі під час канікул. У нас була весела компанія. Коли повернулися додому, обмінялися фотографіями, час від часу зустрічалися в колі тієї ж компанії. Знайомство, дружні стосунки, що переросли в кохання і… закінчилися суворими буднями.

— Коли ми познайомилися, вона ще вчилася в педагогічному. Щиро кажучи, я не думав, що вона піде працювати до школи. Правда, зі мною тоді не порадилася.

— Я хотів традиційного розподілу ролей в нашому подружньому житті, щоб вона займалася домом і виховувала дітей. Отримали в спадок від бабусі маленький будиночок з городом, народилося в нас двоє синів. Був би цілком щасливий, коли б моя дружина не працювала в школі і не думала виключно про роботу.

— Я і діти майже взагалі її не бачимо. Мешкаємо на околиці міста, а школа, в якій вона працює, знаходиться в центрі. Виходить вона вранці, вертається ввечері, тому що постійно якісь наради, педради. Ще вона взяла моду зошити перевіряти в школі, щоб додому не носити, тоді вона з’являється вдома ще пізніше. А я почуваю себе самотнім. Додому вона повертається стомлена, але замість того, що відпочити, подивитися телевізор разом зі мною, йде готуватися до уроків. Діти з бабусею, я сам по собі. Вона не проводить з нами вихідних, бо завжди має якісь обов’язки перед учнями — поїхати з ними на екскурсію, піти до музею. Але ж в них є свої батьки! Поступово починаю думати, що з мене досить. Я відчуваю себе чужим. Робота важлива (до речі, я теж працюю), але родина повинна бути на першому місці, це моя особиста думка. І то ще не кінець — учитель повинен усе життя вдосконалюватися (то вона так вважає). А я, що буде зі мною? Сам уже не знаю, одружений я чи ні. Відпустка — а я знову чую: вона повезе учнів у подорож. Не знаю що робити. Вважають, що робота вчителя впливає на нервову систему. Згоден, тому що дійсно така робота впливає, причому шкідливо, на мою нервову систему. Моя мрія, але думаю нездійсненна, щоб дружина змінила місце роботи і взагалі свою професію, бо мене вона вже навчила. Дружина—вчителька — це велика проблема для чоловіка.

Юрій Володимирович (програміст, працює в приватній фірмі) і Ніна Михайлівна (вчителька англійської і французької мов).

— Познайомилися просто на вулиці. По дорозі на роботу одного разу звернув увагу на дівчину, яка йшла мені назустріч. Відтоді я бачив її вранці щоденно, окрім неділі. Ми зустрічалися поглядами і розходилися мовчки в різні сторони. За кілька місяців ми вже віталися. Якось я вийшов раніше і чекав на неї.

Тоді вперше я заговорив з нею. Сказав щось банальне, але вона сприйняла це спокійно… А через деякий час ми одружилися.

— Про те, що вона вчителька, довідався випадково. За кілька днів після нашої першої розмови (тоді я ще про неї майже нічого не знав) ми стояли на зупинці, коли до нас підійшла жінка, привіталася і запитала в моєї супутниці, як справи в школі, щось про оцінки свого сина. Я зрозумів, що моя нова знайома вчителька.

— Скажу відверто — це мене трохи збентежило. Ще зі школи в мене склався стереотип образу вчительки: вона однакова всюди — на роботі і вдома, носить у сумочці тільки зошити і книжки, не ходить до магазинів або на базар, не вміє готувати, не прибирає, взагалі хатня робота – не для неї. Серед моїх друзів існувало навіть прізвисько «училка» з певним контекстом.

— Так, з часом моя думка змінилася. Я зрозумів, що все залежить від конкретної людини. На прикладі моєї дружини я скажу парадоксальну річ: учителі — теж люди. Моя дружина — прекрасна господиня, своїми кулінарними талантами дивує мене постійно. Учнівські зошити вона залишає в школі, а в сумочці у неї все, що потрібно справжній жінці. Вона жіночна і приваблива. Мені здається, що я знаю її добре, але іноді дивуюся. Учні можуть у будь-який час зателефонувати до неї або прийти на чашку чаю до нас. Це може бути важлива розмова, а можуть просто посміятися разом. У наш час, коли люди більш закриті, живуть у зачиненому просторі, такі стосунки між учителем та учнями доволі рідкісне явище. Часом я теж беру участь у таких «засіданнях». Її професія не заважає нашому подружньому життю.

— Зараз, незважаючи на всі її досягнення як педагога, хотів би, щоб змінила свою роботу. Насправді можливостей багато — поступити в аспірантуру і зайнятися науковою діяльністю або влаштуватися в якійсь фірмі перекладачем, працювати в туристичному бізнесі і ще багато чого. Я хочу, щоб вона досягла більшого в житті, в кар’єрі, бо має здібності. Школа, учні — це добре, але вона має піти далі. І вона знає, що я завжди її підтримаю у будь—якій справі.

 

Відгуки читачів